Література Візантії ХІІІ-XV ст

 

 

                                   Міністерство освіти і науки  України

          Кам’янець-Подільський національний  університет імені І.Огієнка 

                                            Історичний факультет             

 

 

 

 

 

 

Самостійна робота на тему:

 

“Література Візантії ХІІІ-XV ст.”

 

 

  

 

 

 

Виконав: студент 21 групи

   історичного факультету                                                 

      Борщун Іван

                                                                                            

                                                                                            

                                                                                           Перевірив: кандидат    історичних  наук

                                                                                 Опря А.В.

                                       

 

 

 

 

 

Кам’янець-Подільський,  
2013

План:

Вступ

Розділ 1. Література Візантії в епоху Нікейської імперії

Розділ 2. Література Візантії в епоху Палеологів

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ:

Актуальність теми: Література Візантії – одне з величезних надбань цивілізації. Її вивчення дає змогу осягнути процеси в державотворенні, управлінні, економіці, осягнути величезну художню силу слова, що пройшла крізь тисячу років. Дослідження літератури Візантії 13 – 15 століть відкриває історику величезний масив інформації, а тому вивчення даної теми є актуальним і потрібним як в науковому так і в індивідуальному розвитку кожного з нас.

Мета: Простежити зміни у літературному житті Візантії в 13 – 15 століттях.

У відповідності до поставленої мети виділяються такі завдання:

• Простежити літературний процес у Візантії протягом зазначеного часу;
• Окремо виділити найяскравіших представників літератури та їх твори в даний період часу.
• Зробити узагальнюючі висновки.

Об’єктом дослідження виступає Література Візантійської імперії.

Методи дослідження: Опрацювання наявних монографічних та загальнонаукових праць присвячених історії Візантії та її культури зокрема, та здійснення на основі цих матеріалів узагальнюючих висновків.

Хронологічними межами даної самостійної роботи є період часу від XIII cт. – XV ст.

Територіальними межами даної роботи виступає територія Візантійської імперії протягом XIII cт. – XV ст., а також територія молодої Османської держави, Латинської імперії, Балканський півострів, та країни Середземномор’я.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Література Візантії в епоху Нікейської імперії

 

Після розгрому імперії в 1204 році і її розпад на цілий ряд самостійних латинських і грецьких володінь, Нікейська держава стала центром не тільки майбутнього політичного об'єднання еллінів, але й осередком культурного життя. У XIII столітті, за свідченням Георгія Кіпрського (у другій половині XIII століття), про Нікею говорили, що вона «по достатку вчених людей представлялася новими Афінами», що вона була «дивним і багаточекальним джерелом вченості». Правда, після свого прибуття в Нікею Георгій Кіпрський розчарувався в цьому відношенні. В одному з творів Федора Ласкаря ми читаємо про те, що Корінф славиться музикою, Фессалія - мистецтвом ткацтва, Філадельфія - шевською майстерністю, а Нікея - філософією. Всі представники династії Ласкар, якщо не вважати останнього, неповнолітнього Івана IV, проявили себе справжніми цінителями освіти,  що чудово розуміли, що духовна культура є однією з підстав міцної держави.

Найвидатнішою постаттю у культурному житті Нікейської імперії є, безумовно, Никифор Влеммид. Крім численних творів різноманітного змісту він залишив дві цікаві, видані в 1896 році німецьким вченим Гейзенбергом автобіографії, що знайомлять нас не тільки з життям самого автора, але і з обставинами і людьми його епохи.

Влеммид народився в Константинополі в самому кінці XII століття. Довго мандруючи, і покращуючи свою освіту він все життя був самий, пізніше став монахом і оселився в монастирі, де й писав свої літературні твори.1

Від Влеммида до нас дійшли численні і різноманітні твори. Дві видані в 1896 році автобіографії Влеммида дають багато цінного матеріалу для біографії і характеристики особистості автора. Особливо друга автобіографія відображає церковно-історичні подіі, політичніі соціальні умови його епохи, будучи таким чином одним з найважливіших джерел для історії Візантії XIII століття. Крім цього, перу Влеммида належить дуже багато богословських творів в галузі догматики, полеміки, аскетики, екзегетики (тлумачення), літургіки, церковної поезії, проповідей, житій. Його «перекладення деяких псалмів», призначене для богослужбових цілей, зробилося з часом невід'ємною складовою частиною всенічного бдіння в грецькій церкві, щоб пізніше з'явитися в церквах південнослов'янських, а потім в Російській церкві. Чималий інтерес представляють і світські твори Влеммида. Політичний трактат «Царська статуя» (Βασιλικός ανδριάς), присвячений його вихованцю, імператору Феодору II Ласкарю, має на меті створити ідеал государя, який міг би служити взірцем всіляких достоїнств і чеснот; внаслідок чого і государ є зразком і прикладом всякого блага і світить яскравіше, ніж славетний (грецький скульптор) Поліклет; такому зразку імператор в своєму житті повинен був слідувати. За поданням Влеммида, правитель був «вищою посадовою особою, поставлений Богом, для того щоб піклуватися про підпорядкований  йому народ і вести його до вищого блага». Цар, будучи «підставою народу», зобов'язаний мати на увазі добробут підданих, не піддаватися почуттю гніву, уникати підлабузників, мати піклування про армію і флот; під час миру треба готуватися до війни, так як зброя є найкращий захист; потрібна турбота про внутрішній благоустрій держави, релігійність і правий суд. «Нехай же цар, - пише Влеммид в кінці трактату, - прихильно прийме це моє слово, а від більш розумних людей нехай вислуховує кращі поради, які потім складає і ретельно зберігає в глибині своєї душі». Вихідним пунктом всіх міркувань автора про ідеального правителя є положення: «царю слід насамперед володіти самим собою, а потім керувати і всім народом». Досі точно не встановлено, творами яких письменників він користувався при складанні свого трактату.

З філософських творів Влеммида, що базуються головним чином на Арістотелі, найбільш відомі «Скорочена фізика» і особливо «Скорочена логіка». Остання, після смерті автора, поширилася по всій імперії і, мало-помалу, стала основою навчання і найулюбленішим філософським підручником не тільки на Сході, але і в Західній Європі. Видавець автобіографій Влеммида (Гейзенберг) пише, що ці два твори «воістину доставили автору безсмертне ім'я».2

Логіка і фізика Влеммида важливі як з точки зору з'ясування філософських рухів у Візантії XIII століття, так і з точки зору з'ясування питання про вплив Візантії на розвиток західноєвропейської думки. До нас дійшла важлива в історико-культурному відношенні листування Влеммида, майже виключно з Феодором II Ласкарем. Два невеликих географічних твори «Історія землі» і «Загальна географія», а також кілька віршів світського характеру, доповнюють багату і різноманітну літературну спадщину, залишену Влеммидом нащадкам.

Серед учнів Влеммида особливо виділялися двоє: Георгій Акрополит і імператор Феодор II Ласкарь. Народився в Константинополі Георгій Акрополит відправився ще юнаком в Нікею під час правління Івана Ватаца, де отримав освіту разом з Феодором Ласкарем у Никифора Влеммида, а пізніше став також і вчителем Феодора. Дійшовши до вищих чиновних ступенів і зазнавши невдачі на військовому поприщі, він вже за Михайла Палеолога, повернувся в Константинополь, присвятив себе дипломатії та за дорученням імператора керував переговорами на Ліонському соборі, де і домігся укладення унії з західною церквою, проти якої він сам раніше боровся. Помер Акрополит на початку вісімдесятих років XIII століття.

Головним літературним твором Акрополита є дуже важлива, як джерело, «Історія», яка викладає події з часу взяття Константинополя хрестоносцями до відновлення Візантійської імперії (з 1203 за 1261 рік); таким чином, цей твір може бути названо спеціальною історією Микити Акомината. Як сучасник описуваних явищ і по своєму офіційному положенню учасник останніх, Акрополит дав детальний і правдивий виклад подій своєї епохи. З невеликих творів Акрополита, більшою частиною риторичних і богословських, можна відзначити прекрасну  надгробну промову імператору Іоанну Ватацу.

Другим найбільш відомим учнем Никифора Влеммида був нікейський імператор Феодор II Ласкарь. Георгій Акрополит був офіційним вчителем Феодора, однак Влеммид мав дуже сильний вплив на майбутнього імператора, який у своїх листах називав його своїм вчителем і відчував до нього глибоку повагу. Влеммид і Георгій Акрополит зуміли вдихнути в юну душу їх учня, ще в правління його батька Івана Ватаца, справжню любов до наук. Видана в 1898 році, італійським вченим Фесту (Festa) листування Феодора повідомила новий цікавий матеріал для кращого з'ясування цієї цікавої особистості. Вивчивши грецьких письменників, як церковних, так і світських, і ряд різних наук, Феодор, ґрунтуючись переважно на Арістотелі, приділив головну увагу філософії. Будучи вихований на ідеях еллінізму і класичної літератури, він в одному з своїх листів повідомляв про глибоке враження від споглядання античних пам'яток Пергама. Це лист, в тому, що стосується стилю і змісту, могло бути написано італійським гуманістом. 
Співчуваючи освіті, він, подібно батькові, цікавився шкільною справою. В одному з своїх листів з приводу учнів, що закінчили школу і надісланих до імператора для іспиту, Феодор писав: «Ніщо інше не радує так душу садівника, як бачити свій луг в повному кольорі; якщо ж він по красивому і квітучому саду судить про цвітінні рослин, то на підставі цього можна припустити, що в свій час він буде насолоджуватися плодами приємності і краси».3

Навколо Феодора II зібралось коло освічених в літературі та науці людей, які були зацікавлені в науках, мистецтві, музиці, поезії тощо. Феодор відкрив чимало шкіл, і в одному з своїх листів він обговорює проблеми організації шкільної справи, програми і завдання навчання.

Феодор Ласкарь написав кілька міркувань на філософські та релігійні теми, похвальні слова і залишив вищезгаданий великий збірник листів (більше двохсот), адресованих до різних видатних діячів епохи, особливо ж до його вчителів, Никифору Влеммиду і Георгію Акрополиту.

Епоха Хрестових походів створила у Візантії більш складну літературну обстановку. Франки завойовники, принісши з собою на Схід цілком сформовані установи західного феодалізму і лицарства, повинні були, звичайно, познайомити своїх нових підданих і зі своєю західної лицарською літературою XII століття, з провансальськими «romans d aventures» і іншими творами, які знайшли поширення при латинських дворах у грецьких країнах. Середньовічний французький роман, який довів свій космополітичний характер тим, що він був прийнятий у Німеччині, Італії та Англії, міг, звичайно, прищепитися і в Греції, де зовнішні умови, створені на початку XIII століття, були особливо, здавалося, для цього сприятливі. Тому в науці було піднято питання про те, чи є візантійський віршований роман того часу лише простим наслідуванням західним зразкам, або в цих візантійських «romans d aventures» можна бачити оригінальні твори, створені за візантійських умов життя, аналогічних з західними, і знаходяться, може бути, лише під деяким впливом іноземної, у даному випадку західної літератури.

Анонімний віршований роман «Бельтандр і Хрисанца», первісна редакція якого відноситься, ймовірно, до XIII століття, може служити прикладом візантійського пригодницького роману. Дійшовший до нас текст носить сліди пізнішої переробки і, можливо, належить до XV століття.

Літературний рух епохи Нікейської імперії має важливе значення для загальної культурної історії Візантії. Створений при дворі Нікейських государів центр зробився тим культурним осередком, який посеред політичного поділу, жорстокої міжнародної боротьби і внутрішньої розрухи, зберіг і продовжував справу першого еллінського відродження при Комнинах, щоб пізніше була можливість для розвитку другого еллінського культурного відродження при Палеологах. Нікея служить як би мостом від першого відродження до другого.4

Розділ 2. Література Візантії в епоху Палеологів

У той час як імперія Палеологів в політичному і економічному відношенні переживала критичні часи, поступаючись крок за кроком перед османськими турками, поступово зменшуючись у розмірах і, нарешті, обмежена Константинополем з його найближчими околицями і Мореєю, здавалося б, для культурної роботи не могло бути ні місця, ні часу, ні відповідних умов. Однак, насправді майже знищена держава XIV і XV століть і, переважно, Константинополь були центром живої і високої культури, розумової і художньої. Як в минулі кращі часи імперії, константинопольські школи процвітали, і молоді люди приїжджали туди вчитися не тільки з далеких грецьких областей, - таких, як Спарта і Трапезунд, але навіть з Італії, де в ці століття творилася велика робота Відродження. Філософи на чолі з Гемистом Плифоном тлумачили Арістотеля і Платона. Риторики і філологи, які вивчали кращі зразки античної давнини і прагнули по мові наблизитися до класичних письменників, збирали навколо своїх кафедр захоплений натовп слухачів і учнів і являли собою по діяльності та інтересам разючу аналогію з італійськими гуманістами. Цілий ряд істориків відобразили у своїх працях останні хвилини імперії. Підвищено напружене церковне життя з ісіхастським рухом, з постійною суперечкою про унію з Римською церквою залишила також вельми помітний слід в галузі літератури догматичної, аскетичної, містичної і полемічної. Пожвавлення помітно і в поезії, як у високій, так і народній. Нарешті, це літературне відродження супроводжувалося і відродженням художнім, що залишило нам пам'ятники високої цінності. Крім Константинополя, Спарта відзначалася високим рівнем культурного життя. Чотирнадцяте століття було також Золотим Століттям для мистецтва і літератури в Фессалоніці (Салоніки).5

Одним словом, в хвилини політичної та економічної загибелі еллінізм як би збирав усі свої сили, щоб показати живучість вічної культурної класичної ідеї і цим самим створити надію на майбутнє еллінське відродження XIX століття. «Напередодні загального падіння, - за словами історика, - вся Еллада збирала розумову енергію, щоб засвітитися останнім блиском».

Багато представників прізвищ, які займали імператорський престол, тобто Палеологи і Кантакузени, проявили себе на ниві науки і освіти. Михайло VIII Палеолог писав на користь унії, був автором канонів найголовнішим мученикам, залишив нам цікаву, знайдену серед рукописних скарбів Московської синодальної бібліотеки «автобіографію» і заснував у Константинополі граматичну школу. Любителем наук і мистецтв і покровителем учених і художників був Андронік II Старший. Деякі вчені припускають при ньому і під його заступництвом створення художнього середовища, певної художньої школи, звідки вийшли такі чудові пам'ятники мистецтва, як мозаїки монастиря Хори (тепер мечеть Кахриє джамі) в Константинополі. Особливо видавався своєю освітою і літературним талантом Мануїл II. Будучи тонким богословом, знавцем класичної мови, майстерним діалектиком і прекрасним стилістом, він залишив нам багату, не цілком ще видану літературну спадщину у вигляді, наприклад, трактату про походження Св. Духу, апології проти ісламу, ряду промов на різні випадки життя, витонченого, написаного в Парижі в дещо жартівливому тоні «Зображення весни на королівському тканому завісі», і, нарешті, великої кількості цікавих листів до різних видатних діячів епохи, написаних імператором частинами під час його вимушеного перебування при османському дворі, а також під час закордонної поїздки в Західну Європу.

Але найперше місце серед імператорів, відомих в історії візантійської літератури, займає суперник Іоанна V Іоанн VI Кантакузен, який закінчив після вимушеного зречення свої дні ченцем під ім'ям Іоасафа і присвятив цей час свого віддалення від світу науковим заняттям і літературній діяльності. Головним його твором є чотири книги «Історій», або, вірніше сказати, «Мемуарів», що охоплюють події з 1320 р. у 1356 р. (окремі нотатки стосуються пізнішого часу), де автор, який оголосив у введенні підставою своєї праці лише одну правду, мимоволі відступає від цього і, розповідаючи події, в яких він сам грав головну роль, ставить себе у центр всього викладу і в кінці кінців прагне виправдати та возвеличити свою діяльність і своїх друзів та прихильників, і разом з тим принизити, висміяти і очорнити своїх ворогів. Якщо не вважати невеликуавтобіографію Михайла Палеолога, Кантакузен був єдиним візантійським государем, що залишив нам докладні мемуари, які, незважаючи на свій партійний характер, повідомляють надзвичайно багато дуже важливого матеріалу для невиразної історії Балканського півострова у XIV столітті і зокрема для історії слов'ян, а також для географії цих місцевостей. Крім мемуарів, Іоанн Кантакузен в тиші келії написав і кілька праць богословського характеру, велика частина яких ще не видана, наприклад, полемічні твори проти діяча часу ісіхастських суперечок Варлаама, проти іудеїв і мусульман та ін. Свої літературні смаки і симпатії Іоанн Кантакузен передав своєму синові Матвію, якому судилося після падіння батька також піти в монастир, де він написав кілька богословських і риторичних творів.6