Конституція 1867 року і створення Австро- Угорщини

Вступ

Особливо  актуальною сьогодні для історико-правової науки є конституційна реформа 1867 року в Австрійській імперії, що стала основою її перетворення в  Австро-Угорщину. Прийнята конституція  була на той час необхідним та прогресивним документом, що закріплював основи конституційного ладу та забезпечував захист прав громадян.

 Мета роботи: з’ясувати передумови прийняття Конституції 1867 року та охарактеризувати її основні положення. Мета передбачає виконання низки завдань:

• Охарактеризувати історичні умови прийняття конституції
• Виділити  перші спроби прийняття « конституційних» документів та їх вплив на конституцію 1867 року;
• З’ясувати умови зближення Австрії та Угорщини;
• Визначити основні моменти Конституції 1867 року .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  І. Перші спроби прийняття Конституції

Політика  неоабсолютизму (1851-1859) була направлена на створення централізованої держави. В цій політиці правляча верхівка спиралась на союз із армією та чиновниками, а також на католицьку церкву. Конкордат 1855р.  оголосив католицьку церкву де-факто державною релігією Австрії.

 Нестабільність економічного і соціально - політичного становища, активізація опозиційних сил, підйом національних рухів змусили правлячі кола імперії шукати вихід із кризи та змінити політичний курс, вступивши на шлях реформ. Першою спробою став Жовтневий диплом 1860 р., який лише формально вводив конституційну форму правління, хоча і містив деякі конституційні положення , що обмежували абсолютну владу монарха.

За змістом "Жовтневий диплом" є компромісом  між федералістськими та централістськими тенденціями, а також між авторитарними  тенденціями, які дотепер практикувалися, та новими ліберально-демократичними. Диплом, який здебільшого трактувався як федералістський, мав характерне для усієї держави централістське звучання; він передбачав існування райхсрату, який би об'єднав під своїм началом угорські землі й був би наділений законодавчою компетенціею у фіскальній та військовій сферах. Інші сфери публічного життя належали до компетенції ландтаґів, наділених чималими повноваженнями. Залучення до райхсрату угорських земель та утримання в безпосередній залежності від Відня таких земель, як Трансильванія, Хорватія та Словенія дратувало угорців, а невдовзі з'ясувалося, що їх нічим не можна було задобрити і вже не вдавалося стримувати їхнє невдоволення. Коли ж угорці вдалися до такого методу, як ухиляння від податків, з'ясувалося, що угорський староконсервативиий елемент, на поради та рекомендації якого опирався цісарський двір, уже не міг виступати як представник політично активних кіл країни. До угорської опозиції приєдналися також німецькі ліберали на чолі з міністром фінансів Іґнацом Пленером. Політична криза, до якої додалася ще й фіскальна, спричинена адміністративними змінами та зменшенням надходжень до бюджету внаслідок податкового страйку угорців, визначила долю "Жовтневого диплому" та прем'єр-міністра Ґолуховського. У грудні 1860 року Ґолуховський подав у відставку, а на його місце прийшов лідер німецьких лібералів барон Антон фон Шмерлінґ.

Оскільки "Жовтневий  диплом" вважався "конституційним законом, який не підлягає відкликанню", "Лютневому патентові 1861 року", за яким передбачалося здійснення перебудови державного устрою, було надано статус остаточної редакції "Жовтневого диплому". Лютневий патент фактично відміняв Жовтневий диплом, хоча фактично був його продовженням¹. Між двома конституційними документами не існує ніяких непримиренних суперечностей, про які тоді часто говорилося. Рейхсрат одержав статут, у якому наголошувалося на представництві Угорщини (про це йшлося ще в Жовтневому дипломі), а також було розширено компетенцію корпорацій. Статути австрійських ландтаґів було уніфіковано. Оскільки австрійські землі через існування рейхсрату з "вузькими" функціями кваліфікувалися стосовно Угорщини як територіальні одиниці нижчого порядку, то їхні ландтаґи мали дуже обмежені функції. Дуалістичні відносини поміж Австрією та Угорщиною загострилися до краю, а це, повело за собою зміцнення угорської опозиції, яку очолював Франц Деак. Лише завдяки рішучому втручанню виконавчої влади вдалося зберегти оптимальний режим роботи угорської адміністрації. Серед народів, які населяли Угорщину, назрівав опір, зумовлений окупантськими настроями угорців; можливостей, створених цією ситуацією, Австрія (як і в період перед 1859 р.) належно не використала.²

В останню  декаду липня 1860 р. по всій країні прокотилися  демонстрації, учасники яких проголошували  лозунги: «Хай живе Кошут! Хай живе  Гарібальді! » На третій день після проголошення Жовтневого диплому в Пешті почалися демонстрації протесту. У Ньїредхазі демонстранти зривали з громадських будівель імператорські герби з двоголовим орлом. Почався завзятий пасивний опір. Влада комітатів відмовлялися збирати податки і постачати рекрутів для армії.

Народ de facto виступав проти диплома. Не прийняла його і дворянська опозиція. Завагалася навіть аристократія. Коли Жовтневий диплом відновив комітатську систему, чимало аристократів відмовилися зайняти запропоновані їм пости глав комітатської адміністрації. У грудні 1860 р. найвидатніші лідери опозиції Ференц Деак і Йожеф Етвеш відхилили пропозицію Франца Йосипа увійти до складу імперського уряду. У січні 1861 збори комітату Хевеш оголосило незаконним правління Франца Йосипа в Угорщині.

 Таким  чином, Лютневий патент не можна назвати ліберальною конституцією , адже в ньому не були закріплені основні громадянські права, невизначеними залишились кордони судової та виконавчої влади, були відсутніми положення про відповідальність міністрів та депутатську недоторканість. Проте саме введення парламентського представництва є важливим етапом в розвитку конституційності і громадянського суспільства в Австрії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  ІІ. Австро – Угорський дуалізм

 

Після відставки  Шмерлінґа переговори у Відні  з угорськими політиками набули перспективних  форм. Затримка прийняття конституції  з боку Белькреді була бажаною по той бік ріки Ляйти, але коли там невдовзі збагнули, що не всім вимогам у дусі 1848 року дадуть хід, при дворі змушені були відмовитися від т. зв. "теорії здійснення", яка позбавляла Угорщину всіх прийнятих 1848-1849 року державно-правових привілеїв. У першій половині 1866 року узгоджувальний процес таки просунувся вперед, але війна знову перервали переговори. На початку 1867 року в Австрії відбулася зміна уряду. Федераліст Белькреді, який не погоджувався з політикою дуалізму, подав у відставку, а на його місце прийшов барон Фердинанд фон Бойст, колишній прем'єр-міністр Саксонії, який в уряді Белькреді до кінця 1866 року керував закордонними справами монархії. Бойст дуже гнучко вів переговори з угорськими лідерами Францом Деаком та графом Юліусом Андраші, який нещодавно повернувся з паризької еміґрації і вирізнявся незвичайним темпераментом та красномовністю. Пристрасною захисницею інтересів угорських державних діячів стала дружина цісаря Елізабет, яка ще в ті критичні після поразки під Кьоніґгретцом дні рішуче наполягала, аби її коронований чоловік вступив у переговори з угорцями. Позиція віденського двору після поразки у війні значно ослабла. З іншого боку, Деак та Андраші - на відміну від Кошута та його епігонів - добре розуміли, що угорські претензії на панування в усіх землях, які будь-коли, належали короні святого Стефана, реально можна зреалізувати лише у великих рамках Габсбурзької монархії. Під час переговорів Бойст та Андраші, які знайшли порозуміння, утворювали групу натиску, а помірковані Деак та Франц Йосиф відігравали роль стримуючого чинника. Після того як монарх, незважаючи на спротив слов'ян, дав свою згоду щодо домовленостей між політиками, можна було уже не сумніватися у проведенні поділу. Завдяки впливові Деака в угорському парламенті за урівнювання в правах двох держав проголосувала абсолютна більшість депутатів. Угорці вбачали тоді (та й згодом) у цьому процесі угоди між Угорщиною і її королем, а не з Австрією. Лише наприкінці 1867 року обома палатами австрійського райхсрату було прийнято положення про запровадження дуалізму та інші закони, які стосувалися конституційних змін в управлінні австрійською частиною монархії. Дуалізм базувався на забезпеченні за німцями провідної ролі в Австрії, а за мадярами – в Угорщині³. У червні 1867 року цісар санкціонував відповідну статтю угорського закону (ХІІ), а в грудні того ж року дав свою згоду на прийняття австрійських законів.⁴

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  ІІІ. Конституція 1867 року

8 червня 1867 року Франц Йосип І був коронований у Будапешті королем Угорщини, що завершило процес конституювання Австро-Угорщини – нової державної ідентичності.

 Мова йде про реформи австрійської держави, які означали створення, по суті, нової держави, суверенами якій виступали два суб’єкти – Австрія та Угорщина. Угода, що відображала австро-угорський компроміс, складалася з 69 статей. Для їх ратифікації Державне зібрання Угорщини  схвалило 20.03.1867 спеціальний закон (закон ХІІ). Іншими словами, Австрійська імперія була реорганізована у союз двох держав – Австрії і Угорщини з новою назвою – «Австро-Угорщина».

 

Політико – правові питання

Обидві частини  імперії наділялися внутрішнім суверенітетом. Обсяг внутрішнього суверенітету Австрії і Угорщини охоплював такі питання як власний парламент, власний уряд, відповідальні перед відповідними парламентами, власна система державної адміністрації, суду і юстиції.

У грудні 1867 р. угода набула конституційного оформлення. Дві складові австро-угорської держави були пов’язані між собою наступними інституційно-правовими зв’язками.

Перше. Спадкові права єдиного монарха, які були закріплені «Прагматичною санкцією» 1713 р., котра передбачала, що за відсутності чоловічої лінії спадкоємців престолу, його могли зайняти спадкоємниці жіночої лінії. Монарх зберігав за собою право попереднього схвалення законопроектів, особисто призначав глав урядів в Австрії та Угорщині і спільних міністрів, а також залишався верховним головнокомандувачем єдиною австро-угорською армією.

Друге. «Спільна компетенція», обсяг якої включав проблеми безпеки і оборони, відносини з іншими державами, фінансова і митна система, а також фінансове забезпечення, необхідне для спільного вирішення вказаних проблем. Згідно ст.2 Закону про спільні справи всіх земель Австрійської монархії і про порядок управління ними від 27.12.1867 р.

(Закон був схвалений  на основі австро-угорської угоди)  «хоч і не спільно, але на підставі спільних, встановлюваних час від часу угодою, правил» повинні вирішуватися такі питання:

1) торгові справи, в тому числі митне законодавство;

2) законодавство про непрямі податки, пов’язані з промисловим виробництвом;

3) установлення монетної  системи і грошового курсу;

4) порядок експлуатації  залізниць, коли зачіпляються  інтереси обох частин імперії;

5) установлення системи  державної безпеки .

Третє. Для здійснення керівництва з наведених питань «спільної компетенції» були створені три спільні (імперські) міністерства – закордонних справ, військово-морське і фінансів, які підпорядковувалися безпосередньо імператору і не були відповідальними перед урядами і парламентами австрійської і угорської частини держави. З іншого боку, спільні міністерства не могли втручатися до компетенції урядів.

Четверте. Для обговорення і вирішення спільних для обох частин монархії питань було створено спеціальні органи:

а) коронна рада і рада спільних міністрів, які включали, крім спільних міністрів, глав урядів Австрії і Угорщини, запрошених імператором особи. На коронній раді головував імператор, а на раді спільних міністрів – міністр закордонних справ. По суті, корона рада виступала негласним «спільним урядом» імперії;

б) дві делегації (по 60 членів кожна) від парламентів обох частин держави, які разом виконували функції спільного для монархії представницького органу.

В Угорщині Палата Панів прямим голосуванням обирала двадцятьох делегатів, з яких один мав бути хорватом; Палата Представників – сорок, з яких  чотири обиралися депутатами-хорватами. В Австрії двадцятьох делегатів прямим голосуванням обирала Палата Панів; сорок – виборчі колегії Палати Представників від різних провінцій за квотою, що залежала від розміру провінції. Так, Богемія посилала 10 делегатів, а Тіроль або Форарльберг – по одному. Таким чином, угорська делегація репрезентувала інтереси унітарної угорської держави, визнаючи лише обмежені права Хорватії; делегація ж від Австрії була останньою вepciєю станових зборів⁵.

Делегації скликалися щорічно імператором (почергово  у Будапешті й Відні), засідали окремо і повідомляли одна одну про  свої рішення письмово. Якщо після таких трьохкратних письмових повідомлень обидві делегації все таки не можуть прийти до згоди, то вони сходяться на спільне засідання і приймають рішення шляхом спільного голосування. Згідно ст.13 Закону про спільні справи всіх земель Австрійської монархії і про порядок управління ними від 27.12.1867 р. «до компетенції делегацій входять питання, що торкаються спільних справ. Інші питання не входять до сфери компетенції делегацій».

Статті 14 і 15 цього ж Закону вказували на роль делегацій як органу, що приймає закони: «14. Урядові пропозиції повідомляються загальним міністерством кожній з обох делегацій окремо. Кожна делегація має зі свого боку право вносити пропозиції щодо питань, що входять в її компетенцію. 15. Для прийняття законів з питань, що входять в компетенцію делегацій, потрібна згода обох делегацій або, за відсутністю такої згоди, схвалення загальних зборів обох делегацій і в обох випадках - санкція імператора.»⁶. Делегаціям згідно ст.16 вказаного Закону належало ще одне повноваження – право притягувати до відповідальності спільне міністерство у випадку, якщо ним порушено прийнятий згідно конституції закон, що торкається спільних справ. Рішення про притягнення до відповідальності у такому випадку приймається, якщо його схвалюють обидві делегації окремо або загальні збори обох делегацій⁷. Крім того, спільною (імперською) ставала армія, котра залишалася австрійськими атрибутами та німецькомовним діловодством.