Мазепинське барокко

Народні майстри України  у XVI ст. нагромадили величезний досвід v дерев'яній архітектурі. Будівничий геній  народу виявив себе попри всю недосконалість техніки будівництва. Простою сокирою  споруджувалися і звичайнісінькі хати, і чудово прикрашені церкви, які  вразили досконалістю форм і сміливістю конструкцій вже згадуваного  мандрівника Павла Алепського.

Загальнонародне піднесення після визвольної війни 1648—1654 років  виявилося в тому, що козацькі та міщанські "громади" поспішають споруджувати у своїх маєтках і селах  стрункі та урочисті храми.

Напевне, вже в другій половині XVI ст. були створені різні  конструктивні та архітектурно-художні  варіанти поєднання квадратного  і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох заломів. Для захисту  зрубу від вологи його оббивають  ґонтом і роблять широкий захисний навіс на стовпах чи консолях —  залишках деревини. Ґонт м'яко обіймав  форми зрубу, створюючи м'який, плавний  перехід від однієї форми до іншої. У цьому полягає своєрідність і особлива чарівність українських  дерев'яних храмів. Зберігся ряд високомистецьких дерев'яних споруд того часу. Одна з  них — церква Святого Духа в  Рогатині, побудована в першій половині XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих  річок.

Рідкісною гармонією форм відзначається церква Воздвиження у Дрогобичі, вишуканістю композиції церква Юра — там само.

Україна будувала, тримаючи в одній руці меч, а в другій — орало. Вона не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, ним і  користалися. Давався взнаки й історичний досвід, коли злигодні й бідність не дозволяли зводити величні храми. Народ призвичаївся до простих, але  зручних, доцільних, без надмірностей храмових споруд. До того ж, мальовничий  і дуже різноманітний ландшафт України  спонукав до щоразу нового, але гармонійного поєднання архітектури із природним  оточенням — були то широкі лани Полісся чи глибокі каньйони Поділля, пагорби Галичини і Буковини чи високі гори Карпат.

Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев'яні храми, — та, що церковне приміщення перекрите  не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Тому в українських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішнього простору і зовнішньої архітектури. Храми ззовні мають вигляд кількох веж ("бань"), згрупованих за певною системою (три, п'ять, сім і дев'ять "бань").

Ще у XV ст. українські народні  зодчі винайшли особливий конруктивний прийом — залом, відомий лише в українські архітектурі. Квадратну в основному кліть — зруб — накривають пірамідальним верхом; на цю зрізану піраміду ставлять вертикальний зруб, накритий пірамідальним рубленим склепінням. Ця комбінація похилих і вертикальних частин верху української дерев'яної церкви і є заломом Відомі храми з одним і двома заломами. Далі почали завершувати квадратну клітку восьмигранним верхом — це дало великий архітектурно-художній ефект і стало одним із характерних барокових прийомів українських культових споруд.

Друга особливість: храми  не мають ні головних, ні другорядних  фасадів. Вони — як скульптура —  мають розглядатись з усіх боків. Тому красу українських барокових храмів важко збагнути в проекції чи малюнку, їх треба бачити у натурі, обійти навколо. Вони вражають дивною гармонією, зачаровують інтимністю і задушевністю. Третьою особливістю дерев'яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. При цьому вдалі сполучення ніколи не загусають, щоразу створюються нові комбінації, що породжує багатоманітність і неповторність дерев'яних храмів у різних областях України.

Дуже оригінальними є  інтер'єри дерев'яних храмів, часто  незвичної і вишуканої форми. Інтер'єрам приділялася така увага, бо храм — це місце спілкування  людей з Богом і поміж собою. Досконалі художні форми начебто  випромінювали духовну енергію. Весь простір храму сповнювався  магією впливу, який примножувався  різьбленими іконами й квітковим  орнаментом. До того ж, вони уквітчані  вишитими рушниками. Відповідному настроєві  сприяли й килими на підлозі та лавках. Примхлива гра світла на позолоченому різьбленні іконостасів, спів і речитатив, запах ладану —  все це творило урочисте, мальовниче і миле людині середовище.

Вражає своєрідність куполів, сміливих і урочистих в їх стрімкому  злеті. Відчуття грандіозності простору посилюється тим, що стіни поставлені з невеликим нахилом всередину, а лінії граней зрубів то наближуються в заломах, то здіймаються вгору, створюючи багатство ракурсів, ілюзію руху і величезної висоти. Фігури, казкові  за вигадливістю, надають інтер'єрам неповторної свободи, легкості і  мальовничості.

Характерно, що після середини XVII ст. світло у новозбудованих дерев'яних церквах вже не мерехтіло слабкими відблисками на позолоті іконостаса (бо проходило через маленькі віконця), а цілими потоками вливалося, сяючи  в іконостасах, посилюючи урочистий І радісний настрій. Дерев'яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.

Прекрасними зразками створених  народними майстрами XVII—' XVIII ст. дерев'яних споруд служать храм Покрови у  Ромнах Полтавської області заввишки понад ЗО метрів, церква Миколая  із села Кривки (нині у Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області» Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області, Троїцький собор У Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших.

Блискучими пам'ятками козацького бароко в архітектурі стали кам'яні  церкви. Пафос боротьби й перемоги викликав до життя справжні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, подеколи бундючність форм, розмаїття  мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям.

Український козацький собор  органічно вписується у картину  духовних пошуків європейського  бароко. Пригадаємо враження від барокового твору в Європі: "Зречення зрозумілого... Потреба в тому, що викликає захоплення... Об'єкт ніби зникає з поля зору глядача..." Хіба це не про хрещаті п'ятибанні храми Києва, Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгорода-Сіверського? Щоб краще зрозуміти їх особливості, порівняємо два типи собору: бароковий — п'ятиверхий — і давньоруський — тридільний і прямокутний у плані, бо вони є найпопулярнішими типами сакральних споруд в Україні.

Це не просто два типи споруд, це два типи художнього мислення: давньоруський храм — будова цілком раціональна: має обличчя (фасад), спину (апсиди), його простір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства тощо); козацький же собор — однаковий із усіх чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгіївський У Видубицькому монастирі, відчуватиме, що весь час обертається довкола осі. Це, на думку мистецтвознавців, є переживанням неподільної єдності конечного і безмежного, безкрайньої складності всього сущого.

Своєрідність виявляє  себе і при порівнянні його з ренесансною  архітектурою. Ренесансна графічність змінюється живописністю, пластика, що стає основним засобом художньої виразності, створює неспокійну гру світла і тіні, панують криволінійні обриси, статичність Ренесансних композицій змінюється бурхливою динамікою форм: 'Розриваються" фронтони і карнизи, групуються колони і пілястри. Фасади та інтер'єри насичуються скульптурами. В інтер'єрах широко вживається позолота, ліпнина, різьблення, мальовничі плафони. Піднесеність, схвильованість, фольклорна життєрадісність, але й загадковість, незрозумілість характерні також для таких шедеврів барокової архітектури, як Спасо-Преображенська церква у Сорочинцях, Ка-терининська церква у Чернігові, Всехсвятська церква на Економічних воротах у Києво-Печерській лаврі, Покровський собор у Харкові.

Національні риси українського бароко виявилися не лише у тих  споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки,соковитому декорі. Іншими були замовники, смаки і вимоги, іншими були й архітектори — переважно іноземці — на західних землях України.

З посиленням політики католицької  експансії пов'язане спорудження  великої кількості католицьких  монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі (єзуїтський костьол Петра  і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.)- Риси бароко властиві й іншим  типам будівель — палацовим, замковим тощо (приміщення королівського арсеналу у Львові).

Стиль, характерний для  пізньобарокової архітектури Італії, а також Польщі та Австрії, продовжував розвиватись і на початку ХУШ ст., коли українське духовенство приймає унію і католицька церква міцно тримає в своїх руках громадське життя. В ту пору у Львові було близько 25 тисяч жителів і 40 костьолів та католицьких монастирів. Минулися часи, коли у спорудах Львівського братства виражались національні риси, хоча дослідники зазначають близькість до традицій української архітектури в композиції кафедрального собору святого Юра.

Бароко — це стиль архітектурних  ансамблів. Достоїнства його у Придніпров'ї  та східних областях України потужно  виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних  ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Відновлені у XVII ст. на кошти  козацької старшини давньоруські святині  — київський Софійський собор, Михайлівський  Золотоверхий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі, — всі "вбралися" у бароковий "одяг". Було добудовано верхи, з'явились архітектурні додатки, фасади прикрасились декором, іншими стали куполи. Поступово відходять у минуле прийоми цегляної пластики, фасади приміщень штукатурять, білять і опоряджують ліпниною. Так виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський, Густинський та інші монастирі.

Певні стильові зміни пов'язані  з ім'ям російського архітектора  І.Г. Шеделя, автора палаців Меншикова на Васильєвському острові та в Оранієнбаумі, а також інших будівель, характерних для стилю петровського бароко. Він приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця — своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була найвища споруда в межах імперії — 96,5 м. Дзвіниця — вперше в українській архітектурі побудована за принципами ордерної архітектури.

Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського митрополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам'яток українського бароко XVIII ст. Шедель добудував також другий поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, яка стала, подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської забудови. У формах українського бароко другої половини XVII — початку XVIII ст. зведено також митрополичий будинок і трапезну Софійського монастиря.

У 1747 р. починається будівництво  у Києві Андріївської церкви —  архітектурного шедевру світового  значення. Вибір місця для спорудження  не випадковий. На пагорбі, що домінує  над Подолом, ще на початку XVIII ст. була побудована церква, що завершувала  перспективу головної вулиці Києва. Центрична об'ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква —  один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся  до місцевих національних композиційних  особливостей. Стрункий силует хрестової  у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін "прочитується" на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.

Також за проектом Растреллі  в той же час у Києві споруджується  Імператорський (Маріїнський, як він  став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі  растреллівської архітектури.

Справжнім шедевром барокової  архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським  народним зодчим С. Ковніром, який майже  протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архітектура дзвіниці — композиційний  ефект її двох ярусів розбудовано  на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів — відзначається високим  професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоро-вичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси.

З багатьох його споруд найцікавіша  — як продовження традицій Української  національної архітектури — Покровська церква на Подолі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, "ґанки", Що прилягають до головних бокових  фасадів, витончено промальований  декор, що не порушує ілюзію площинності  стін — традиційний Для української  архітектури прийом.

Незвичайну композицію створив  зодчий у дзвіниці Кирилівської церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг  із в'їзними воротами у першому і  церквою у другому ярусі. Тут, як і в усіх спорудах митця, вражає вишуканість барокового оздоблення м'якого трактування, властивого українському мистецтву.

Наступні роботи Григоровича-Барського (Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтану "Самсон") поруч з бароковими рисами мають вже й класицистичні.

У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимо відхід від колишньої перенасиченості  прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою  нового стилю — класицизму.

Висновок

Українська культура XVII—XVIII ст. — це духовний образ однієї з  найважливіших епох нашої історії. Цей час, що вмістив у собі кілька історичних діб — визвольну боротьбу, державність, руїну, втрату завоювань  і закріпачення — в культурному  відношенні був надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки  нових міст, склалася європейська  освіта, нових висот досягло книгодрукування, з'явилася архітектура, що не поступалася  гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня  музика. Література виробила ті форми  і стильові засоби, на які могла  спертися українська література нових часів.