Опір колективізації в Україні

Опір колективізації в Україні

Вступ

З другої половини 20-х років в Україні почала утверджуватися більшовицька тоталітарна система. У 1927 році в дію вступив новий «Кримінальний кодекс». Згідно з ним покарання можна було отримати не тільки за конкретний злочин, а за аналогією: тобто «у зв'язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю».

  Також значно посилився тиск на ринкову економіку, у постанові РНГ (Рада Народного Господарства) УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка), місцевим господарським установам від 1.10.1926 р. вказувалося, що визначення розміру орендної плати повинно мати диференційований, класовий характер. Для кооперативних і державних організацій він мав бути меншим у порівнянні з приватним. Почалася форсована ліквідація приватного підприємства, призвело до збільшення числа безробітних, різко зменшилася вартість грошової маси, скоротилася кількість промислових товарів, виник дефіцит, який існував аж до розвалу СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік), значно погіршилася ситуація на споживчому ринку.

  1929 рік проголошено роком «великого перелому», що означало перетворення СРСР у велику державу за рахунок проведення колективізації сільського господарства, індустріалізації промисловості, жорстокому підпорядкуванню республік єдиному центру і потужній мобілізації населення.

  Повній реконструкції піддана найважливіша галузь економіки України – сільське господарство. В центр аграрної політики уряд поставив мету – знищити основи сільськогосподарського виробництва: приватну власність на землю, яка була фактично фермерським землеволодінням. Компартія проголосила, що індивідуальні селянські господарства становлять соціальну базу українського націоналізму. У 1928 році впровадивши продрозверстку, розпочався наступ на селянство, шляхом повинного вступу в колгоспи, реквізування у них землі, худоби, птиці, сільськогосподарського реманенту. Для високої якості виконання цих робіт, в Україну було направлено 25 тис. комуністів з різних частин СРСР.

  На листопадовому, 1929 р., пленумі ЦК ВКП (б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підтримав пропозицію завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбачала в Україні найвищі темпи колективізації з усіх союзних республік. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. – навесні 1932 р.

  Колективізація – створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності. Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення.

  Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєчні». Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства.

  Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932-1933 років в Україні. Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою – до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, вочевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

  У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:

1) 1929-1930 рр. – час прискореної колективізації, яка перетворилася по суті в комунізацію, на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня – 62,8%. Село поринуло у вир самознищення: селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928-1929 рр. В Україні було знищено до 50% поголів'я худоби;

2) 1930 р. – маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі2). Почався масовий вихід з колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому переважно незаможницьких;

3) 1931-1933 рр. – новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70% дворів);

4) 1934-1937 рр. – завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1% посівних площ.

  Селянські антирадянські виступи характеризувалися саботажем, нищенням колгоспного майна, вбивствами партійних активістів, «бабськими бунтами». З архівно-кримінальної справи Г.С. Козюберди та інших жителів Мостівського району Старобільського округу, за обвинуваченням: ст. 54-10 і 56-16 КК УСРР за опір усім заходам радянської влади на селі із хлібоздачі та колективізації. В справі зазначено: «12 лютого 1930 року в с. Мостки почалася жіноча «волинка» з вимогою повернути відібране у селян зерно, призначене для посіву. «Волинка» перекинулась і на інші села. Озброєна група селян чисельністю близько 200 осіб із с. Мар'янівка розправлялась із радянськими активістами.»

  Відповіді на масові звернення незадоволених, голодуючих селян та інструкції місцевій владі починаючи з квітня 1932 року надсилаються з грифом «Таємно», «Секретно».

  Провівши короткий аналіз архівних матеріалів, селянський опір в УСРР колективізації можемо розділити на 2 періоди:

• перший період, активного опору, з 1928 до серпня 1932 року, характерний «бабськими бунтами», збройними повстаннями, вбивствами членів колгоспного правління, нищенням сільськогосподарського реманенту, вирізуванням худоби, масовими заявами про вихід з колгоспів, відкритими відмовами здавати зерно та протидіями його вивезення з села, нападами на склади й комори з хлібом, підпалами колгоспних будівель, населення розпочало самоліквідацію, з метою збереження своєї свободи та незалежності від Радянської влади. Ті випадки коли селяни намагалися вийти з колгоспу і повернути собі колективізоване майно, влада трактувала як антиурядові повстання. За інформацією заступника ДПУ УСРР Карла Карсона від 13 серпня 1932 року, яку він подавав до ЦК КП(б)У про зростання кількості офіційно поданих заяв на вихід з колгоспу вводить число, понад 14 тисяч.
• другий період, пасивного опору, з 1932 до 1933 років, характерний урядовою політикою терору голодом, що в результаті тривалого часу спричиняє поступовому послабленню суспільних та культурних заборон, розмитості індивідуальних рис характеру. Голод пробуджує в людині бажання самоти та відсторонення від усього, щоб могло їй перешкодити вижити. Внаслідок цього ефекту, практично відсутні масові збройні виступи, скоріш за все спостерігаються поодинокі або сімейні. Головним завдання кожної людини в цьому періоді є зберегти від конфіскації продукти харчування, знайти шлях та можливість обману при обмолочуванні та здачі зерна. Страх голодної смерті штовхав селян на антиморальні, ризикові вчинки, примушував виявляти відкриту непокору владі, яка демагогічно називала себе робітничо-селянською. Українці ризикували життям під кулями правоохоронців і все це заради малого куска хліба.

  Колективізація, як один з чинників великої трагедії українського народу, що перетворила націю хліборобів на жебраків. Селяни в пошуках їжі покидають домівки та родини. Шляхом Голодомору 1932-1933 рр. Україну та українців було упокорено.

Серед праць, у яких досліджувалась проблема колективізації та розкуркулення варто виділити англомовну монографію М. Левіна “Російське селянство і радянська влада: дослідження колективізації”19, в якій детально розглядалися взаємовідносини між радянською владою та селянством під час колективізації. Значне місце у праці відведено проблемі штучного розшарування селян за економічними та політичними ознаками та показано, як вплинула така політика на настрої та поведінку хліборобів. Звертає на себе увагу й дослідження Кларенса Маннінга “Україна у часи Совєтів”20. У широко відомій книзі Роберта Конквеста “Жнива горя: Радянська колективізація і террор голодом”21 . Відкриття радянських архівів створило нові можливості для роботи іноземних вчених. Накопичений матеріал та досвід призвели до вельмицінних результатів, серед яких слід назвати дослідження селянського опору насильницькі й колективізації Л. Віоли “Селянські повстанці за часів Сталіна: Колективізація та характер супротиву селян”24. Привертає увагу монографія італійського ученого А. Граціозі “Велика радянська селянська війна: Більшовики і селяни, 1917 – 1933”25, в якій використані документи ДПУ України.

Розділ 1: Колективізація в Україні

1.1 Передумови здійснення колективізації

До кінця 20-х років у розвитку індустрії був досягнутий такий рівень, який дозволив розгорнути будівництво гігантських тракторних заводів у Харкові і Челябінську, двох заводів з виробництва комбайнів, потужного заводу з випуску, моторів для тракторів, а також незабаром добудувати сталінградський тракторний, завершити реконструкцію «Червоного шляху-ловця», ростовського заводу сільськогосподарського машинобудування. У результаті навесні 1930 р. на полях країни вже працювало 70 тис. тракторів вітчизняного виробництва та закуплених у капіталістичних країнах.

В. І. Ленін у свій час висловив побажання: «Якщо б ми могли дати завтра 100 тисяч першокласних тракторів, забезпечити їх бензином, забезпечити їх машиністами ..., то середній селянин сказав би:« Я за комунію »(тобто за комунізм) ». Ця цифра не відповідала реальним можливостям народного господарства країни того часу, а була названа Володимиром Іллічем як завдання, до вирішення якої слід було прагнути. І ось через 11 років країна впритул підійшла до реалізації цього завдання. Звичайно, для величезних посівних площ СРСР це було небагато. Але цілком достатньо, щоб перші колективні і державні господарства на початку колективізації могли продемонструвати перевагу великого господарства над дрібним.

Комуністична партія оцінювала стан матеріально-технічної бази країни як достатня для колективізації сільського господарства. Так, XVI з'їзд ВКП (б) (, що відбувся влітку 1930 р., відзначив, що швидкий темп індустріалізації «створив базу для соціалістичної реконструкції сільського господарства».

У другій половині 20-х рр.. виникли, таким чином, необхідні політичні та економічні передумови для здійснення програмної завдання партії - переходу до масової колективізації сільського господарства.

Курс на колективізацію сільського господарства проголосив XV з'їзд ВКП (б), що проходив у Москві з 2 по 19 грудня 1927 З'їзд представляв партію, що налічувала в той час понад 1 млн. 236 тис. членів і кандидатів в члени ВКП (б).

Підводячи підсумки перших двох років почалася індустріалізації країни, XV з'їзд висловився за подальше прискорення темпів соціалістичного будівництва, для чого в країні були всі необхідні передумови.

Важливу роль у здійсненні цього історичного завдання, поставленої з'їздом, була покликана зіграти колективізація сільського господарства. На з'їзді, спеціально обговорювалося питання «Про роботу в селі». Партія глибоко вивчила стан та можливості сільського господарства, рішуче відбила спроби троцькістів і зинов'ївців довести неможливість масової колективізації сільського господарства в СРСР. Вороги ленінізму стверджували, що основний шар селянства - середняки не підуть у колгоспи. Троцькісти та зинов'ївці запевняли, що Радянська держава не зуміє забезпечити колгоспи технікою, а це нібито підірве їхній авторитет у свідомості широких селянських мас.

Партія засудила троцькістське невіра в можливість побудови соціалізму в нашій країні. XV з'їзд ВКП (б) завершив ідейний і організаційний розгром троцькістсько-зінов'євської опозиції. З'їзд вказав, що «характерною Рисою опозиції є її невіра в можливість залучення основної маси селянства в русло соціалістичного будівництва через кооперацію. Це є відмова від ленінського кооперативного плану, і, отже, прямий відхід опозиції від ленінізму. Відхід цей є неминучим результатом загальної ліквідаторської установки опозиції, що заперечує можливість будівництва соціалізму в нашій країні.

У зв'язку із загостренням класової боротьби на селі, збільшеним опором куркульства, який намагався за допомогою так званої «хлібної страйку» зірвати хлібозаготівельні операції Радянської держави, XV з'їзд партії закликав посилити боротьбу з куркульством, спираючись на бідноту і зміцнюючи союз з середняком. Намічалося «розвивати далі наступ на куркульство і прийняти ряд нових заходів, що обмежують розвиток капіталізму в селі і ведуть селянське господарство у напрямку до соціалізму».

1.2 Насильницьке створення  колгоспів та розкуркулення селянства

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні». Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за нову економічну політику отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.