I етап національно-визвольна боротьби 1648 – 1657

Становлення державної ідеї

Завдяки перемогам 1648 року змінився політичний та економічний лад України. На звільненій території було ліквідовано польсько-шляхетську владу й закладалися підвалини унітарної, республіканської за формою правління, національної держави на чолі з гетьманом. Кордон між нею і Річчю Посполитою, згідно з укладеним 25 лютого 1649 року з польським посольством перемир’ям мав проходити порічках Горинь, Прип’ять, та місту Кам’янцю-Подільському, який польським підрозділам, урядовцям і шляхті переходити заборонялося

Усі урядовці – як центральної  влади (генеральні старшини: писар, обозний, хорунжий, осавул), так і полкової та сотенної – мали військові ранги й поруч з військовими обов’язками виконували цивільну службу у сферах адміністрації, фінансів, суду. Військовий штаб гетьмана виконував функції кабінету міністрів і займався організацією держави. Своєрідним парламентом була Старшинська рада, яка у воєнних умовах фактично замінила Генеральну раду. Вирішуючи політичні, економічні, військові та інші справи, вона стала головним органом державної влади,постанови якого були обов’язковими для гетьмана. Гетьман очолював уряд і державну адміністрацію, скликав ради, був головнокомандувачем збройних сил, керував зовнішньою політикою, відав фінансами.

Резиденцією гетьмана й фактично столицею Української держави стало  місто Чигирин.

Революція започаткувала  нову модель соціально-економічних  відносин. Вона ліквідувала, за невеликим  винятком, велику й середню земельну власність, фільварково-панщинну систему господарювання й кріпацтво. Частина землі польських магнатів і шляхти перейшла в руки нових господарів – селян,козаків, які могли її продавати, дарувати, передавати у спадщину. Революція відкрила селянам і жителям міст можливість переходу в козацький стан, який тоді мав значні права та привілеї.

Однією з найважливіших  справ державного будівництва було військо. Б. Хмельницький зумів із розрізненої  маси створити регулярну армію.

Воєнні дії 1648 року змінили  й психологію самого Б.Хмельницького. за словами відомих українських  істориків В.Смолія та В.Степанкова, уперше в історії  української  суспільно-політичної думки Богдан Хмельницький сформулював основні  принципи національної державної ідеї. Було чітко засвідчено право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання. В реалізації цього Б.Хмельницький відтепер вбачав основну мету своєї діяльності. Крім того, утворена Українська держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.

Проте реалізація цих планів ускладнювалася через зовнішні та внутрішні  обставини. Польський уряд докладав усіх зусиль, щоб продовжити війну  і знову заволодіти українськими землями. Татари не були зацікавлені в зростанні могутності козацької держави й намагалися зупинити цей процес. До того ж внутрішні сили України ще не були консолідовані: виникали суперечки між селянством, з одного боку, і козацькою старшиною та шляхтою – з другого.

Зборівський договір

Навесні 1649 року польська армія, чисельністю понад 12 тисяч чоловік  знову вторглися у межі Української  держави, але була оточена поблизу  Збаража. 5 – 6 серпня 1649 року поблизу  Зборова відбулася вирішальна битва. Зрада кримського хана Іслам-Гірея  примусила Б.Хмельницького піти на укладення мирного договору. 18 серпня 1649 року було підписано Зборівський договір, за яким козаки здобували численні права:

• Українська держава мала охоплювати територію Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств; на ній не мали права з’являтися коронні війська. Урядові посади тут могли займати тільки православні;
• Козацький реєстр встановлювався у кількості 40 тис. чол., а селяни, які не потрапили до нього, поверталися у кріпацтво. Підтверджувалися всі права і вольності Війська Запорозького;
• Усім учасниками повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків;
• Католицька і православна шляхта зрівнювалися у правах, а православний митрополит отримував місце у польському сенаті. Питання про унію передавалося на розгляд сейму;
• Польський король погодився на виплату щорічних упоминок Криму та у таємній статті дозволив татарам «вільно спустошувати край, повертаючись назад», тобто грабувати й брати ясир на українських землях.

Відчуваючи неминучість  нової війни з Польщею, Б.Хмельницький прагнув заручитися підтримкою іноземних  держав, а тому активізував свою міжнародну політику. Зберігаючи союзницькі відносини з Кримом, він налагодив стосунки з Венецією та Валахією, домовився з Трансільванією про координацію дій проти Польщі, намагався порозумітися зі Швецією, вів переговори з Туреччиною.

Польська сторона не була задоволена договором і вважала  зроблені поступки надто великими. В Україні Зборівський договір  викликав хвилю невдоволення серед  селян, рядового козацтва, які прагнули піднятися на боротьбу, щоб повністю визволити Україну. Радикально налаштована  старшина наполегливо вимагала відновити  війну з Польщею.

Під тиском цих обставин Б.Хмельницький у листопаді 1650 року направив листа польському сейму з вимогами виконувати умови Зборівського договору, повернути православним захоплені в них церкви, скасувати унію, припинити підготовку до війни і покарати порушників миру. У відповідь на ці вимоги у лютому 1651 році знов розпочинаються воєнні дії. Разом зі 100-тисячним військом Б.Хмельницького просувалися його союзники – кримські татари.

Білоцерківська угода

Битва відбулася на Волині, поблизу Берестечка 18 – 20 серпня 1651 року. Однак і тут, уже вкотре, зрадництво хана привезло до поразки  українського козацького війська. В  результаті цього 28 вересня 1651 року було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно обмежувалася автономія держави:

• Козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація, а магнатам і шляхті віддавалися їхні маєтки;
• Козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті, хто залишився за межами реєстру, верталися у підданство до панів;
• Гетьман підпорядкувався польському королю, зобов’язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами;
• Підтверджувалися права православної  церкви та української шляхти.

Народ обуренням відгукнувся  на Білоцерківську угоду. Тисячі людей  втікали за московський кордон –  на Слобожанщину. В Україні знову  почалися повстання проти польської  шляхти. Гетьмана Б. Хмельницький готував  сили для повного визволення України. Але Польща знайшла в собі сили продовжувати боротьбу. На кінець 1652 року вона проводила активну діяльність щодо формування нової армії, і в  березні 1653 року перейшла в наступ проти  українців.

Було очевидно, що українське військо, незважаючи на ряд гучних перемог  над поляками, не може постійно протистояти  невгамовним намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення остаточної перемоги над поляками потрібна була надійна підтримка ззовні. Такою  силою могла стати Московська держава.

Україно – Московський договір 1654 року

У дипломатичній грі програма гетьмана впродовж 1648 – 1649 років зазнає поступової модифікації. Досліджуючи  умови та наслідки для України  Переяславської ради, С.Грабовський доводить, що спершу це було обережне прощупування можливої протекції царя над Військом Запорозьким як суто міліарною одиницею. З 1651 року таке формулювання перетвориться на прохання прийняти козацькі землі під царську державу на договірних умовах. Зміна характеру планової протекції – від збройних служб до державного протекторату – сталася під впливом двох чинників: турецьких пропозицій Україні щодо васалітету, які підтверджували ціну молодої козацької держави, та інтенсивної обробки гетьмана з боку вищого східного духовенства, різко опозиційного по відношенню до турецько-українського союзу.

Злам у ставленні Москви до козацького питання дослідники датують  кінцем 1650 року, вбачаючи в ньому  усвідомлення царськими радниками  того, що самостійно навряд чи вдасться добитися території, втрачених у Смоленській війні 1633 – 1634 років. Посольство думного дяка Ларіона Лопухіна, вислане до Чигирина в січні 1651 року свідчить, що в Москві почали серйозно обмірковувати перспективи прийняття у підданство козацької України з прицілом на підготовку до зіткнення з Річчю Посполитою.

У березні 1652 року розпочалися  переговори про умови можливого  союзу. Але російська дипломатична машина діяла обережно, тож лише через рік, на початку червня 1653 року був скликаний новий Земський собор, який схвалив прийняття Козацької  держави під царську протекцію.

Посольство султана, яке  наприкінці травня 1653 року привезло  Богданові клейдони васала Порти, остаточно  переконало царський двір, що зволікати  ризиковано. Звістка про це дійшла до Москви 30 червня, а вже 2 липня Олексій Михайлович відіслав Хмельницькому грамоту, в якій повідомляв про своє рішення взяти Україну «під його Царського Величества високу руку». Проголошена ухвала Земського собору від 11 жовтня 1653 року була формально церемонією для легітимного обґрунтування розриву мирних стосунків із Річчю Посполитою. Договір 1634 року оголошувався розірваним.

10 січня 1654 року царські  посли прибули до Переяслава. Богдан Хмельницький був зайнятий  війною з Польщею та похоронами  Тимоша і прибув до Переяслава  лише 16 січня 1654 року. Вибір маленького  Переяслава, а не Києва (як хотіли в Москві) – є фактом багатозначним. Ніколи не дізнаємося, що насправді думав Хмельницький. На думку дослідників, вибір місця церемоніального акту підказує логічну паралель: замість столиці Русі – малий полковий Переяслав, замість декларованого вічного союзу з царем-одновірцем – збройна козацька угода.

Під час Переяславської ради, яка відбулася 18 січня й ухвалила рішення про прийняття протекції  царя, трапився інцидент: коли духовенство  хотіло привести до присяги гетьмана і старшину, Б.Хмельницький зажадав  від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені  царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевняння, що цар охоронятиме всі права України ц державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в раз відмови Україна залишиться сам на сам з Польщею та її новим союзником – Кримським ханством.

Після від’їзду В.Бутурліна  до Москви козацька старшина з Б.Хмельницький узявся за вироблення умов угоди. 17 лютого 1654 року генеральний суддя С.Зарудний і переяславський полковник П.Тетеря повезли до Москви на затвердження царя «Просительні статті» з 23 пунктів. Головні пункти проекту угоди  були такі: про права та привілеї Війська Запорозького; про 60-тисячнийкозацький реєстр; про права української шляхти; про те, що урядовцями в Україні могли бути лише місцеві люди, які б самі збирали податки; про те, що гетьмана мало обирати саме військо, тільки сповіщаючи царя про вибір; про встановлення плати козацьким урядовцям і взагалі всім козакам; про право гетьмана приймати чужоземних послів. У низці статей йшлося про війну з Польщею і бажану для України форму участі в цій війні московських збройних сил.

Основна ідея цього проекту  угоди – встановлення таких міждержавних відносин між Україною та Московщиною, за яких Україні забезпечувалася  самостійність як зовнішня, так і  внутрішня, на умовах певного контролю міжнародних зносин з боку царя ф виплати, цареві певної суми дані як протекторові за оборону від зовнішніх ворогів.

Два тижні (з 13 до 27 березня 1654 року) велися переговори з московськими боярами, і нарешті поданий українською  делегацією проект угоди був прийнятий  у формі козацької петиції  в 11 «статтях»:

1. Українська держава мала зберігати республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який по життєво обирався на Козацькій раді;
2. незмінними залишалися адміністративно територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика;
3. підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорозького, реєстр якого становив 60 тис чол.;
4. збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни;
5. зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном;
6. Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою;
7. Московська держава зобов’язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

Класифікація переяславського  акту з точки зору міжнародного права  є предметом тривалих дискусій. Документ, які мали б складати повний комплект договору 1654 року, це:

• Так звані 23 статті Б.Хмельницького, з якими українське посольство у березні 1654 року виїхало до Москви, і погоджений варіант з 11 статей;
• Три червоні проекти жалуваних грамот Олексія Михайловича – на затвердження вольностей Війська Запорозького, закріплення при гетьманській булаві Чигиринського староства і підтвердження давніх прав шляхти.

Згідно із Березневими  статтями, йшлося про поширену на ті часи протекцію правителя сильнішої  держави над слабшою. Формулою васалітету в московському варіанті виступало  два обов’язки: виплата грошової данини до скарбниці володаря протектора і певне обмеження обсягу зовнішніх зносин, які васальна держава не могла вести на шкоду державі-протектору.

Переяславська угода 1654 року не знайшла собі одностайної оцінки в науковій літературі. Деякі дослідники вбачали у Переяславській угоді інкорпорацію України і Росії, або ж автономію України в складі московського царства, а згодом Російської імперії. Інші історики вважали Переяславську угоду за договір реальної унії двох держав, персональної унії, васалітету, протекторату, псевдопротекторату чи квазіпротекторату, міліарного союзу двох держав, скріплений протекцією московського царя.