Львівський університет

Кожен із чотирьох факультетів  керувався колегіальним органом  — радою професорів факультету, або колегією, до якої входили декан, продекан, всі професори і два  виборні представники від доцентів.

Кафедр у сучасному  розумінні цього слова, не було, поняття  кафедра пов'язувалося з особою професора, що читав певний курс лекцій. Проте в університеті діяли наукові  заклади, або інакше інститути, які  приблизно відповідають сучасному  поняттю про кафедру чи кабінет. В інститутах відбувалися практичні  та семінарські заняття, вони мали постійні приміщення, обладнання, бібліотеки та обслуговуючий персонал. У вересні 1894 р. було утворено університетський архів, йому передано всі справи і  книги, видані до 1848 р.

Педагогічний персонал Львівського  університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті, або доцентуру (venia docendi) можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації  та затвердження Міністерством освіти у Відні. Кількісний склад викладачів університету постійно збільшувався. Якщо в 1850/51 навч. році було всього 27 викладачів, то вже у 1913/14 навч. році — 169. Студентство  Львівського університету теж поділялось на певні категорії: звичайні студенти (ординарні), надзвичайні студенти (екстраординарні) та вільні слухачі. Протягом другої половини ХІХ ст. тривала боротьба за право  відвідування університетських студій жінками. У 1897 р. жінкам було дозволено  навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. — на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Навчання в університеті для переважної частини  студентів було платним. Зовсім не платили  за навчання студенти теологічного факультету. Були і студентські стипендії. Стипендійний фонд складався в основному з  пожертвувань приватних осіб. Найбільш відомими були стипендійні фонди  імені Кароля Людвіка, Ю.Словацького, Цалевича, Гаєцького та ін. Студенти мали гуртожитки, проте кількість  місць у них була обмеженою.

На юридичному, філософському  і теологічному факультетах навчання тривало чотири роки, на медичному  — п'ять, на фармацевтичному відділі  медичного факультету — два або  три роки. Навчальний рік поділявся  на два семестри: зимовий (з 1 жовтня до 20 чисел березня) та літній (кінець квітня — кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін. До 70-х років ХІХ ст. навчання на всіх факультетах відбувалось в основному німецькою мовою, на теологічному — латинською; кілька дисциплін читали українською та польською мовами. 27 квітня 1869 року польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в цілому краю — поступово відбувалася полонізація Львівського університету. У 1870 р. польською мовою викладали 13 предметів, німецькою — 46, латинською — 13 і українською — 7. 4 липня 1871 р. імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій польською і українською мовами на юридичному і філософському факультетах. Уже в 1906 р. польською мовою читали 185 предметів, німецькою — 5, латинсь-кою — 14 і українською — 19.

У 70-х роках ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського  університету навчався Іван Франко —  всесвітньовідомий український  мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний та громадський діяч, один з геніїв України, що увійшов в  історію культури як “титан праці”.

Студентські роки у нашому навчальному закладі у другій половині ХІХ—на початку ХХ ст. провели  такі в майбутньому відомі вчені, письменники, громадські діячі, як М.Павлик, О.Терлецький, В.Навроцький, О.Маковей, Ю.Пузина та ін.

У галузі фізичних наук можна  назвати професорів Віктора П'єрра (Піерре), Войцеха Урбанського, Алоізія  Гандля, Томаша Станецького, Ігнація  Закшевського, Мар'яна Смолуховського та ін. Зокрема, проф. В. П'єрр упорядкував  і збагатив матеріальну базу фізичного  кабінету, (був знищений у 1848 р.) В.Урбанський опублікував двотомний підручник  “Наукова фізика”. У 1879 р. професор експериментальної  фізики Т.Станецький (1826—1891) — автор  багатьох підручників фізико-математичного  профілю для гімназій. З 1899 р. в  університеті працював фізик зі світовою славою М.Смолуховський (1872-1917). Основними  його працями львівського періоду  є “Середній рух газових молекул і його зв'язок з теорією дифузії”, “До кінетичної теорії броунівського молекулярного руху і суспензії”.

Представниками математичної науки у Львівському університеті були професори Ігнацій Лемох, Вавжинець  Жмурко, Юзеф Пузина, Вацлав Сєрпінський, Зигмунт Янішевський. З праць  цих професорів науковий інтерес  становили підручники практичної геодезії з основами маркшейдерства І.Лемоха, “Виклад математики” В.Жмурка, двотомна “Теорія аналітичних функцій” Ю.Пузини та ін.

Першу кафедру хімії було відкрито у Львівському університеті у 1801 р. Відомими хіміками цього періоду  були професори Броніслав Радзішевський (1838—1914), проф. Станіслав Опольський (1886—1919) — автор цінного підручника з органічної хімії, Броніслав Ляхович  — завідувач кафедри неорганічної хімії з моменту її заснування у 1894 р. до 1903 р., Станіслав Толочко.

Геологічні науки були введені у перелік обов'язкових  предметів на філософському факультеті у 1851 р. В 1852 р. було відкрито мінералогічний музей, у 1864 р. засновано кафедру  мінералогії. Її очолював до 1868 р. засновник  сучасної петрографії, автор “Підручника  петрографії” Фердинанд Ціркель (1838—1912).

На початку 80-х років  ХІХ ст. в університеті було створено кафедру географії, яку очолив проф. Антоній Реман (1840—1917), відомий працями  з фізичної географії Карпат. Значний  вклад у розвиток географічних наук зробили Євгеніуш Ромер (1871—1954), український  географ С.Л.Рудницький (1877—1937).

Першим докторантом Антонія  Ремана був українець Григорій Величко (захистив докторську дисертацію у 1889 р.)

У 1852 р. на базі кафедри натуральної  історії було створено дві кафедри  — зоології та ботаніки. Розвиток зоології в університеті пов'язаний головним чином з іменами видатного  вченого Бенедикта Дибовського (1833—1930) — автора понад 350 наукових праць, проф. Юзефа Нусбаум-Гіляровича (1859—1917) — засновника польської школи еволюціоністів.

Значного розвитку досягла  львівська історична наука. Засновником  львівської історичної школи був  Ксаверій Ліске (1838—1891). Помітне місце  серед істориків львівської школи  посідавТадеуш Войцеховський (1833—1919), історик права Освальд Бальцер (1858—1933), Броніслав Дембінський (1858—1939), Людвіг Фінкель (1858—1930) — автор тритомної  “Бібліографії польської історії” та “Історії Львівського університету”. Новоствореною кафедрою загальної  історії і історії країн Східної  Європи з 1894 по 1914 рр. завідував М.Грушевський (1866—1934) — один з найвидатніших  істориків України, автор 10-томної “Історії України-Руси”, сотень праць з історії, історії літератури, історіографії, джерелознавства, творець української  історичної школи.

Юридична наука в другій половині ХІХ ст. перейшла від вузького практицизму до поглибленого вивчення історико-правових і філософських дисциплін. З 1862 р. починають працювати такі дві кафедри з українською  мовою викладання: цивільного права, кримінального права і процесу. Українську філологію викладають в  університеті з 1848 р., коли кафедру “Руської філології” очолив Яків Головацький (1814—1888), автор праць “Граматика руського языка” та “Народные песни Галицкой и Угорской Руси”. У 1849 р. Я.Головацького було призначено ректором університету. Продовжили справу Я.Головацького Омелян Огоновський, найбільшим досягненням  якого була шеститомна “Історія літератури руської”, О.М.Колесса, Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький.

Великі традиції мала у  Львівському університеті класична філологія. На цій кафедрі до 1918 р. працювали такі видатні вчені  зі світовим ім'ям, як Людвік Цвіклінський (1852—1942), Броніслав Кручкевич (1849—1919) та Станіслав Вітковський (1866—1950). Завдяки  їм Львів став визначним видавничим центром у галузі класичної філології. Лекції з романської філології почали читати з 1918 р.

Розділ 6. Львівський університет в складі Польщі.

Після розпаду Австро-Угорської  імперії Галичина була захоплена  Польщею. Міністерство віровизнань  і освіти Польщі вже 18 листопада 1918 р. спеціальним розпорядженням оголосило, що бере Львівський університет під  свою опіку, і присвоїло йому ім'я  польського короля Яна Казимира. Мовою  викладання у навчальному закладі  стала тільки польська, лише на теологічному факультеті окремі дисципліни читалися латинською мовою. Кафедри з українською  мовою викладання були закриті. Протягом двох-трьох років було звільнено  з роботи всіх професорів і доцентів української національності, українській  молоді було обмежено доступ до навчання в університеті.

Керівництво університетом  відбувалося на основі Статуту університету (Статути 1924, 1929 і 1934). Керівним органом  залишився академічний сенат  на чолі з ректором. До 1924 р. університет  складався з чотирьох факультетів. Розпорядженням Міністерства від 31 жовтня 1924 р. філософський факультет було поділено на два окремі факультети: гуманітарний і математично-природничий. На початку 20-х років ХХ ст. в університеті було 55 кафедр, 19 відділень, 6 клінік, 2 поліклініки, факультетська бібліотека, наукова  бібліотека з університетським архівом, ботанічний сад.

Водночас в університеті не було жодної кафедри з українською  мовою викладання, жодного професора  української національності. Лише в 1933 р. право викладання отримав доцент І. Свєнціцький. У 1928/29 навч. році було відкрито кафедру “Руської філології”, якою керував професор Я. Янів.

За кількістю студентів  Львівський університет був одним  з найбільших у Польщі. З 1919/20 до 1937/38 навч. року їхня кількість збільшилася  з 2647 до 5026 осіб. Було запроваджено принцип  “numerus clausus”, згідно з яким українці мали обмеження при вступі в університет (не більше 15 % від кількості абітурієнтів; поляки у цьому випадку мали не менше 50 %). У 20-30 роках ХХ ст. у Львівському  університеті значних успіхів досягла  математика. Тут викладали такі вчені-математики, як Вацлав Серпінський, Гуго Штейнгауз, Станіслав Рузевич, з 1920 р. — Євстахій Жилінський, з 1922 р. — Стефан Банах, з 1927 р. читали лекції Владислав Ніклібор і Юлій Шаудер, з 1929 р. — Стефан Качмаж, з 1934 р. — Владислав Орліч, з 1936 р. — Герман Аусрбах і Станіслав Мазур. Ці математики створили міцний науковий колектив, відомий як “львівська математична школа”. ЇЇ керівником вважається Стефан Банах (1892—1945), автор праці “Теорія лінійних операцій полів”.

Кеемуля. Останній очолив створену у 1937 р. кафедру фізичної хімії.

Дальшого розвитку набула в університеті геологічна наука. У 1921 р. проф. З.Вейберг створив і  очолив кафедру кристалографії, згодом цією кафедрою керував Людвік Хробак. У 1924 р. була створена кафедра мінералогії  і петрографії, яку очолив проф. Ю.Токарський.

Географічна наука розвивалась  під керівництвом відомого вченого  Є.Ромера. В галузі економічної географії  працював А.Ціргофер.

Дослідження з біології очолював проф. Я.Гіршль (1883—1951). Крім нього, в  інституті зоології працювали Б.Фулінський (1881—1942), Г.Полюшинський, Я.Сембрат, Я.Кунце, Я.Носкевич, С.Пілявський, Л.Монне, Я.Романишин.

У 1926 р. кафедра порівняльної анатомії була перетворена в інститут, яким завідував проф. К.Квітнєвський (1873—1942).

З 1918 по 1924 рр. на кафедрі  ботаніки працювали флорист І.Вільчинський і ботанік-географ та палеоботанік М.Когвара. З 1924 р. кафедру очолив С.Кульчинський. Напрямок наукової роботи в цей час, був головним чином флористичний (С.Кульчинський, С.Тольпа, М.Костинюк, Г.Козій). Досить відомим був професор фізіології рослин С.Кшеменєвський.

У міжвоєнний період були відкриті нові кафедри на медичному факультеті: кафедра біології (1920 р.), технології ліків (1932 р.), фармацевтичної хімії (1932 р.), охорони здоров'я та історії  медицини (1930 р.), мікробіології (1936 р.).

Світове визнання здобули  праці І.Бадіяна (1930—1937) у галузі цитології бактерій. Відомим дерматологом був І.Ленартович. У 1936 р. Н.Гонсьоровський організував і очолив кафедру  мікробіології. Найславетнішим медичним мікробіологом був проф. Г.Вайгль (1883—1957). З 1922 р. кафедра біохімії працювала під керівництвом Я.Парнаса.

Далеко за межами Польщі була відома славетна львівсько-варшавська філософська школа, зачинателем  якої був Казимир Твардовський (1866—1938). При Львівському університеті діяло  Польське філософське товариство, яке  розгорнуло широку видавничу діяльність. До львівсько-варшавської філософської школи належали вчені Я.Лукасевич, А.Тарський, І.Домбська, С.Лущевська, Г.Мельберг, Л.Хвістек, М.Боровський, Р.Інгарден, Л.Блаустейн  та ін.

У галузі історії права  працювали професори О.Бальцер, П.Домбковський, доцент К.Кораній, у галузі цивільного права і процесу — проф. М.Аллерганд, К.Стефко, Е.Тілль, А.Долінський, у галузі кримінального права — Ю.Маркевич, в галузі міжнародного публічного права  — проф. П.Ерліх.

Однією з провідних  галузей була полоністика. Тут продовжували працювати Е.Кухарський та К.Колабушевський. Історія полоністики мовознавчого напрямку у цей період пов'язана  з іменами Каліни, Кринського, Нітша, Улашина, Гартнера та частково Р.Пілята та В.Брухнальського. До найбільш цінних праць цього періоду можна  віднести книгу Г.Гартнера (1892-1935) “Граматика сучасної польської мови”.

Українську філологію  в університеті представляв проф. Я.Янів, класичну філологію — проф. С.Вітковський та Р.Ганшинець (1888—1958), германістику — З.Черний.

Розділ 7. Львівський університет під час Другої світової війни.

     За статтями таємного протоколу до угоди СРСР з Німеччиною від 23 серпня 1939 р. Західна Україна потрапила в зону впливу Радянського Союзу. 22 вересня у Львів увійшли радянські війська. 26 жовтня 1939 р. у Львові зібралися маріонеткові Народні Збори Західної України, які проголосили запровадження Радянської влади.

У цей період радикальних  змін зазнав і Львівський університет. Відповідно до Статуту про вищу школу  СРСР проведено докорінну організаційну  перебудову університету як вищого навчального  закладу з безоплатним і вільним  навчанням для всіх громадян. Теологічний  факультет було ліквідовано, а медичний з фармацевтичним відділом реорганізовано в медичний інститут. У жовтні 1939 р. були створені нові кафедри: історії  марксизму-ленінізму, діалектичного  та історичного матеріалізму, політичної економії, української мови, української  літератури, російської мови, російської літератури, історії СРСР, історії  України, фізичного виховання. Поряд  з забезпеченням високої професійної  підготовки спеціалістів вони мали виховувати молодь на основі марксистсько-ленінської ідеології та матеріалістичного  світогляду.