Література періоду республіки

Тема 7. Література періоду  республіки.

Спадковий характер давньоримської літератури. Своєрідність історичних умов розвитку римської літератури. Нові тенденції та досягнення. 

Долітературний період розвитку словесної творчості. Римська міфологія як “арсенал і підгрунтя” римської літератури.

Література періоду  республіки. Римська комедія. Плебейський характер драматургії Плавта. Образ дотепного раба в комедіях Плавта. Мова комедій Плавта. Гуманістична спрямованість комедій Теренція. Традиції Плавта та Теренція в  европейській драматургії. Філософська поезія Лукреція. Любовна поезія Катулла. Вчення Ціцерона про ораторське мистецтво. Стиль промов Ціцерона.

У середині ІІІ ст. до н.е., коли грецька  елліністична література вже встигла  досягти найвищого розквіту, починає розвиватися література Давнього Риму.

Римське рабовласницьке суспільство  у своєму розвиткові проходило в  загальних рисах такі ж самі етапи (виникнення полісів, їх занепад, формування диктатури). Проте все це відбувалося  пізніше, іншими темпами, в іншому історичному та географічному середовищі.

Повторюючи шлях Греції, Рим активно  позичав у греків їх надбання, в  тому числі літературні. Та, наслідуючи греків, римляни робили це у відповідності  зі своїми ідеологічними запитами та культурними традиціями. Отже, римська література не була копією грецької літератури.

Розквіт римської літератури, її «золотий вік» припадає не на полісний період, як у греків, а на часи імперії. Це була зовсім інша фаза у стосунках суспільства  та індивіда. Римська література не знала тих широких і складних суспільно-політичних питань, якими переймалася література грецька, але демонструвала більш високий рівень самоусвідомлення особистості, яка має значно складніше та інтенсивніше внутрішнє життя. 

Факт звернення Риму до грецької культури - факт цілком природний, що доводить тільки сприйнятливість римського народу. Крім того, в римській літературі є жанри або не збережені літературними пам'ятками, що дійшли до нас з Греції, або зовсім не відомі грецькій літературі.

Важливу роль у становленні римської літератури відіграла римська міфологія. Її головними богами були Марс, Венера, Квірин-Юпітер. Шанували римляни і богиню хатнього вогнища Весту. Римляни навіть персоніфікували основні моральні цінності (Вірність, Мужність, Справделивість та ін.) і споруджували їм храми. Та в результаті широкого засвоєння грецької культури, грецькі міфи стали витісняти морально-повчальну римську міфологію. Римських богів почали ототожнювати з грецькими (Юпітер – Зевс, Юнона – Гера, Мінерва – Афіна, Марс – Арес, Венера – Афродіта, Діана – Артеміда, Церера – Деметра, Вулкан – Гефест, Нептун – Посейдон, Морфей – Гіпнос і т.п.).

Проте до кінця III століття ми тільки здогадно можемо говорити про існування римської поезії - у вигляді усної творчості. Є відомості про староримську хліборобську пісню-танок-гру, цілком природну в суспільстві, де основною формою виробництва було хліборобство. В одному із своїх творів Горацій розповідає про сільські свята після жнив і фесценінські жарти, якими супроводжувались ці свята. Судячи з його опису, фесценіни - насмішкувато-викривні пісні, що, може, були зародками народної комедії; розвиток їх був, проте, припинений законодавчими заходами: в епоху панування аристократії таким «вольностям» народної маси і не могло бути місця. Цікавий ще інший почин народної комедії - так звані ателлани (назва від містечка Ателли в Кампанії), щось подібне до скоморошського фарса з імпровізованим текстом і постійними акторськими масками, як в італійській комедії масок (комедіа дель арте, XVI-XVIII ст.).

Римську «відсталість» в царині мистецтва усвідомлювали самі римські  письменники, не раз намагаючись  пояснити і по змозі виправдати її тим, що головні сили римського народу (тобто панівного класу) були спрямовані на організацію держави та її зміцнення. З особливою виразністю сформульовано ці думки в «Енеїді» Вергілія (пісня VI):

Інші майстерніш, ніж ти, виливатимуть статуї з міді, 

З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії, 

Краще в судах промовлятимуть, краще  далеко від тебе 

Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання; 

Ти ж пам'ятай, громадянине римський, як правити світом; 

Будуть мистецтва твої - у мирі держати народи, 

Милувать  щирих підданців і вкрай довойовувать гордих.

Було б  безглуздо, проте, робити з цих віршів висновок про нездатність римлян до художньої творчості - так само, як з наведених раніше даних - висновок про цілковиту залежність римської літератури від грецької. Ми можемо тільки сказати, що римська аристократія часів республіки справді не виявляла помітного нахилу до поезії. З-поміж аристократії і в пізніші часи Риму поети виходили рідко. Але так само і в грецькому світі військово-аристократична Спарта дала цілковиту зверхність над собою в царині поезії Афінам. Щодо неоригінальності римської літератури, то, по-перше, її не слід перебільшувати, а по-друге, у скільки-небудь значних римських поетів наслідування греків ніколи не бувало механічним. Перейняті з Греції форми перероблялися, набуваючи тогочасних римських рис.

Власне історію римської літератури слід починати з долітературного періоду. Аж до кінця І Пунічної війни (241 р. до н.е.) основи літературної творчості римлян лише формуються в культових співах, плачах за померлими, в примітивному родовому епосі, переможних піснях, примітивній драмі, міській хроніці (аннали), юридичних текстах (закони 12 таблиць), траурних промовах.

В архаїчний, долітературний період ще не було грецького впливу на римську літературу.

Першим відомим римським письменником був цензор Аппій Клавдій (бл. 300 р.), автор промов, поетичних сентенцій, реформатор мови.

У другій половині ІІІ  ст. римляни підпорядкували собі всю  середню Італію, потім – південну Італію та Сицілію. Чисельні війни забезпечували  Рим рабами. Завоювання Греції надало римлянам можливість познайомитися  з високою грецькою культурою. Елінізація Риму докорінно перетворила все духовне життя країни та народу. Замість старих аскетичних ідеалів бережливості, праці, захисту батьківщини в межах невеликої міської общини, розвинулося прагнення розкоші, витонченої культури й легко здобутого багатства. 

Вирішальний крок на шляху  до створення римської літератури за грецьким зразком зробив колишній грецький раб Лівій Андронік. Він переклав традиційним сатурновим віршем «Одіссею»  і здійснив латинські переробки грецьких драм (перша вистава в 240 р. до н. е.).

Його наступником став Гней Невій  – автор поезії національно-римського змісту, засновник національної римської драми. Наслідуючи греків, він спробував перетворити сцену на трибуну виступів проти правлячої аристократії, й це закінчилося для нього тюрмою із засланням. Найобдарованішим поетом цього періоду був Квінт Енній. У головному своєму творі – історичному епосі «Аннали», що оспівував історичні подвиги римлян,  У вступі він говорить, що для написання епосу йому передав свою душу сам Гомер.

В історії римської літератури часів  республіки ми можемо розрізняти  два періоди.

Перший період починається діяльністю згаданого раніше Лівія Андроніка  і являє собою час організації  літературних форм на грецькі зразки і спроб у різних галузях поезії, невідомих усній творчості найдавнішої пори, а почасти і прози. Треба було пристосувати мову до вираження нових думок і почуттів, що виникали внаслідок ускладнення життя в результаті територіальних розширень і дедалі гострішої класової боротьби. Треба було долучити суспільство до літератури, зміцнити в ньому усвідомлення доцільності й корисності літературного мистецтва. Історично цей період збігається з епохою Пунічних воєн, починаючись у III ст. до н. е. й закінчуючись приблизно в першій половиш II століття до н.е.

Перша характерна риса літератури даного періоду - розвиток в ньому  драматичної поезії. З двох основних драматичних жанрів, створених Грецією VI-V віків до н. е., особливої популярності в Римі набула комедія, що йшла за зразками вже відомої нам новоаттічної комедії (Менандра і його сучасників). До нас не дійшли зразки комедій, написаних на теми з римського побуту; збереглись самі зразки «палліати» - комедії плаща, що звалась так через грецький костюм, у якому виступали в ній актори, і які належать Плавтові і Теренціеві.

Комедії Плавта, очевидно, є оригінальнішими і, разом із тим, більш народними. Плавт вільно обходиться з обраними для переробки грецькими оригіналами: з двох грецьких п'єс створює одну, вводить ліричні монологи, призначені для співів, висуває на перше місце в галереї традиційних типів винахідливого раба, будуючи на ньому інтригу, усуваючи риси чужого побуту і замінюючи їх, по можливості, римськими, пересипаючи діалог грубуватими і по-народному влучними дотепами. Комедії Плавта розраховані на глядачів з плебейської маси, а письменники-аристократи (Горацій) звинувачували Плавта в брутальності. Улюбленим героєм є раб Псевдол, кмітливий, винахідливий, геній інтриги («Коли я знімаюся з якоря, навкруги піднімаються великі хвилі»).

Римляни, як відомо, пишалися своїми військовими перемогами. За часів Плавта створюється ідеологічна доктрина, за якою римляни вважалися вищими за інші народи завдяки своїй доблесті. Проте Плавт знущається над самовдоволеністю військових в комедії «Хвалькуватий воїн».

Хоча характери в Плавта є трафаретними, одноманітними, але все виправляє захоплююча інтрига. Майже всі актори звертаються безпосередньо до глядачів.

Комедії Плавта були більше відомі в Європі, ніж комедії Арістофана, і мали великий вплив на європейській театр. Сюжети його комедій використовув Шекспір (“Близнюки” Плавта – “Комедія помилок” Шекспіра), Мольєр (“Скарб” Плавта – “Скнара” Мольєра).

Молодший сучасник Плавта, Публій Теренцій Афр, з відпущених на волю рабів, у своїх шести комедіях, що дійшли до наших часів («Дівчина з Андроса», «Свекруха», «Самомучитель», «Євнух», «Форміон», «Брати»), звертається до цінителів зі знаті, що були налаштовані по-грекофільському.

Він намагається впливати на них не комізмом становищ і персонажів, а мистецтвом діалога, умінням характеризувати особи відданням відтінків їхньої мови. Теренцій в своїх комедіях пропагує доброту, гуманність. Його хвилюють проблеми родинних стосунків, становища жінки в родині, виховання. Персонажі комедій Теренція викликають не осуд, а співчуття. Григорій Сковорода сказав: «Якщо б ми, як твердить Теренцій, вчились на досвіді інших, виносячи з нього корисне, і якщо б ми вдивлялись в життя інших, як в дзеркало, то значно менш стосувалися б до нас слова: досвід – наставник дурнів».

   Мова творів Теренція є вишуканою, проте не такою соковитою, як мова Плавта.

Римські знавці високо ставили  Теренція; в середньовічній Європі його комедії були єдиним відомим  взірцем античної драми; пізніше  їх вплив очевидний і в класичних  комедіях XVII віку, і в буржуазній драмі XVIII віку, якій вони рідні своєю приналежністю до царини «серйозного жанру». 

 Другий період літератури республіканського Риму охоплює час соціальної кризи Римської республіки, що поклала край її існуванню (з 30-х рр. до н. е.). Це ІІ і І століття до н. е., коли антагонізм між рабами і рабовласниками спричиняється до ряду повстань, що перетворюються в 73-71 рр. на грандіозний рух рабів під проводом Спартака; коли інші суперечності римського суспільства - між аристократією і плутократією, між римськими «громадянами» і римськими підданими, що не мають звання римських громадян, - призводять до тривалих громадянських воєн, які закінчились переходом до військової диктатури. В цих умовах створення нової державної форми римська література переживає нове піднесення. Література стає зброєю політичної боротьби. Значний розвиток прози, зокрема красномовства, історіографії, мемуаристики, епістолярної прози.

В ці насичені конфліктами й кризами роки, коли відбувався перехід від аристократичної республіки до монархії, найвищого розквіту в Римі досягло красномовство.

Поміж ораторів даної епохи перше місце належить Маркові Туллієві Ціцеронові (103-43 рр. до н. е.), славетному адвокатові й політичному діячеві опортуністичного типу, що прославився насамперед своїми промовами (збереглось 57 промов).

Цицерону довелося жити при багатьох диктаторах (при Цезарі, Антонії), а другом його був відомий  Брут. Цицерон був автором багатьох філіппіків проти Марка Антонія, за наказом якого його і вбили.

Цицерон залишив нащадкам багато промов, трактати з ораторського мистецтва, філософські праці.

За часів Цицерона у римському красномовстві спостерігалося протистояння двох ораторських стилів: простого аттічного та пишного, квітчастого азіанського. Цицерон створив свій власний стиль, який синтезував досягнення та можливості цих двох стилів і який вважають зразком класичної латини.

Промови Цицерона відрізняються  ритмічністю, багатством лексики, афористичністю. Видатний римський оратор звертався  не лише до інтелекту своїх слухачів, а й до їх почуттів, будучи добрим психологом.

У царині поезії триває процес еллінізації. Новою рисою в поезії є її свідомий відхід від громадськості в галузь особистих переживань і «прекрасних вигадок» давнини. Виникають гуртки поетів («неотериків»- «молодих»), які різко відмежувалися від духу й форми архаїчного римського віршування і йшли за александрійськнми поетами того часу, котрі стояли на позиціях «мистецтва заради мистецтва». Від цього напряму до наших днів збереглися тільки вірші Катулла, найталановитішою з неотериків. Живою безпосередністю й пристрастю почуття він не має рівних у римській літературі.