Криза кріпосної системи господарства в Російській імперії та скасування кріпацтва. Особливості реформи 1861 р. в Україні

Антиселянська експансія поміщиків знаходила  свій вираз у поступовому збільшенні феодальних повинностей селян, насамперед панщини, яка практично відбирала у них більшу частину робочого часу. Позаекономічний примус, суцільне насильство не тільки вели до поступового розорення і деградації селянських господарств, а й підривали тим самим основи поміщицьких господарств. Усе це викликало різке загострення соціальних суперечностей на селі. Тому революція 1848 р. створила умови для скасування всіх пережитків кріпосництва. Імператор Фердинанд І 17квітня 1848 року видав Закон про скасування феодальних повинностей селян Галичини. У Законі вказувалось: 1) панщинні й інші повинності скасовуються з 15 травня 1848 року; 2) існуючі сервітути (громадські володіння) — ліси, пасовища, луки, водоймища тощо, якими селяни користувалися спільно з паном, залишаються недоторканими; 3) селяни, які забажають користуватись сервітутними правами, мають давати за це відповідну плату, що буде визначатись добровільною угодою між ними і поміщиками; 4) за втрату повинностей поміщики звільняються від "опікунських обов'язків", допомоги своїм нужденним підданим, витрат на лікування селян під час епідемій та їхньої худоби на випадок епізоотії тощо.

7 вересня  1848 р. Фердинанд І підписав указ, яким заборонялась панщина у всіх частинах імперії. Цей указ розширював Закон від 17 квітня деякими пунктами про права селян і їхні стосунки з поміщиками. Йшлося про те, що поміщики втрачали верховну владу над селянами, котрі переставали бути їхніми підданими й оголошувалися громадянами держави. Скасовувалася відмінність між домінікальними і рестикальними землями, оскільки і ті, й інші ставали вільною власністю. Це призвело до того, що селяни ставали власниками земельних наділів. Було відмінено право поміщиків примушувати селян купувати у них алкогольні напої. Щодо сервітутних прав, то селяни зберігали лише право випасати худобу на толоці й стерні та збирати квіти в лісі, за все інше треба було платити поміщикам.

В цілому українські селяни схвалювали закони, які значною  мірою відповідали їх інтересам. Адже, крім скасування повинностей, селяни одержали 70% орних земель, а 30% - залишалося землевласникам. Хоч розміри селянських наділів були невеликими, але 70% із них все ж таки відповідали прожитковому мінімуму. Галицький селянин став не лише володарем землі й своєї долі, а й справжнім чинником політики, освіти й культури, його не можна було більше ігнорувати.

Закон від 17 квітня 1848 р. про скасування феодальних повинностей  у Галичині спеціальним актом  влітку 1848 р. було поширено й на Буковину. Більшість Буковинських селян, за винятком халупників, одержали землю від 2 до 10 моргів.  

Селянська реформа 1848 року, яку був змушений провести австрійський уряд, завдала великого удару середньовічним пережиткам у  господарстві й побуті селянина і  впевнено торувала шлях до розвитку і  утвердження капіталістичних відносин.

Отже, основним змістом соціально-економічного розвитку України першої половини XIX ст. був  розклад феодально-кріпосницької  системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. В сільському господарстві це проявилося у спрямованості  поміщицьких і заможних селянських господарств на виробництво продукції на продаж. Крім того, свій зв'язок із ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві до 1861 р. були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст. на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталістична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому виробництві відігравали купецькі капітали.

Товарно-грошові  відносини, які проникали в усі  сфери виробництва, до певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом товарне виробництво  починає підривати підвалини  кріпосницької системи. На цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особливою силою проявилися в кінці 50-х — на початку 60-х років. Перед країною постала нагальна потреба у відміні кріпосницької системи, що дедалі більше гальмувала економічний прогрес.

Аграрна реформа  в Австрії відкривала шлях до розвитку капіталізму і формуванню буржуазного  суспільства на західноукраїнських землях.

 Залізняк Л. – «Нариси стародавньої історії»/ - К., 1994. – с. 124-126  

   Господарство України другої половини XIX ст.   

Кріпосницькі  відносини в Росії існували значно довше, ніж в інших країнах  Європи. Вони несли в собі надзвичайно  жорстокі і потворні риси рабського  примусу і насилля. Питання про  відміну кріпосного права в Росії  піднімалося російськими просвітителями М. Новиковим і О. Радищевим іще у XVIII ст. Декабристи, а також члени Кирило-Мефодіївського товариства в своїх програмних документах підкреслювали необхідність відміни кріпосного права. Але лише в середині XIX ст. постала проблема щодо впорядкування відносин між селянами і поміщиками.

Весною 1856 р. Олександр II, приймаючи представників  дворянства, вперше заявив про необхідність проведення селянської реформи. Він  висловив думку про те, що кріпацтво  слід скасовувати поступово, але  це слід зробити негайно, бо краще його скасувати зверху, ніж очікувати того небезпечного дня, коли воно почне ліквідовуватись знизу.

Причини реформ, як і кожний переломний момент в  історії, стали об'єктом гострих  наукових суперечок. Більшість західних вчених стверджує, що вирішальним мотивом у проведенні реформ були економічні чинники, оскільки відкриття чорноморських портів, участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Ще одним з аргументів зарубіжних вчених є той, що реформу спричинено насамперед прагненням модернізації царської армії, подолання відставання Росії від Заходу. Дехто у здійсненні реформи вбачає важливу роль інтелігенції, котра в своїх працях піддавала кріпацтво нищівній критиці. Радянські історики наполягали на тому, що масові селянські заворушення створили "революційну ситуацію" і, побоюючись її, цар та дворяни змушені були піти на поступки.

З метою  вивчення настрою на місцях в усіх губерніях  Російської імперії у 1857 р. були засновані  дворянські комітети. Документи, що були підготовлені до 1860 р., були результатом компромісу між різними групами дворян і уряду. Вони враховували об'єктивні вимоги економічного і політичного розвитку країни.

19 лютого 1861 р.  Олександр II підписав "Положення  про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положення" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпосні селяни отримували особисту свободу і громадянські права.

Весь процес звільнення селян включав в себе наступні процедури. Згідно з законом  за поміщиками визнавалося право  власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували наділи не у власність, а в користування, взамін на відробіток повинностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюватись тільки "за згодою сторін", тобто за бажанням поміщика.

Вся територія Європейської частини Росії була поділена на три природно-економічні зони - нечорноземну, чорноземну і степову, В чорноземній і нечорноземній зонах були встановлені "вища" і "нижча" норми: на чорноземах — від 3 до 4,5 десятин, в не чорноземах — від 3,25 до 8, в степовій зоні - від 6,5 до 12 десятин на ревізьку душу (1 десятина = 1,096 га).

Поряд із встановленням  правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для скорочення селянського  землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тимчасово зобов'язаного стану закріплювалось виконання селянами панщини і оброку. На Півдні України і в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку за вищий наділ становила 9 крб., на Лівобережній і Правобережній Україні за десятину садибної землі - 5,1 крб., польового наділу — від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини.

На Правобережній  Україні у зв'язку з польським  повстанням 1863 р. селяни були переведені на обов'язковий викуп, земельні наділі збільшено, а викупна плата зменшена на 20%.

Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виділення двох головних форм землеволодіння: приватної та общинної. На відміну від Росії, де понад 95% селян перебувало в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Внаслідок цього більшість українських селянських сімей отримувала індивідуальне право на землю й несла особисту відповідальність за сплату за неї боргу. Це сприяло зміцненню прив'язаності селянства до приватної власності, що й відрізняло українських селян від російських.

Безумовно, реформа  не могла не торкнутися селян удільних і державних селян. Законом 1863 р. удільні переводилися до розряду селян-власників, отримавши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. Таких в Україні налічувалось понад 40% від усього селянства і поділялися вони щонайбільше на 30 різних груп. Реформа 1861 р., і зокрема закон 1866 р. звільнили державних селян швидше й на більш вигідних умовах, ніж кріпаків. Разом із свободою в більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього, а платежі визначалися для них порівняно менші. Розподіл наділів був нерівномірний. Наприклад, на Харківщині він коливався в межах від 0,5 до 5 десятин, у Херсонській губернії - від 2,2 до 24,3 десятини. Частина державних селян була обезземелена.

У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства  викликало те, що основні масиви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені  ще два роки після оголошення Маніфесту  виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи.   Король В. «Історія України» / - К.: « Феміна », 1995. - с. 88-100  

Розвиток  сільського господарства в пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч  і залишила цілу низку пережитків кріпосництва, але й призвела до Істотних зрушень в аграрному устрої країни, насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. При збереженні поміщицьких прав на володіння землею йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Земля дворян переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких та заможних селянських господарств, чіткішою ставала спеціалізація окремих районів України, що продукувала на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі - картоплі, тютюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим господарством.

У бажанні  збільшити прибутки поміщики використовували декілька форм землекористування. Однією з них була оренда: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або "з копи", тобто за частину врожаю. Певна частина поміщиків вела власне господарство. Саме в таких маєтках створювалися умови для раціоналізації виробництва, застосування техніки, найманої праці - всього того, що є властивим капіталістичній системі господарювання. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих поміщицьких та куркульських господарствах застосовувалась праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Разом із строковими і поденниками у сільському господарстві було зайнято 1,5-1,8 млн. найманих робітників.

Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури  посівів - усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Разом із розширенням посівних площ це зумовило збільшення збору зерна. У 1896-1900 рр. на Україні в середньому збиралося по 88,8 млн. чвертей зерна, в тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн., у селянських господарствах - 48,6 млн. Значна частина зерна реалізувалася на ринках. За неповними даними у 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і борошна на 380 млн. крб., на зовнішньому - майже на 350 млн.

Капіталістичні  перетворення в сільському господарстві взагалі проходили двома шляхами — прусським і американським. Прусський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі зникають не одразу — їх існування зумовлюється збереженням чисельних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства по - революційному усувають із суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталістичного фермерства.

На Україні, як і у всій Росії, капіталізм в  сільському господарстві розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система, у Полтавській та Харківській - змішана, на Правобережжі та у південних губерніях - капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації господарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної систем, їх переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.

Після реформи 1861 р. помітним явищем стала соціальна  диференціація селянства. І це цілком закономірно, оскільки ставлення до праці не могло бути в усіх однаковим. Попри загальне несприятливе становище  селян, деякі з них, як правило, господарювали краще, інші - гірше, а частина з певних причин зовсім не бажала працювати на землі. В цілому людей можна поділити на три групи: вищу, середню та нижчу, що по суті збігається з соціально-економічною структурою українського села. Українське селянство поступово стало складатись з відносно заможніших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку; бідних селян, тобто бідняків.