Николай Костомаров как историк Украины

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ

 

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА

 

 

 

 

 

 

Микола Костомаров – історик  України

 

 

 

 

                                     Домашня контрольна  робота

                                                            студента І курсу

                                                             факультету денного навчання

                                      групи ПІ-13-1

                                                        Кондратенка

Володимира  Олександровича

 

     

                                                           Викладач:

                                                              Бадєєва Людмила Іванівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків – 2013

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Біографія М. Костомарова. 

РОЗДІЛ 2. М. Костомаров як видатний історик-науковець .

2.1. Загальна спадщина М. Костомарова.

2.2. «Дві руські народності». 

2.2. М. Костомаров про козацтво. 

2.3. «Книга буття українського народу».

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Костомаров  був людиною такої широти вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високу наукову цінність. Його розуміння  діячів та подій російської історії  майже завжди або збігаються з  істиною, або близькі до неї.

(Микола Чернишевський)

 

В 70 – 80-ті роки минулого століття "в Україні, Росії, в імперії взагалі не було жодної письменної людини, яка принаймні не чула цього імені".

(В.Скуратівський)

 

Микола  Іванович Костомаров – блискучий  український і російський історик, критик та публіцист, письменник, поет, громадський діяч, активний учасник  визвольного руху, засновник Кирило-Мефодіївського товариства.

Він намагався  осягнути духовним зором усю багатоманітність життя свого народу, прилучитися  до розвитку його творчого духу, примножити його сили в боротьбі за суспільний прогрес і національний розвиток.

Мета  дослідження:

Аналіз  наукової спадщини М. Костомарова, встановлення особливостей історіософської концепції  вченого.

Проаналізувати  основні події, етапи життєвого  шляху М.Костомарова.

Встановити  особливості погляду М. Костомарова  на роль народу в історії.

Дослідити науково-громадську діяльність М.Костомарова.

Проаналізувати  дослідження М.Костомарова, присвячені українському козацтву.

Проаналізувати  історичні та історико-географічні праці М. Костомарова.

 

 

1. Біографія М. І. Костомарова

 

Так, як і Котляревський, Микола Костомаров досягав великих результатів у всьому, за що брався, переймався ідеями просвітництва, дослідженням культури українського народу, його етнографічного походження, традицій та побуту.

Народився Микола Іванович 16 (4) травня 1817 року в  селі Юрасівка Острозького повіту Воронезької губернії на Подонні. Він з’явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька.

Відставний  військовий Іван Костомаров уже в  похилому віці обрав собі в дружини  українську дівчину Тетяну Петрівну Мильникову й відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні — з наміром потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, вже після народження сина.

Раптова смерть батька (14 липня 1828 р.) поставила  його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив  тепер його найближчим родичам —  Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над паничем.

Тоді  Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю синові, вона погодилася без зволікань.

Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з московського пансіону до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні  уроки, які практично нічого йому не давали. За "витівки" він був  відрахований з цього пансіону і  перейшов до Воронезької гімназії.

По закінченню гімназії в 1833 році у віці шістнадцяти  років Микола Костомаров вступив на історико–філологічний факультет Харківського університету, який закінчив у 1837-му.

 

 

В університеті Костомаров вивчав стародавні й нові мови (французьку, італійську, латину), цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України. Тісно спілкувався з такими яскравими особистостями в науці, як А. Бекетов, П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський.

Величезний  вплив на студента справив професор всесвітньої історії М.М.Лунін. Так  остаточно визначився вибір Костомарова  – історія. Він полюбив її над  усе, із запалом поринув у читання  історичних книг.

У 1837 р., успішно склавши іспити за програмою  на ступінь кандидата, Костомаров закінчує університет. Він вирішив спробувати себе у військовій справі, вступивши  юнкером до Кінбурнського драгунського полку в Острогозьку. Тут розміщувався дуже багатий архів повітового суду з давніми справами колишнього козацького полку. Тож замість вивчення військових артикулів Костомаров з захопленням працює над першоджерелами. В Острозьку з’явився задум написати "Історію Слобідської України", але здійснити його не вдалося.

Микола  Костомаров полишає військову службу і цілковито віддається історіографії. Восени 1837 року він повертається до Харкова. Окрім занять наукою Костомаров мусив протягом 1842 – 1843 рр. працювати  держ службовцем (інспектор студентів у Харківському університеті), для того щоб мати додаткові засоби для життя. 13 січня 1844 року, захистивши дисертацію "Про історичне значення російської народної поезії", здобуває ступінь магістра.

28 травня 1846 року на засіданні Вченої  Ради Київського університету  Костомаров одностайно обраний  ад’юнкт-професором кафедри російської  історії.

Наприкінці 1845 – на початку 1846 р. разом з однодумцями Микола Костомаров наважився заснувати таємне анти самодержавне товариство, головною метою якого було знищення кріпосного права, встановлення федеративного устрою життя для всіх слов’ян.

 

 

Але в 1847 р. за доносом, Кирило-Мефодіївське братство було розгромлено, а його учасників  заарештовано. Миколу Костомарова за день до весілля було засудження до року ув’язнення і заслано до Петропавловськом фортеці.

В 1859 році він отримав запрошення з Петербурзького університету зайняти кафедру російської історії, прийнявши пропозицію, пропрацював на цій посаді до 1862 року.

Незадовго до смерті було надруковано низку  його історичних праць, зокрема четверте видання монографії "Богдан Хмельницький" (1884). В них з передових позицій  того часу була оцінена постать Богдана Хмельницького.

У вченого  були ідеї написати монографію про  М.В.Ломоносова, він працював над  книгою про фельдмаршала Мініха, але смерть обірвала ці плани.

7 (19) квітня 1885 року Микола Іванович Костомаров  помер в своїй петербурзькій  квартирі. Поховали його на Волковому цвинтарі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1 Загальна спадщина М. Костомарова

 

Микола  Іванович Костомаров, як ніхто до нього, популяризував знання з вітчизняної  історії, будив серед громадськості  інтерес до вивчення минулого з метою  кращого розуміння сучасності.

Микола  Іванович першим почав свої дослідження  з вивчення першоджерел. "…Незабаром я прийшов до переконання, що історію  треба вивчати не лише з мертвих  літописів і записок, а й серед  живого народу. Не може бути, щоб віки минулого життя не відбилися в  житті і спогадах нащадків: треба  лише пошукати – і напевне знайдеться багато чого, що досі упущено наукою. Але звідки почати? Звичайно ж, з  вивчення руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то й  почати з його малоросійської гілки. Ця думка навернула мене до читання  народних пам’яток. Перший раз у  житті дістав я малоросійські  пісні видання Максимовича 1827 року, великоросійські пісні Сахарова і взявся читати їх. Мене вразила  і захопила непідробна краса малоросійської народної поезії, я навіть і не підозрював, що така витонченість, така глибина  і свіжість почуттів були у творах народу, настільки близького мені і про який я, на жаль, нічого не знав".

Учений  був людиною дивовижної працездатності, автором понад 300 монографій, статей, виступів тощо. Одна за одною з-під  його пера виходять праці з історії  України, Росії, Польщі: "Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада, Новгород – Псков – Вятка", "Ливонская война", "Смутное время Московского государства", "Гетьманство Юрия Хмельницького", "Последние года Речи Посполитой", "Руина", "Мазепа".

Поступово праці Костомарова пробивають собі шлях до визнання широкою науковою громадськістю. 1860 р. він отримав  диплом дійсного члена Імператорського  російського археологічного товариства, а також Музеуму старожитностей та Віденського археологічного товариства. В наступні роки йому було присвоєно відповідні наукові звання і присуджено вчені ступені цілою низкою установ і закладів Росії та Європи.

 

 

У 1866 році Микола Іванович Костомаров почав здійснювати  видання українською мовою науково-популярних книг для народу, але Валуєвський  циркуляр заборонив усі україномовні видання. Але написання історії  українського народу було його величезним бажанням. А тим, що більшість творів вченого написано російською мовою, то вченому дорікали цим і за життя, і після його смерті. М.П.Драгоманов у своїх "Листах на Наддніпрянську Україну": "Що до того, що Костомаров списав томи по московському, то як його за те покарати українцеві, коли все-таки Костомаров писав переважно про  Україну, а для того, виходячи з  українства, перевернув зовсім історію  і Північної Русі, Московщини, і  виробив в усій Росії наукову  підставу для думок федеральних…".

До речі, за монографію "Последние года Речи Посполитой" восени 1872 році йому було присуджено премію Петербурзької академії.

В 1884 році Костомарова було обрано почесним членом Київського університету св. Володимира.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 «Дві руські народності»

 

У М. Костомарова найповніше осмислена  ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній відокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену  політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі  аргументи щодо правомірного обґрунтування  утворення окремої української  держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з  російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування  своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні  форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для  українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті  М.Костомаров пропонує свою федеративну  концепцію політико-суспільного  устрою. Така форма політично-суспільного  життя передбачала "створювати поміж  собою добровільні товариства", існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна  концепція політично-суспільного  життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі.

Виходячи з визначення етнопсихологічних  властивостей, М.Костомаров пропонує форму  політичного життя пристосовувати до національного характеру української  нації.

М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні  принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує  М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя.