Опір колективізації в Україні

Основними завданнями колективізації були:

- прискорення процесу  індустріалізації за рахунок пограбування села;

- забезпечення промисловості  дешевою робочою силою; - вирішення хлібної проблеми в країні;

- повне одержавлення  сільського господарства.

Основними заходами колективізації стали:

- насильницьке створення  колгоспів;

- «розкуркулення» (ліквідація  заможного селянства - «ворога» радянської  влади); - обмеження з боку влади процесу переселення селян до міст (запровадження паспортів, які видавалися лише жителям міст та ін.).

Насильницьке створення колгоспів. Шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами до 63% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройний. Але він був придушений. Від безвихідності селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це призводило до дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Необхідні були термінові заходи для виправлення становища. 13 березня 1930 р. Й. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів», у якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Стаття переслідувала дві мети: попередити вибух селянського гніву і відвернути його від кремлівського керівництва. Усю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити. «Розкуркулення» селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства («куркульства»). За пропозицією Й. Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати «куркульство» як клас.

Особливо активно боротьба з «куркулем» розгорнулася в перші місяці 1930 р. Під «розкуркулювання» попадали не тільки заможні селяни, що використовували найману працю («куркулі»), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони проголошувалися «підкуркульниками». Таким чином, політика ліквідації «куркульства» як «класу» була формою репресій стосовно всього селянства. У 1931 р. продовжувалася ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Усього в період колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1 млн чоловік. Більшість із них були виселені в Сибір і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцями» і використовували на важких роботах. Багато «розкуркулених» загинули.

Питання про місце куркулів у колективізованому селі несподівано виникло на XV партконференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) у ході обговорення доповіді М. Калі ні на про шляхи піднесення сільського господарства. Секретар ЦК КП(б)У П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати у колгоспі. Інші делегати висловлювалися за збереження їхніх господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних ланів.

Питання про долю куркуля було вирішено апаратним шляхом у комісії під головуванням Я. Яковлева. Комісія висловилася за перехід у районах "суцільної колективізації" до політики ліквідації куркуля як класу. Цей висновок, який Сталін вперше оголосив на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р., ввійшов до згаданої постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р.

Нова класова політика на селі випливала з логіки суспільної, тобто примусової, колективізації. Про можливість роботи куркулів у колгоспах уже згадувалося. Тепер питання було поставлено по-іншому: виселяти чи не виселяти в райони країни, непридатні для сільського господарства, "розкуркулені" селянські сім'ї, незалежно від того, мали вони експлуататорські ознаки чи ні.

Звершення колективізації в Україні. У 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Кожні два дні з'являлася нова машинно-тракторна станція (МТС). Вони обслуговували колгоспні землі. У 1932 р. їх було вже близько 600. Колективізація в Україні вважалася в основному завершеною. Проти сталінських методів позаекономічного примусу щодо селян виступили три з дев'яти членів тодішнього політбюро ЦК ВКП(б): М. Бухарін, О. Риков і М. Томський. Представники України в політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіор, В. Чубар і Г. Петровський підтримали Й. Сталіна в його боротьбі проти групи М. Бухаріна, який ще до початку колективізації висунув лозунг «Збагачуйтесь!», що був спрямований до селян. М. Бухарін виступав проти форсованої індустріалізації, колективізації, проти згортання НЕПу. У лютому 1937р. він був заарештований органами НКВС  і 15 березня 1938 р. розстріляний.

Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:

- встановлення повного контролю  комуністичного режиму над сільським  господарством;

- державне закріпачення селян;

- підпорядкування сільського господарства  командно-адміністративній системі  управління;

- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські  втрати;

- порушений баланс у розвитку  промисловості й сільського господарства;

- постійне відставання сільськогосподарського виробництва;

- фізичне знищення найбільш  кваліфікованих і працьовитих  господарів;

- руйнування продуктивних сил  на селі.

Руйнування продуктивних сил на селі обумовило глибоку кризу в сільському господарстві. Це змусило певною мірою змінити політику уряду: перейти від примусу й репресій до встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів, а також посилення репресивного апарату.  
Розділ 2: Селянський опір колективізації в Україні

 

Дії влади наштовхнулися на запеклий опірселянства. Його масштаби характеризують такі цифри: в СРСР протягом 1929 р. у 1307 масових виступах (в основному проти хлібозаготівель) брали участь 244 тис. селян. В 1930 р. проти насильницької колективізації та створення колгоспів виступили 2468 тис. селян. Загальна чисельність масових виступів у цьому році склала 13754. Було зафіксовано 55 збройних повстань. Ще 176 масових виступів, за оцінками ОДПУ СРСР, мали повстанський характер, тобто це були збройні виступи під гаслами повалення радянської влади. Вони супроводжувались розгоном сільських рад,взяттям заручників, спробами розширення територій, охоп-лених виступами, активним опором владі2.Динаміка виступів була така: з січня до початку квітня1930 р. відмічалось зростання кількості масових виступів(у березні 1930 р. ОДПУ зафіксувало 6528 виступів).

Потім почалось зниження застосування селянами цієї форми опору. В жовтні 1930 р. кількість виступів стабілізувалась на щомісячному рівні 1929 р. Слід зазначити, що після рішеньлистопадового пленуму ЦК ВКП(б), заможні селяни поча-ли продавати свої господарства, частина передавала май-но до колгоспів з надією уникнути розкуркулення.

В січні–лютому 1930 р. розпочалась масова втеча селян зі своїх сіл до міст, новобудов, на шахти Донбасу. В Україні почастішали випадки переходу селянами кордону з Польщею та Румунією.В ці ж місяці набула масового характеру антиколгоспна агітація на селі. Часто-густо вона проводилась на нелегальних зібраннях та зборах селян. Масовим явищем були зриви сільських сходів з приводу утворення колгоспів. У всьому СРСР відмічалось масове знищення худоби.У відповідь на насильницькі дії влади різко зросла кількість терористичних актів (за термінологією ОДПУ) збоку селян. Якщо у 1929 р. у Радянському Союзі було зафіксовано 9903 випадки селянського терору проти представників влади, сільських комуністів та активістів, підпалів майна і псування тракторів, реманенту, худоби, то в 1930 р. ця цифра зросла до 13794 випадків. де опір селянства набув масового характеру та нерідко набирав форм фізичної, збройної боротьби з діями влади.

Щомісячний рівень масових виступів українського селянства в 1930 р. виглядав так: січень — 45, лютий — 200, березень — 294, квітень — 169, травень — 208, червень — 186, липень — 83,серпень — 55, вересень — 46, жовтень — 129, листопад —23, грудень — 9. Разом в 1930 р. ДПУ зафіксувало в Україні 4 098 масових виступів, тобто майже 30 % загальної кількості селянських виступів в СРСР. Чекісти оцінювали середню кількість учасників одного виступу як 298 селян. (1)

Підрахунки свідчать, що більше 1,2 млн. людей в Україні брали участь в активних формах опору колективізації. В січні–березні 1930 р. в прикордонних районах України селянський опір набрав рис справжньої селянської війни. Виступи селян нерідко закінчувалися розгоном повсталими селянами радянських органів влади в районних центрах та повним безвладдям на місцях. В цілому ряді прикордонних районів радянська влада впродовж кількох днів фактично не існувала. У 4-х округах: Шепетівському, Волинському, Бердичівському, Коростенському не працювало 282 сільради. У березні 1930 р. в Тульчинському, Вінницькому та Могилів-Подільському округах селянськими заворушеннями була охоплена територія 343 сільрад, причому радянська влада була ліквідована в 73 селах, а ОДПУ зафіксувало81 збройний виступ. Голова ДПУ УСРР В. Балицький на бронепоїзді, в супроводі кавалерійських загонів приборкував повсталих селян. Його доповідні записки про ситуацію в українському селі щоденно направлялися Сталіну.

Влада використовувала селянський опір, щоб надати своїм жорстким репресивним діям легітимності та покласти вину за насильство на “ворожі класові елементи”. В свою чергу, це вело до посилення централізації влади та репресивної природи держави, котра з новою силою спрямовувала репресії проти селянства.

Каталізатором репресій у 1935–1936 рр. був стаханівський рух. Він викликав таку серйозну соціальну напругу в українському суспільстві, і зокрема на селі, що вище політичне керівництво СРСР на чолі із Сталіним скористалося цією нагодою. Воно звинуватило у “ворожих діях” і незабаром репресувало все керівництво України.

 

Висновки

Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12% був меншим середнього показника 1926—1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %.

В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів.

У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933р.

У 1933 р. помічник Сталіна в Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна — вирішальний фактор зернозаготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому в Україні, як ніде, режим здійснював свою політику — з усіма її страхітливими наслідками — швидшими темпами, ніж в інших республіках.