Автор работы: Пользователь скрыл имя, 06 Декабря 2013 в 00:02, реферат
Коротко ознайомившись з історією міста Марганець, можна зробити висновок, що йому є чим пишатися. Місто має довгу та цікаву історію, велику кількість пам’яток та пам’ятників, котрі весь час нагадують жителям та гостям міста про події, що тут відбулися.
1. Вступ
Моїм рідним містом, де я народилася і виросла, є місто Марганець. Марганець - місто обласного підпорядкування Дніпропетровської області, розташоване в її південній частині, на правому березі Каховського моря (водосховища). В межах міста також протікають річки Томаківка і Ревун. У північній частині міста розташоване Миколаївське водосховище. Неподалік Марганця розташовані промислові міста Нікополь та Орджонікідзе. Марганець - восьме за чисельністю населення місто області, центр видобування і переробки марганцевих руд. Минуле гірницького краю доволі багатогранне й потребує копіткого дослідження. Свого часу, лише поодинокі дослідники вивчали життя Марганщини.
Назва міста походить від імені мінералу, що тут добувається — марганцю. Про Марганець, як мінерал, людству відомо з сивої давнини. Вперше його застосовували при виготовленні скла та керамічних виробів.
Один закордонний вчений висунув гіпотезу, що назва руди походить від різновиду магнези, яку знайдено на території Азії. Інші науковці пов’язують термін з місцевістю Мангана (Східна Індія). Звичайно, це лише здогадки. Насправді ж про походження імені корисної копалини й досі нічого не відомо. Термін «марганець» став загальновживаним лише на початку 19 століття. Вивчаючи хімічні та фізичні властивості копалини, вчені ще 200 років тому довели: «Це не різновид заліза, як вважали до цього, а самостійний елемент, новий мінерал, чудодійний перетворювач сталі...».
Розвиток світової промисловості позначився розробкою марганцевих родовищ Росії, Індії, Бразилії, а після Першої Світової війни й родовищ Золотого Берега та Південної Америки. Марганець потребують у промисловості там, де необхідно високосортний чавун та сталь. Нікопольсько-Марганецьке родовище одне з найбільших на планеті й перевищує майже всі закордонні аналоги.
2. Територія міста у давні часи
Мільйони років тому на місці сучасного Марганця було море, підтвердженням цього є знахідки гірників. При розкритті пластів землі під час видобутку руди були знайдені кістки китів, інших морських тварин, всілякі морські черепашки, які вже не водяться в сучасних морях. Саме відкладення морського дна на основі гранітних пластів і спровокували утворення марганцевої руди.
Глибочінь історії марганецького краю сягає до нашої ери. Перші ознаки – кам’яні знаряддя праці. Вони знайдені на території Нижнього Придніпров’я, до якого належить й місто Марганець. Пам’ятки датуються Мустьєрським періодом, який віддалений від сьогодення межею в 150 тисяч років.
У період бронзового віку – нового кам’яного віку – в Нижньому Придніпров’ї відбувається перше групування поселень та формування людини сучасного вигляду. Вважається, що це результат взаємодії та взаємопроникнення двох рас: кроманьйонців з Півночі та середземноморців з Півдня. Речі цього періоду виявлено у Нікопольському та Мар’ївському могильниках.
Активне освоєння
людиною великих просторів
Рання залізна доба позначена однією з найяскравіших археологічних культур – скіфською. Розкопавши та дослідивши найстаріші пам’ятки дикого степу, археологія минулого століття подарувала Марганцю власну сторінку в своєму літописі. На теренах міста, ще за дореволюційних часів, археологи розкопали величезний скіфський курган (4-7 ст. до н.е.). У похованні виявлені багаті прикраси вождя та оздоблену коштовностями зброю. Крім цього, наша земля мала кілька курганів зрубної культури доби бронзи (2-1 тис. до н.е.). До кінця 4 ст. до н.е. Велика Скіфія занепадає. Нижнє Придніпров’я стає ареною, на якій змінюють один одного «пізньоскіфські», сарматські племена, анти та алани, печеніги та половці... До нас також дійшли тогочасні скульптурні пам’ятки – половецькі «кам’яні баби», велика кількість яких, як німі свідки сивої давнини, зберігаються у музеях всієї України та далеко за її межами.
3. Період існування запорозького козацтва
Місто Марганець має доволі таки багату історію. Підтвердженням тому є те, що у 16 столітті ця територія стала осередком запорозького козацтва. З 250 дніпровських островів другим за величиною після Хортиці вважають острів Томаківка. У народі його ще називають Буцький, Дніпровський, Городище, Комуна, або ж просто – Острів. Його загальна площа становила понад 300 гектарів. Городище - західна частина міста Марганець, старовинне козацьке селище. Річка Томаківка, права притока Дніпра, протікаючи біля острова із східного боку, ділилась на два рукави. Один із них зливався з протокою Дніпра Ревуном, що обминав острів з півночі, й другий — з протокою Дніпра — Річищем, що омивало острів з півдня. Одна з назв острова – «Томаківка» – має власну етимологію. Від татарського слова «тумак» - шапка (за своїми обрисами острів нагадував татарську гостроверху шапку), або ж від слова «тумак» - гирло річки (знаходився в руслі декількох річок). Існує повір’я, що місцевість отримала своє ім’я від багатої степової рослинності. У травні – червні землю вкривав червоний килим. То були маки. «Томаківка» – говорили козаки туркам, які ввечері здивовано дивилися у степ.
Саме тут з 1540-х років до 1593 року розміщувався Кіш Запорозької Січі. Перший замок-укріплення на Томаківці був поставлений власним коштом Дмитра Вишневецького (Байди). Томаківська Січ також була базою козацько-селянського повстання під проводом Криштофа Косинського (1591-1594 рр.). У цей час, коли повстанці штурмували Київ, татари напали на томаківське укріплення. Героїчна оборона козаків виявилась безрезультатною. Вночі рештки війська прорвали на човнах блокаду і вийшли з оточення. Після зруйнування Січі, козаки побудували нову Січ на острові Базавлук, поблизу сучасного села Капулівка, на захід від міста Нікополя і на південь від міста Орджонікідзе. Вона отримала назву Базавлуцька Січ.
На острові Томаківка 12 або 15 грудня 1647 побував Богдан Хмельницький з сином Тимофієм і загоном однодумців, де зібрав і сконцентрував повстанські сили для визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рр. Звідси у січні 1648 року він відправився на Микитинську Січ, звідки і почалась Національно-визвольна війна.
Отаман Іван Сірко теж пов'язаний з марганецькою землею. Іван Сірко є однією з найбільш легендарних і улюблених історичних постатей козацької епохи, чи не найяскравішою особистістю по смерті Богдана Хмельницького. Про це, зокрема, свідчить велика кількість переказів, історичних дум і пісень, що виникали вже за життя отамана і збереглися дотепер – зокрема, сюжет про лист запорожців до турецького султана, ініціатором написання якого нібито був Іван Сірко, про праву руку отамана, яка несла перемогу вже після його смерті тим, хто володів нею, і загалом про те, що Іван Сірко був найзнаменитішим і наймогутнішим козаком-характерником. На території міста раніше знаходився хутір Івана Сірка, де він і помер у 1680 році. Після смерті отамана його тіло було переправлено по річці Ревун до іншого місця. Це було недалеко від місця знаходження Чортомлицької Січі, а тепер село Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є тіло Сірка, неможливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так він заповів у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано отамана нікому не відомо. Напис на надгробній стелі отамана говорив: «Р. Б. (Року божего) 1680 мая 4 Преставися рабь Бож. Іоань Серко Дмитровичъ атамань кошовий воска Запорозкого за его Ц. П. В. (Царского Пресветлого Величества) Федора Алексевича. Памят Праведнаго со похвалами». Щороку, 1-2 серпня, на могилі І. Д. Сірка проводиться вшанування пам'яті Славного Кошового Отамана, яке збирає тисячі українців з усієї країни та закордону. 23 серпня 2000 року відбулася урочиста церемонія перепоховання останків кошового отамана І.Сірка в Капулівці.
Аж до 20 століття острів зберігав рештки козацьких укріплень, окопів, ходів... Малі хлопчаки намагалися проникнути у вихід з кручі (зараз затоплений Каховським водосховищем). Відчинивши браму, що вже проржавіла від вітрів століть, крокували таємничим тунелем. Мабуть, це був вихід січовиків до Дніпра. Кінцевої мети так ніхто не міг досягти. Це свідчило, що скупчення газів та нестача кисню перешкоджає подальшій мандрівці. Тепер на острові фруктовий сад. За радянську бутність він славився своїми врожаями далеко за межами України, був постійним учасником виставки досягнень народного господарства СРСР.
На одній із сторожових могил височіє п’ятиповерховий залізний хрест в пам’ять про козацьку минувшину. А на березі Каховського водосховища, яке в 1955 році затопило шматок острова, з рудого граніту встановлено стелу. Напис на ній розповідає про історію священної часточки української землі.
4. Заснування поселень при рудниках
Кінець 19 століття характеризувався бурхливим розвитком чорної металургії на Півдні України. З 1886 року провадилась розробка родовищ марганцевих руд Нікопольського басейну. У 1892 році Південно-російське Дніпровське металургійне товариство закладає на півночі селища Городище перший на східній ділянці Нікопольського басейну Городищанський рудник з примітивною фабрикою для мокрого збагачення руди. Тут же почали будувати житла для адміністрації рудника й окремо - для постійних робітників. Було споруджено також кілька бараків казарменого типу, в яких жили артілі сезонних найманців, що приходили сюди на заробітки в зимовий період з Київської, Орловської та інших губерній. Для сімейних будували маленькі будиночки, що складалися з двох кімнат. У них поселялося по 6-7, а іноді й 10 осіб. Так виникло селище Закам'янка, що виросло за річкою Кам'янка, правою притокою річки Томаківка. Незабаром у Городищі збудували церкву, молитовний будинок, з'явилися питні заклади. Була єдина церковноприхідська школа, де працював один вчитель і займалися 32 учні.
У 1902-1904 роках на півночі Городища була прокладена Катерининська залізниця, що зв'язала Кривий Ріг з Олександрівськом (нині Запоріжжя). Згодом північна частина Городища на північ від залізниці прозвалася селом Максимівка, що активно забудовувалася й де була розташована Городищанська рудня. 1904 року на сході від селища за річкою Томаківка була збудована залізнична станція Марганець, що й згодом закріпилася за містом. На захід від Максимівки вирісло село Підгора.
Найбільший страйк робітників Городищанської рудні почався 25 травня 1905 року й тривав кілька днів. У 1907 році у зв'язку з відпрацюванням Закам'янської ділянки Городищанської рудні поблизу станції Марганець були започатковані нові розробки. Тут вже роботи були на вищому технічному рівні, де побудували електромеханічні майстерні, електростанцію, мийки, адміністративні будівлі й житла для постійних робітників. Чисельність постійних гірняків Городищанської рудні не перевищувала 600 осіб.
Під час воєнних дій на цій території в ході Першої світової війни і громадянської війни 1917–1921 років шахти рудників не працювали. Після встановлення радянської влади 1921 року роботу рудників було відновлено. Вони підпорядковувались Нікопольській Раді народного господарства. З початком індустріалізації 1930-х років в СРСР у марганцевому басейні було відкрито нові шахти, збудовано додаткові збагачувальні фабрики. В середині 30-х років у басейні працювали 20 шахт і 4 збагачувальних фабрики. Посприяла розвитку видобування руди електрифікація шахт після спорудження Дніпрогесу.
5. Марганець у роки Великої Вітчизняної Війни
З розвитком промисловості краю зростали й селища: Городище, Максимівка, Миколаївка, Мар’ївка. У 1938 році у місцевості проживало 20, 8 тисяч чоловік. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 жовтня 1938 року населені пункти довкола рудників об’єднані у нове шахтарське місто Марганець. Саме йому судилося стати центром марганцевої промисловості України.
У 1941 році місто мало три лікарні, дитячу поліклініку, протитуберкульозний пункт, санепідемстанцію, пологовий будинок. Крім того, на підприємствах діяло 5 фельдшерських та 2 лікарняних пункти охорони здоров’я. Досягнуто чимало успіхів і в культурному будівництві. При рудниках відкривалися клуби, виходило дві багатотиражні газети. Натхненну працю трудівників юного міста перервала жорстока війна.
22 червня 1941 року міський
комітет Компартії отримав
17 серпня 1941 року місто було окуповане німецькими військами. Жахливого 41-го фашисти перетворили місто на справжній концтабір. Школи «нові хазяї» загородили колючим дротом, сторожовими вежами. У спішно обладнані табори щодня вливалися колони військовополонених – дармова робоча сила для шахт та збагачувальних фабрик. Місто часом здавалося вимерлим. Розпочалися масові арешти та розстріли. Гестапо тероризувало населення. «Новий режим» почав активну боротьбу з патріотами. Тільки з 10 січня по 2 лютого 1944 року розстріляли 127 марганчан, з них 8 жінок. Марганчан реєстрували на біржі праці. Обов’язково видавали пов’язки під номерними знаками. Час від часу влаштовувалося полювання на молодь та підлітків. Потяглися вагон за вагоном у фашистську неволю. Останніх остарбайтерів відправили аж у грудні 1943 року. Взагалі, за даними архіву Дніпропетровської області, примусово вивезено до Німеччини – 14500 чоловік. Вулиці міста патрулювалися. Ходити ввечері суворо забороняли. Каралося спілкування з військовополоненими. Хлопчаки нишком передавали їм зварену картоплю чи кукурудзу, кашу-мамалигу, сухарики із скромних сімейних пайків.