Хрущовська відлига в Україні

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Український  історичний журнал", почалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України".

Реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них - Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, Досвітній, Ковінька, В.Мисик та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з'явилися літературознавчі праці про них.

Видатним явищем духовного  життя стала поява нового покоління  інтелігенції - шістдесятників (цей  термін вживався вже на поч. 60-х рр.). Провідними постатями серед них  були письменники і поети І  .Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Ілленко та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси і лицемірство  офіційної культури, сповідувало  свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного  пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури і мови.

Усе це не могло не викликати  незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у відході  від "марксизму-ленінізму", "формалізмі", "космополітизмі", обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак, частина нового покоління  не зреклася своїх поглядів і пішла  на конфронтацію з владою. Саме шістдесятники  склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін, і стали провідниками національного  відродження. (Докладніше про дисидентський  рух в Україні йтиметься далі). Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на поч. 60-х рр. почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. "відлига" в національно-культурній сфері припинилася.

Прикметним є той факт, що в 1959 р. конгрес США прийняв  закон про "Тиждень поневолених  націй", до числа яких потрапила й Україна[7, с.364].

 

 

5. Освітні реформи

За часів «відлиги»  було розпочато не одну реформу освітнього простору. У потугах до змін зачіпалися різні сфери життя дитсадків, шкіл та вищих і середніх навчальних закладів країни. Проте, з усіх реформ найбільш вагомою була політехнізація навчання. Ця проблема залишила по собі найбільшу кількість відгуків, вона викликала більше змін у навчальному  процесі, ніж будь-яка інша інновація  уряду. Тому її вважають основоположною освітньою реформою тієї доби, яка  знайшла своє відображення у Законі про освіту 1959 року[4, с.71].

З метою наблизити навчання до виробництва 1958 року розпочато реформу  середньої школи. Термін навчання збільшився з 10 до 11 років. Починаючи з 9-го класу, учні два дні на тиждень мали опановувати  виробничі спеціальності безпосередньо  на фабриках, заводах, у радгоспах. Реформу  проводили нашвидкуруч, без глибокого  вивчення справи, без достатнього  фінансування. Своєї мети — підняти  престиж робітничих професій та збільшити  кількість кваліфікованих робітників - вона не досягла.

Окреме місце у переліку освітніх реформ мало питання "мовної реформи" часів Хрущова. Згідно з  історичними розвідками О. Лук'яненка, процес "українізації" часів десталінізації пройшов декілька періодів:

• початковий (кризовий) період акумуляції проблеми (січень - червень 1953 р.).
• основний (формуючий) (1953-1958 рр.), що мав два підперіоди: період шукань (червень 1953 - грудень 1955) та період відродження (1956 - вересень 1958 р.)
• період спротиву (вересень 1958-1964 рр.).

Під час першого періоду  розвитку проблеми (січень-червень 1953 р.) мали місце:

• зниження мовної грамотності як студентів, так і співробітників вишів не стільки як результат русифікаторської політики, скільки як складова загальної неграмотності.
• властиві часті явища «перемикання мовного коду»: вживання суржику та переходу на мову співбесідника.
• у вищій школі траплялись періодичні спалахи занепокоєння статусом української мови у школах республіки.
• якщо якась «боротьба» за мову і була, то вона була скоріше демагогічною: починання залишалися лише на папері чи у коментарях, до активних дій справа так і не доходила.

У наступний період (червень 1953 – грудень 1955 рр.) помічені:

• наявність у державі та у колективі педагогів вишів двох орієнтирів: до розширення вжитку української мови та до збереження позицій російської у повсякденному спілкуванні.
• посиленню інтересу до рідної мови сприяло залучення викладачів до загальнодержавних проектів вивчення та відродження діалектів, говорів української мови.
• запровадження єдиного мовного режиму у вишах з часом агресивною апробацією технологій подібної українізації колективів.

Період «відродження» (1956 – вересень 1958 рр.) позначено:

• початком відкритого висловлювання позиції з приводу українізації вищої школи.
• розширенням простору мовного конфлікту: мовна проблема вийшла з мікрорівня (рівня замкненої групи, колективів педінститутів) на мезорівень (рівень міст та областей).
• появою так званої «просторово-часової відчуженості» російськомовних (вони не створювали проблеми, допоки не створювали проблем їм самим).
• Стійкість «українізації» забезпечувалась наявністю міністерського контролю за процесом та створенням паритетності української та російської мов без ескалації їх протистояння як на рівні вишів, так і у владних колах.

 

Останній період (вересень 1958 – 1964 рр.) попри помітні плоди  українізації вищої школи у підвищенні рівня української мови фізико-математичних, природничих та ідеологічних дисциплін, розпочався з реверсним ходом  держави у мовній сфері:

• почалася прихована русифікація освіти,
• переростання державної політики «єдиного мовного режиму» у політику «єдиної перспективної мови».
• відновлення проблеми україномовних шкіл та класів міст для баз практики студентів.
• мав місце процес апробації на міцність «мовної стійкості» українців. Йому були властиві виступи педагогів проти ініціатив уряду зі зросійщення школи, прилаштування педагогічними колективами державних ініціатив з політехнізації навчання для поширення ідеї української вищої школи.
• поява «мовного екстремізму» до російськомовних текстів у підручниках та лекціях з боку частини викладачів вишів поодинокі акції демонстрації протидії українській вищій школі з боку молоді[3].

 

 

 

 

 

 

 

 

6. Посилення тиску на релігійні об'єднання

1956 року почалася активізація  антирелігійної боротьби, яку Олександр  Лисенко влучно охрестив політикою «загвинчування гайок». Таємна постанова ЦК КПРС «Про записці відділу пропаганди і агітації ЦК КПРС по союзних республіках" Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди "» від 4 жовтня 1958 зобов'язувала партійні, комсомольські та громадські організації розгорнути пропагандистський наступ на «релігійні пережитки»; державним установам пропонувалося здійснити заходи адміністративного характеру, спрямовані на жорсткість умов існування релігійних громад. 16 жовтня 1958 Рада Міністрів СРСР ухвалила Постанови "Про монастирі в СРСР» і «Про підвищення податків на доходи єпархіальних підприємств і монастирів».

21 квітня 1960 призначений  у лютому того ж року новий  голова Ради у справах РПЦ  Куроєдов у своїй доповіді на Всесоюзній нараді уповноважених Ради так характеризував роботу колишнього його керівництва: «Головна помилка Ради у справах православної церкви полягала в тому, що вона непослідовно проводила лінію партії й держави щодо церкви і найчастіше скочувавалася на позиції обслуговування церковних організацій. Займаючи захисні позиції щодо церкви, рада вела лінію не на боротьбу з порушеннями духовенством законодавства про культи, а на захист церковних інтересів».

Таємна інструкція із застосування законодавства про культи в березні 1961 року звертала особливу увагу на те, що служителі культу не мають  права втручатися в розпорядчу та фінансово-господарську діяльність релігійних громад. В інструкції вперше було визначено, що не підлягають реєстрації «секти, віровчення й характер діяльності яких має антидержавний  і бузувірський характер: єговісти, п'ятидесятники, адвентисти-реформісти». У масовій свідомості зберігся приписуваний Хрущову виступ того періоду, в якому  він обіцяє показати останнього попа по телевізору 1980 року.

Одними з найзапекліших  борців із релігією були освітяни УРСР. Привілей визначення ролі релігії та релігійних у розвитку країни належав  кафедрам марксизму-ленінізму та історії. Згідно з дослідженнями О. Лук'яненка. У час «фізичної» амністії релігійних діячів з усього переліку християнських деномінацій в УРСР найбільшого «інтелектуального» переслідування полтавців довелось пізнати греко-католикам. Духовний лідер уніатів, Андрій Шептицький, поставав у лекціях освітян як запеклий шпигун і загарбник зі Святогорської гори у Львові, галицький князь церкви, хижак, який утримував інкубатор диверсантів і терористів. Подібної думки про зв'язок націоналістів з греко-католицькою церквою кафедри марксизму-ленінізму дотримувалися тривалий час. У лекційні курси включали оповіді про те, як націоналісти разом із католицькою церквою виступали проти радянізації краю. Православ’я також не уникнуло участі бути ошельмованим, щоправда, з більшою часткою лояльності[5, с.112].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Соціальні програми М.С.Хрущова

Пенсійна реформа 1956 р. підвищила  середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, за інвалідністю - у 1,5 рази. Пенсії почали виплачуватися і колгоспникам. Зросли асигнування на охорону здоров'я, освіту, скасовувалася плата за навчання в старших класах середніх шкіл, у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах.

Збільшився обсяг капіталовкладень у житлове будівництво, яке зводилося  небаченими до того темпами. За 1950-1960 рр. кількість збудованих квартир у  містах збільшилася в 17 разів, а в  сільській місцевості - у 14 разів. Тривалість робочого дня скоротилася до 7 год, а для працюючих у вугільній і гірничорудній промисловості - до 6 годин.

У результаті цих та інших  соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих збільшилися  за 1951 -1958 рр. на 230%.

У цілому ж рівень життя  в Україні зростав повільно. Виробництво  споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від  потреб населення. На поч. 60-х рр. ситуація в СРСР різко погіршилася:

Проведена в 1961 р. грошова  реформа негативно позначилася  на життєвому рівні населення, призвела до росту цін. По країні прокотилася  хвиля протестів, а в 1962 р. у Новочеркаську  відбулися страйки робітників, розстріляні  військами.

Після посухи 1963 р. виникла  продовольча криза, населення було на межі голоду. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Невдоволення народу зростало.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова, у  т.ч. М.Підгорного і П.Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.І. Брежнєв[4].

Висновки

Початок відлиги пов'язують зі смертю Сталіна 1953 р. До періоду «відлиги»  також відносять нетривалий період, коли фактичним керівником країни був  Георгій Малєнков. Саме він на першому ж закритому засіданні Президії ЦК КПРС висловився про необхідність припинення політики культу особистості і переходу до колективного керівництва країною. Із відлигою пов'язують перш за все засудження «культу особи» Сталіна. На ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов засудив сталінські репресії.

Багато політичних ув'язнених  в СРСР і країнах соціалістичного  табору було звільнено й реабілітовано. Було дозволено повернення на батьківщину  для багатьох народів, яких було репресовано  у 1930-х — 1940-х роках. Додому було відправлено  десятки тисяч німецьких і  японських військовополонених. У  деяких країнах до влади прийшли  порівняно ліберальні керівники, такі як Імре Надь в Угорщині. Було досягнуто домовленості з західними державами про державний нейтралітет Австрії й виведення звідти всіх окупаційних військ. 1955 року Хрущов зустрівся в Женеві з президентом США Двайтом Ейзенгавером і головами урядів Великобританії та Франції. У зовнішній політиці було проголошено курс на «мирне співіснування» з капіталістичним світом. Було помітно послаблено цензуру, перш за все у літературі, кіно, інших видах мистецтв.

Але межі дозволеного виявилися  досить чіткими. Придушення радянськими  військами Угорської революції 1956 року, засудження Бориса Пастернака, якого 1958 року було нагороджено Нобелівською премією з літератури, придушення заворушень серед населення (зокрема, у Грозному 1958 року, Новочеркаську 1962) тощо. Остаточним завершенням відлиги вважають відсторонення Хрущова і прихід до влади Брежнєва (1964). Десталінізацію було зупинено, а у зв'язку зі святкуванням 20-ї річниці перемоги у Вітчизняній війні почалося звеличення ролі Сталіна як організатора перемоги радянського народу[7, с.369].

Література

1. Гарін В.Б Історія України: Навчальний посібник. Київ: ЦУЛ., 2012. – 320с.

2. Корюкалов М.В. История СССР и Украины в 1953 - 1964 гг.

3. Лук’яненко О. В. «МОВНЕ ПИТАННЯ» У СЕРЕДОВИЩІ ОСВІТЯН УРСР ЧАСІВ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ / Лук’яненко Олександр Вікторович // Сумська старовина. - 2012.

4. Лук’яненко О. В Політехнізація вищої педагогічної школи доби «відлиги» / Олександр Вікторович Лук’яненко. м. Запоріжжя, 11 квітня 2012 р: у 4-х частинах. – Д.: ТОВ «Інновація», 2012. – Ч.1. – С.71-74.

5. Лук’яненко О.В. «Релігійні війни» освітян часів десталінізації як наступ на національну самоідетифікацію / Харків, 16 грудня 2011 року. – Х.: Вид-во «Корецька Л. О.», 2011. – С.112-115.