История розвитку української мови

Вступ 
Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5-3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов’янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисяч років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес закінчився в основному в першому столітті. 
Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати. 
За відомостями, зафіксованими в пам’ятках писемності, історія східних слов’ян почалась у VI столітті, на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат, де утворився військовий союз слов’ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. 
На думку ж М. Грушевського : “За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV cтоліття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов’янської групи племен” 
Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу. 
Внаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об’єднань, а можливо за певної участі й неслов’янських племен, сформувався етнос котрий на початку ХІ століття створив державу під назвою Київська Русь. 
Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалося діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов’янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної відповіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови. 

3

Початок формування української  мови 
Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватись й розвиватись ще з ХІІ ст.; у XIV-XVI ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові й словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – мова української нації, українська національна мова. Цей факт відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови. 
Офіційність і “єдиноправильність” цього твердження не випадкова. Початок утворення російської мови відноситься до кінця ХІІ століття, коли на північному сході створюється Володимиро-Суздальське князівство. Початок української мови також пов’язується з кінцем ХІІ століття, коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної. Виходить якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше мова, якою розмовляли на території Київської Русі, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови. 
Це рівнозначно абсурдному твердженню , що коли б не утворилася б румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або що коли б у Південній Африці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці. 
Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріумфальна історія Московської держави. 
Проте чимало авторитетних вчених (Ф. Міклошич, А Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок із спільнослов’янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в ХІ столітті існувала “як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця” 
Твердження про праруську мову – непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, - говорив Є.Тимченко. “Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було” (І.Огієнко”). 
Подібно висловлюється й сучасні видатні учені. В “історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності” – пише історик-поліглот О.Пріцак. 
                                                               4

Звертає на себе увагу  те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов’янську, ні про спільнопівденнослов’янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять спільносхіднослов’янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці – “молодший брат” ?

Цікавим питанням є встановлення часу виникнення української мови.Сучасна українська літературна мова склалася протягом багатьох століть. Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними й глибокосамостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.

В епоху родового ладу всі слов'яни говорили однією мовою, що поділялася на племенні діалекти. Цю мову стародавніх слов'ян називають  загальнослов'янською.

В певних історичних умовах стародавні слов'яни поступово поділились на групи племен, а з відокремленням цих груп почала дробитися їхня колись єдина мова. Східна частина слов'ян, староруська народність, утворила першу східнослов'янську державу — Київську Русь і стала творцем і носієм староруської мови. Сучасних східнослов'янських народів — росіян, українців, білорусів з їх окремими мовами тоді ще не було. З того часу минуло понад тисячу років. З територіальних діалектів мови східних слов'ян, в силу певних соціально-історичних умов, розвинулись споріднені мови —російська, українська і білоруська. Отже, українська мова утворилася з того ж самого спільного кореня, що й російська і білоруська мови.         

Володимир Мономах, IлларiонТуровський та iншiславнiмужi Київської Русi знання мови пов'язували з культурою  й освiтою, прогресом Руської землi. Володимир Мономах у своєму "Поученiї" зазначав: коли щось умiєте робити добре - не забувайте того, а коли не вмiєте, "тому ся учите, яко же бо отецмой, доласiдя, изумьетеязык, в том бо честь єсть от иных земель". Причину необхiдностi вивчення рiдної та iнших мов славетний князь пояснював так: людина народжена для добра, але щоб дiяти добре - вона повинна знати свiт, розрiзняти, що є добро, а що зло. А Ярослав Мудрий уславився на весь свiт тим, що заснував при славетнiйКиївськiйСофiїбiблiотеку, де зiбрав численний загiнкнижникiв - мудрецiв, лiтописцiв.       

                                                         5

Таким чином, наша мовна  традиція сягає докняжих часів, а  в період Київської Русі наше слово  сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалось іншими мовами і збагачувало їх.  

Настійною потребою в  умовах великої держави стало  виникнення писемної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати пісемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. 

    Стародавнi українськiлiтописи, численнiiсторичнi джерела, давня українська лiтература донесли до нас слова-символи: звитяга, подвиг, передвижництво, героїзм; мати-Вiтчизна, сповiдь, грiх, добро, доброчиннiсть i багато iнших. Вони вбирають ставлення українцiв до тих явищ, якiзакрiпилися в народнiйуявi як символи патрiотизму й моралi, добра i зла. Так постає мовна особистiсть, вихована словами-кристалiзаторами життєвого досвiдународу. Згадаймо  також найдавнішу збережену пам'ятку писемності "Слово о полку Ігоревім". Прозвiсником мудрої сили, золотого слова - сили, яка здатна об'єднати людей, їх дiло, емоцiї й розум, поєднати людину з природою, став автор "Слова о полку Iгоревiм". Тут уже зароджуються прекраснiсловеснi символи добра i зла, життя i смертi, символи обов'язку, честi, вiрностi.Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов'янської виразно проступають елементи живої народної мови.   

Мовна символiка, синонiмiчнi ряди, що складалися на грунтi чудових  образiв природи, обрядiв, вiрувань, ставали  складовими родної мови, узвичаювалися в нiй. Слово поставало вiдбиттямiсторiї, характеру й долi народу, об'єднувало людей, роди й племена в соцiальну, полiтичну, моральну й духовну цiлiснiсть.

Давність мови 
В історіографії широко відома думка М.Маркевича, за якою великороси – народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам’ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь

                                                            6

Н.Трубецькой у 20-30 роках  нашого називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов’янами тільки мова. 
Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографам Лінде висловлювання Л. Гурського щодо першості української мови серед слов’янських. 
Теза С. Смаль-Стоцького про близькість української мови до сербської та її походження від праслов’янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет “націоналістично-фантастичної”. 
“Інородцями” спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П. Столипін. 
У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств “інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою”. 
Хоча українці зараховувались до “єдиного” чи “триєдиного” російського народу , насправді їх ніколи не вважали рівними росіянами. 
А на питання: “Як говорили в Київській Русі ?” академік В.Ключевський відповідав: ”Так як говорять малороси”. За Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. “У Києві XII -XIV cт. Говорило по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність збереглась і до нашого часу», - писав В. Ягич. 
Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями). Якщо ж грунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в “Повчанні дітям” Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям “філософія серця”, що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич ? 
Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян і до наших днів логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам’ятки створено “українізованою старослов’янщиною”. 
Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі

                                                                7

підстави сказати: “Слово”  – перша українська дума, а плач Ярославни – пісня українки”. А.Павловський з приводу іншої пам’ятки писемності зауважив: “Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян”. 
Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою древньоболгарського походження , а решта членів суспільства – рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю  і Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими. Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто “українізації старослов’янщини”. 
“Українізована старослов’янщина” – це давньоруська писемна мова, що поширювалась по всій території Київської держави. А те, що в усіх монастирях колишньої РОсії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла від київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 ст. російські дворяни вживали французьку мову замість рідної. 
Ця старослов’янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано й доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний вплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві. Природно, що “українізована старослов’янщина” на російському грунті піддавалась впливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась. 
Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці. 
Подібно розвивалась і книжна мова на Русі-Україні, де “старослов’янщина” зазнавала подальшої українізації. Це тривало аж до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На Західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до ХХ століття.) Основи сучасної

                                                             8

загальнонародної української  літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Г.Шевченка.  

Трагічна доля України IX-XVII ст. Становлення i розвиток української мови.                                                                

Діалект, а ми його надишем                                                              

Міццю духа і огнем любові                                                              

І нестерпний слід його запишем                                                              

Самостійно між культурні  мови.                                                                                 

І. Я. Франко          

Становлення i розвиток української  мови - це вiдображенняiсторичного буття  українського народу, органiчна, найсуттєвiша частка цього буття. Трагічної історії України присвячені початкові слова відомої пісні:

                                        «Ой біда, біда чайці-небозі,                                       

Що вивела дітки при битій дорозі.»            

Ледве витримала Україна рух  мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунула печеніги, в кінці ХІ ст. почали послаблювати нашу державу своїми набігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров'ю монголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарського лихоліття, а вже в кінці  ХV ст., почала нищити її кримська орда. Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійний розвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалися широкі хвилі кочових племен.

Скориставшись з ослаблення руських земель татарською навалою, на початку XIVст. українськими і білоруськими землями заволоділа Литва. У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців   білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. В Литовському князівстві «руська» мова була офіційною державною мовою. Нею писалися закони, князівські грамоти, ділові папери тощо. Навіть

                                                               9

розмовною мовою литовських князів і знаті була мова «руська». 0сь що записано в "Літовському Статуті" про мову: ''А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими всилисты, выписи и позовы писати, а не инымязыком и словы".

У 1569 р. в Любліні був  підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об'єднаною державою—  Річчю Посполитою. Після'укладення  унії більша, частина українських  земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. "Для панства, великого, для лакомства нещасного" українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася. Об'єднавшись з Литвою, Польща загарбала українські і білоруські землі і почала запроваджувати тут польську мову як мову державну.