Нова економічна політика більшовиків: причини, сутність та здійснення в Україні

          I. Вступ

Після Першої світової війни  українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до Української СРР (452 тис. кв. км, населення 25,5 млн осіб). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшла до Польщі. Тут проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття — Чехословаччиною.

Східна частина України, яка стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву «Україна» і, формально, державність. Ця державність була досить умовною, оскільки всі політичні питання вирішувала Москва. Проте в перші роки мирного розвитку (1921 р. — перша половина 1922 р.) це уможливлювало встановлення дипломатичних контактів з іншими державами і навіть укладення з ними міжнародних договорів.

Перший міжнародний документ — мирний договір з Литвою —  був укладений 14 лютого 1921 р. А 18 березня того ж року Росія та Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею, за яким державним кордоном була визнана лінія фактичного розмежування територій до початку радянсько-польської війни, що давало можливість Польщі зберігати контроль над західноукраїнськими землями. Разом з тим Ризький договір призвів до послаблення діяльності уряду УНР, який перебував тоді в Польщі, змусив його відмовитися від збройних акцій на території радянської України.

Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією, у січні 1922 р. — з Туреччиною, що мало суттєве економічне значення, оскільки майже половина зовнішньої торгівлі республіки припадала на цю країну. Україна була запрошена до участі в Лозаннській міжнародній конференції, яка розглядала питання про статус чорноморських проток (кінець 1922 р. — початок 1923 р.).

З посиленням централістських тенденцій у політиці Москви зовнішньополітична діяльність уряду УСРР почала згортатись. Закривались дипломатичні місії у балтійських республіках, а у вересні 1923 р. остаточно перестав існувати апарат Наркомату закордонних справ. Відповідно зовнішньополітична діяльність України припинилася на багато років.

Поза межами радянської України  продовжував існувати уряд УНР в екзилі (Тарнув, Париж, Прага) на чолі з С. Петлюрою. Суттєвого впливу навіть на українські емігрантські кола цей уряд не мав, а після вбивства С. Петлюри (травень 1926 р.) він взагалі втратив значення. Поразка у національно-визвольних змаганнях фактично нічого не навчила українських політичних діячів-емігрантів: вони продовжували діяти розрізнено, критично ставлячись один до одного. Натомість українські соціал-демократи підтримували досить тісні контакти з Соціалістичним Інтернаціоналом.

Тогочасна економіка України  була у надзвичайно скрутному  стані. Загальні збитки народного господарства республіки сягали 10 млрд золотих крб., промислове виробництво скоротилося в 9 разів порівняно з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило лише 1,7% довоєнного рівня, продукції машинобудівної промисловості — 4%. З 57 домен працювала лише одна. Не кращою була ситуація і в сільському господарстві. Посівні площі зернових скоротились порівняно з довоєнними на 30%, виробництво технічних культур зменшилось на 75—90%.

Загострилась і політична  ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки продукції, що спричинило скорочення посівних площ і урожайності. Бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву, якщо все зверх цього забирала влада. Це значно погіршило продовольче постачання міст. За таких умов більшовицька влада застосовувала силу для складання «чорних списків», куди нерідко потрапляли цілі села, систему заручників, каральних акцій проти селян, товарних блокад. Це призвело до збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях. У них брала участь більшість населення сіл, за винятком бідняцьких мас. У великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Цей рух, крім політико-економічного, мав і певне ідеологічне забарвлення, пов'язане з протистоянням більшовицькій системі поглядів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково — національно-визвольними, гаслами. Звернення до анархізму з його відмовою від держави було цілком зрозумілим, адже саме в державі, її органах (насамперед у більшовицьких, які силою забирали у селян їх добро) повстанці вбачали найбільше зло. Повстанський рух нерідко зливався з відкритим бандитизмом, що мало соціально-психологічне підґрунтя. Його соціально-психологічною причиною була особлива ментальність, яка історично склалася за 250-річне перебування українських земель під владою царської Росії. В її основі — низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули досягати своїх інтересів лише силою. Значний вплив на це справила кількарічна світова та громадянська війни, де багатомільйонні маси звикали до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

II. Розділ 1. «Воєнний комунізм».

1.1. Утвердження  більшовицького режиму в Україні 1919р.

В історію України 1919 р. увійшов  встановленням радянської форми  державності. Першим кроком на цьому  шляху стала відмова більшовиків  від попередньої назви держави  — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 року держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

   Тимчасовий робітничо-селянський  уряд України з переїздом до  Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за  рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, Що дало змогу загасити конфлікт між Г. П’ятаковим та Артемом (Ф. Сергєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.

   Умови громадянської  війни та революційна ідеологія  позначилися на формуванні та  організації радянської державної  структури. Ради існували переважно  в губернських містах, а на  місцевому рівні діяли, як правило,  надзвичайні органи влади —  військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, що  більшовики, не впевнені в підтримці  народних мас, робили ставку  на диктаторські органи управління  і не поспішали віддавати владу  демократичним виборним Радам.  Навіть там, де Ради обиралися,  цей процес здійснювався під  контролем ревкомів, які визначали  кандидатів у депутати, блокували  висунення в кандидати на багатопартійній  основі, контролювали процес виборів  тощо.

   Ревкоми були опорними  пунктами більшовизму, які цементували  диктаторський режим в Україні.  Цю ж функцію виконували і  комітети бідноти, які активно  створювалися радянською державою  на селі. Вони були покликані  внести розкол у найчисленнішу  верству суспільства — селянство,  ізолювати заможних селян і  цим сприяти реалізації більшовицьких  планів.

   Юридичне оформлення  радянської державності на теренах  України відбулося 10 березня 1919 року, коли III Всеукраїнський з´їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з’їзд рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

   У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція  радянських республік, які намагалися  вистояти в жорстких умовах  громадянської війни. 1 червня утворюється  «воєнно-політичний союз» формально  незалежних: України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об’єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

1.2. «Воєнний комунізм»  - соціально-економічна політика  України

За російським шаблоном розроблена не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної  політики РНК України. Запроваджуваний  економічний курс, що одержав назву  «воєнного комунізму», був комплексом економічних, соціально-політичних ідей, принципів і заходів, на яких вибудовувалася політика більшовицької партії з  літа 1918 р. по березень 1921 р. Запровадження  його було пов’язане із встановленням однопартійної більшовицької диктатури, створенням державного апарату, атакою на капітал і політичним тиском на село у першій половині 1918 р. Багато чим ця політика нагадувала надзвичайні заходи у Німеччині в період Першої світової війни.

   В економічній  сфері «воєнний комунізм» реалізовувався  як модель державного регулювання  економіки. Він був реакцією  на критичні реалії життя (економічна, господарська розруха, необхідність  мобілізувати ресурси для здобуття  перемоги у громадянській війні)  і тому становив собою сукупність  вимушених, тимчасових заходів.  Його реалізацію зумовлювала  й утопічна віра більшовицької  еліти в комунізм і перспективи  світової революції.

   Елементами «воєнного  комунізму» були націоналізація  промисловості, що охопила всі  сфери виробництва (з листопада  1920 р. розпочалася націоналізація  дрібної промисловості); заборона  свободи торгівлі, згортання грошового  обігу, запровадження карткової  системи розподілу продуктів  (декретом від 21 листопада 1918 року  про перехід системи розподілу  під контроль держави постачання  населення товарами здійснювалося  тільки через споживчі комуни  і кооперативи); запровадження безкоштовних  комунальних послуг (проїзд на  транспорті, користування телефоном,  газом, електроенергією, житлом); зрівняльна оплата праці робітників  і службовців; організація всеохоплюючого  обліку праці; централізація та  мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю  за виробництвом, запровадження  загальної трудової повинності; запровадження продовольчої розкладки.

   В основу цього  курсу покладено ідеї форсованого ривка до соціалізму, запровадження у практику управління економічними процесами позаекономічного примусу, підпорядкування державі суспільних, групових та індивідуальних інтересів. Уже в квітні 1919 р. було створено табори Примусової праці, заборонено самовільний перехід радянських службовців із однієї установи в іншу, в червні — розпочато запровадження замість паспортів трудових книжок, а в листопаді Рада Народних Комісарів затвердила положення про робітничі дисциплінарні товариські суди, які мали право застосовувати санкції аж «до звільнення з підприємства з передачею в концентраційний табір».

   Стрижнем політики  «воєнного комунізму» була продрозкладка,  запроваджена 11 січня 1919 року. Відповідно  до неї кожна губернія мусила  здати державі «лишки» зерна  та інших продуктів. Спочатку  їх розміри визначалися реальними  потребами сім’ї та наявністю у неї зерна, але невдовзі головним критерієм стала потреба держави у хлібі. Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що проявилося у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі. Більшовики покладали на неї великі надії. Так, схвалений у грудні 1920 р. VIII Всеросійським з’їздом Рад план ГОЕЛРО, який передбачав розвиток народного господарства на основі електрифікації, мав в основному фінансуватися за рахунок продрозкладки і лише на третину — зарубіжними позиками.

   Важливою складовою  політики «воєнного комунізму»  був план колективізації села, реалізація якого розпочалася  з 1918 р. У результаті усуспільнення  селянських дворів, яке стало  «репетицією майбутньої колективізації»,  до кінця року в Радянській  Росії нараховувалося більше 3,2 тис.  радгоспів. Подальший розвиток  ідеї колективізації отримали  у декреті ВЦВК «Про соціалістичне  землекористування і про заходи  переходу до соціалістичного  землеробства» від 14 лютого 1919 року. Курс на ліквідацію великих  поміщицьких і селянських господарств,  на перехід від одноосібного  господарювання до усуспільнення  виробництва викликав невдоволення  та протест селянських мас,  а тому «колективізаційний експеримент» було згорнуто.

   Безпосередніми наслідками  запровадження політики «воєнного  комунізму» стали руйнація системи  ринкових відносин, розрив економічних  зв’язків між містом і селом, поглиблення інфляційних процесів, активне формування однопартійної системи, посилення бюрократизації, централізму, приглушення приватної ініціативи, закріплення в масах психології «експропріації експропріаторів», ліквідація станів, розширення практики «надзвичайних» заходів і масових репресій, посилення соціального напруження.