Нова економічна політика більшовиків: причини, сутність та здійснення в Україні

   Безумовно, така  політика радянської влади не  подобалася українському селу, яке  звикло дивитися на хліботоргівлю  як на умову стабільного функціонування  господарств. Наприклад, у Катеринославській  губернії традиційно 50% зібраного  врожаю йшло на ринок, у Таврійській  — майже 60%, а в Херсонській  — 65%. Несхвально ставилося селянство  і до більшовицьких планів  колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 року у декреті ВЦВК  «Про соціалістичне землекористування  і про заходи переходу до  соціалістичного землеробства».  Кypc на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас.

1.3. Повстанський  рух

   Навесні 1919 р. піднялася  хвиля стихійного селянського  руху, спрямованого проти продрозкладки  та насильницького створення  колгоспів. Очолювані отаманами  Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні — липні — 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій України, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього...»´ Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.

   Своєрідним піком  антибільшовицьких повстань став  виступ збройних формувань під  керівництвом начдива радянських  військ, кавалера ордена Червоного  Прапора, в минулому отамана  військ УНР М. Григор’єва. У своєму універсалі (9 травня 1919 року) він закликав український народ: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!» Під цими гаслами григор´євцям досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор’єва не підтримали інші лідери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор´євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика Мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор´єва.

   Перемога над Григор’євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадження "воєнного комунізму" було засобом виходу з критичної ситуації і водночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем дедалі критичнішою». Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.

   Отже, 1919 р. на теренах  України мала місце чергова  спроба утвердження більшовицького  режиму. Проявами цього процесу  стали формування та організація  радянської державної структури,  прийняття першої Конституції  УСРР, включення України до «воєнно-політичного  союзу» радянських республік  тощо.

   Економічним підґрунтям  реалізації більшовиками своїх  планів була політика «воєнного  комунізму», наслідками якої став  розрив економічних зв´язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.

III. Розділ 2. Неп

2.1. Причини переходу  до непу

На кін. 1920 — поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна  опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної:

•   воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;

• політикою "воєнного комунізму", яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.

Економічна криза виражалася в тому, що:

-  промисловість знаходилася  в стані розрухи. У 1921 р. в  Україні промислове виробництво становило 1/10 частину довоєнного рівня, виробництво металу — 5%, вугілля — 30% і т.д.;

- сільське господарство  також перебувало в катастрофічному  ста ні: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна — на третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор;

- у галузі фінансів  — повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза  виявилася в тому, що:

- почалися повстання селянства  проти політики "воєнного комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чоловік). Всього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чоловік;

- тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали  незадоволення радянською владою  з боку робітників, що виливалося  у різні форми протесту, зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, утому числі — "Ради без більшовиків";

- склалася криза в більшовицькій  партії, в якій загострилися суперечки  щодо шляхів подальшого розвитку  країни.

Таким чином, загальна криза  в країні змусила більшовиків  з 1921 р. перейти від політики "воєнного комунізму" до нової економічної  політики (непу).

2.2. Розвиток та здійснення непу

Контури нової економічної  політики були окреслені в проекті  постанови ЦК про заміну розкладки  натуральним податком (лютий 1921 р.), який було надіслано в партійні комітети губерній та національних республік. У ньому пропонувалося до початку посівної кампанії визначити загальну суму податку та середній відсоток обкладання ним посівних площ, щоб селяни завчасно знали, скільки зерна треба буде віддати державі. Після оплати податку селяни могли використовувати залишок врожаю на власний розсуд, в тому числі збувати його «у місцевому господарському обороті» (на місцевих ринках).

Цей документ обговорювався  на пленумі ЦК КП(б)У 27 лютого 1921 р. за участю всіх секретарів губкомів та голів губвиконкомів. У результаті було прийнято постанову, яка загалом негативно оцінювала цей проект. Заміна продрозкладки податком у всеросійському масштабі вважалася недоцільною, а для України — неприйнятною. Проте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.) перехід до продподатку вже не мав заперечень і згодом над зви - чайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УСРР видав декрет про його норми і розмір.

Неп як система нових економічних  відносин склалася не одразу. Спочатку керівництво більшовицької партії вважало, що у загальнодержавному масштабі замість торгівлі вдасться налагодити обмін промислових товарів на продукти землеробства. Проте згодом довелося відмовитися від цього задуму, й до першого заходу непу (термін вперше вжито в резолюції травневого (1921) пленуму ЦК РКП(б)) додалися інші.

Нова економічна політика була певною системою заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах. Її розвиток відбувався у три етапи:

Заміна продрозкладки  продподатком. Відповідно у селян  уже не забирали надлишки сільськогосподарської  продукції, а встановлювали певну  норму їх здання. Це означало, що реквізиційний принцип у відносинах з селянством був замінений принципом-еквівалентності. Тепер селянин, знаючи обсяг податку, міг планувати своє господарювання, був зацікавлений у розширенні посівних площ і підвищенні урожайності, адже все, що залишалося понад продподаток, належало йому.

Запровадження і функціонування продподатку було значно жорсткішим щодо України, ніж загалом у державі. Відповідно український неп мав такі особливості:

а) завищеність для України норм продподатку порівняно з іншими територіями. Продподаток з урожаю 1921 р. для України становив 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів продрозкладки (73%). По всій країні продподаток становив приблизно 56%. До того ж Україна повинна була давати майже половину всього продподатку. Таке рішення центральної більшовицької влади не було справедливим, попри те, що Україна — житниця держави.

б) продподаток починав діяти щодо урожаю 1921 р. (з осені), до тих пір чинним був попередній закон стосовно продрозкладки з урожаю 1920 р., зменшений лише на 20%.

в) стягування продподатку з урожаю 1921 р. здійснювалось звичними методами продрозкладки.

Запровадження вільної приватної  торгівлі. Зумовлено воно було накопиченням надлишків сільськогосподарських продуктів у селян, проблемами з її реалізацією. Торгівля зразу оживляла весь господарський механізм, залучала у взаємний оборот сільськогосподарські та промислові товари. За рахунок цього передбачалося додатково отримати ще 160 млн. пудів зерна і довести необхідний для споживання мінімум до 400 млн. пудів. Із запровадженням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини — картки замінив ринок.

Часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних та функціонування орендних підприємств. У руках держави залишились великі підприємства, значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду. В Україні 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості. Приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу. Внаслідок в країні з'явилася нова буржуазія: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі. їх стали називати «непманами» — людьми непу.

Серед усіх видів підприємницької  діяльності більшовицьке керівництво надавало перевагу державному капіталізму, зокрема концесіям (передачі на певних умовах і на певний строк громадянам, юридичним особам прав на використання підприємств, лісів, надр). Великі промислові підприємства передавали в концесію лише іноземним капіталістам. Проте ця форма не набула поширення, оскільки певні політичні та економічні міркування (недовіра до радянської влади, невигідність умов) перешкоджали залученню значних закордонних інвестицій в економіку держави. В Україні у 20-ті роки існувало лише одне концесійне підприємство.

Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації ще одного постулату «воєнного комунізму» — заборони наймати робітників і використання примусової обов'язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук, нового типу виробничих відносин (порівняно з попереднім періодом) між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо призабути своє гасло про експлуатацію людини людиною і, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім'ї також працюють разом з ними), наймана праця була дозволена.

Суттєві зміни відбулися  в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 раза за рахунок передачі їм поміщицьких удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, що перевищувала трудову норму. Трудова норма — земельна площа, яку селянин був здатний обробити силами власної сім'ї без застосування найманої праці. Вона була диференційованою залежно від земельного фонду. Загалом у користування селянам передали понад 31 млн. десятин землі (92% земельного фонду України). Це істотно змінило соціальну структуру села: кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилась, а середняцьких — збільшилася.

Ще однією формою організації  сільського господарства стали радгоспи. Вони мали право розпоряджатися сільськогосподарською продукцією, яка залишалася після обов'язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. в Україні їх налічувалося 685 з площею землі 325 тис. га.

Важливим напрямом непу було кооперативне будівництво. У 1921 р. в республіці створили єдину систему споживчої кооперації, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. В 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією — більше половини сільського населення. Сільськогосподарська кооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Створювалися і виробничі  об'єднання селян — колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об'єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалась зрівнялівка.

Значне розширення обсягів  торгівлі та виробництва вимагало запровадження  загального еквівалента, який би регулював  відносини між виробниками та споживачами. Прямий товарообмін у  масштабах країни був нереальним і недосконалим. Визріла необхідність реформувати фі- нансово-банківську систему, грошовий обіг. У листопаді 1922 р. було розпочато випуск банкнот (червінців), кожна з яких дорівнював 10 золотим крб. Вони на 25% забезпечувались дорогоцінними металами, а на 75% — короткостроковими облігаціями. Протягом 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості, червінець був в обігу разом з необмеженою і постійно девальвуючою рублевою масою (її загальна сума наприкінці 1922 р. сягнула майже 2 квадрильйонів).