Формування української буржуазії

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ  НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені  Вадима Гетьмана»

 

 

Кафедра історії  та теорії держави та права

 

 

Реферат

 на тему:

«Формування української  буржуазії»

 

 

 

 

 Підготували:

студентки 1 курсу,

денної форми навчання,6 групи ЮФ

Спеціальність 6401

Василенко О. І.,Воробйова Є.Є

 

 

Перевірив:

Науковий керівник

Доцент: Топчій О.С

 

Київ 2013

 

 

Перші представники буржуазії в Україні з'явилися ще у 17 столітті, коли почав зароджуватися ринок, зростали міста, виникали перші мануфактури.

Безпосереднє оформлення буржуазії  відбулося в 17 столітті з перемогою фабрично-заводського виробництва у пореформену добу, коли нестримно зростали підприємницькі верстви.

Виробничі елементи, властиві капіталізму, в Україні почали з'являтися вже  у XVI – першій половині XVII ст. Це були невеликі мануфактури, переважно розсіяні, в яких мали місце високий ступінь  розподілу праці та – в окремих  галузях – механізація. Найбільш були поширені рудні, солеварні, папірні, а також мануфактури, на яких виробляли  поташ і селітру. Їх організовували купці та розбагатілі майстри, що перетворювались на перших капіталістів. Папірні організовували монастирі та шляхта. У цей час в Україні існували соціально-економічні передумови появи буржуазних відносин. Це – відхідництво, промисли, необхідність реалізації ремісничої продукції, зокрема позацеховими майстрами, торгівля, а також відхід у найми частини міщан і селян. Частина позацехових робітників і підмайстрів перетворювалася на пролетаріат. Такий процес капіталізації був нестійким, подекуди зворотним, але випливав органічно з економіки Речі Посполитої. У другій половині ХVІ ст. мануфактури набули значного поширення.

У Речі Посполитій на той час на вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта. Як закритий стан, вона юридично сформувалася у ХІV–ХVІ ст. із соціально неоднорідних верств колишнього лицарства (боярства), мала майже тотальну владу в країні та відігравала провідну економічну роль. Вона, з одного боку, отримувала привілеї від держави, а, з іншого, прагнула позбавити будь-яку іншу верству можливості загрожувати її привілейованому становищу.

І практично лише польська та полонізована українська шляхта мала найсприятливіші можливості для створення мануфактур та інших форм великої економічної діяльності. У ХVІІ ст. за її участю розвиваються лісові промисли, поташу, дьогтю, клепки тощо. Продукція поміщицьких лісових промислів збувалась на ринках Європи, а продукція млинарської, пивоварної, горілчаної, соляної – на місцевих. Шляхетські мануфактури поволі витісняли відповідні профілі міського ремесла, підриваючи цехову систему. Однак, шляхетська мануфактура не була буржуазним підприємством – в основі виробництва продукції лежали праця виробників і неекономне, екстенсивне використання ресурсів.

Утім, не мануфактури відіграли  провідну роль у тогочасному суспільному розвитку країни. Економічне піднесення ранньобуржуазної Європи, зростання населення та підвищення у декілька разів цін на харчі призвели до зростання потреб у зерні та м'ясі. Це, у свою чергу, спричинило зростання торговельно-виробничої активності у Центральній і Східній Європі, зокрема серед землевласників Речі Посполитої. Та процеси, що охопили ці країни, призвели не до просування їх у капіталістичному напрямку, але до рефеодалізації. Селянин юридично і фактично втратив свободу, був прикріплений до землі, втратив пільги і права звільнятися за гроші від натуральних оброків і відпрацювань (Під останньою розуміються форми поєднання феодальних виробничих відносин і способу реалізації продукції, орієнтованого на ринок за межами країни. Її зазнали переважно регіони-виробники сировини, що потрапили у зону впливу західноєвропейського капіталізму у період первісного нагромадження, і які у такий парадоксальний спосіб стали задовольняти потреби європейського капіталізму. Це – країни Центрально-Східної Європи й Америки. При цьому, будучи орієнтованими на європейський ринок, власники таких виробництв отримували зиск головно від привласнення робочої сили – закріпачення або переведення у рабство. Завдяки цьому з одного боку підтримувався низький рівень індивідуальних потреб виробників, з іншого – високий ступінь їхньої експлуатації, який досягався через позаекономічний примус

Шляхта, намагаючись отримати зиск на західних ринках, стала перетворювати  свої господарства на багатогалузеві фільварки, Окрім землеробства великий прибуток у ньому давали скотарство, бджільництво, рибальство, винокуріння, броварництво, селітроваріння, млинарство. Та, щоб збільшити їхню прибутковість, шляхта намагалася не стільки раціоналізувати виробництво, скільки отримати зиск від закріпачення ще вільних селян, розширити власні маєтки за рахунок громадських і незайманих земель і посилити експлуатацію кріпаків, збільшуючи панщину. Такі господарства зовні були орієнтовані на товарно-грошові відносини, втягувалися у європейський ринок, але при цьому сам характер виробництва залишався натуральним, феодальним.

Також, щоб максимально збільшити  власний зиск, шляхта прагнула підірвати розвиток міст та міських ринків. Так, вона домоглася позбавлення міст права голосу у сеймі, заборонила місцевим купцям подорожувати за кордон. З часом до 80 % міст стали власністю шляхти та магнатів, а також церкви. Чужоземні купці стали торгувати безпосередньо зі знаттю, українське ж населення не тільки не допускалося до міського самоврядування, але і було обмеженим у правах займатися торгівлею та ремеслом. Сейм звільнив шляхту від мита на ввіз і вивіз продуктів. До 1569 р. таке зростання її могутності мало місце лише у королівстві Польському, у той час як у Великому князівстві Литовському знать ще не мала таких прав. Та після Унії соціально-економічна ситуація певною мірою зрівнялася, до того ж терени України перейшли до Польщі. Усе це у ХVІІ–ХVІІІ ст. призвело до занепаду міських господарств, значна частина городян була змушена займатися сільським господарством, ремісники ж дедалі більше переходили з міст до маєтків шляхти.

Щодо українців, то вони практично  не відігравали у Речі Посполитій суттєвої ролі у розвитку мануфактури та нагромадженні великих капіталів. Для цього у Речі Посполитій просто не було умов. Найприбутковіші промисли (винокурний, млинарський, пивоварний) були монополією держави та шляхти. Перешкодою для організації промислів було право феодальної власності на землю й інші пільги шляхти. Українські ремісники та торговці обкладалися високими податками та митами. Тож хоча певна частина українського, зокрема і селянського, населення, виготовляли ремісничі вироби на ринок, брали участь в окремих промислах (добуток залізної руди, солеваріння тощо; та дрібні промисли – бортництво, полювання, рибальство), існуючі соціально-політичні умови не дозволяли нагромаджувати їм настільки великі капітали, щоб розширювати виробництво, тим більше впливати на розвиток буржуазних відносин фінансово.

Отже, на теренах Польщі і Галичини швидше, а в Наддніпрянській Україні  спочатку дещо повільніше протягом останньої  третини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. мав місце не розвиток капіталізму, а розпочалася хвиля рефеодалізації – селянство стало позбавлятися традиційних форм самоуправління, шляхтою впроваджувалося безпосереднє управління селами, поширилося фільваркове господарство, захоплювалися землі громад, зростала панщина, ще вільні селяни потрапляли у залежність, прикріплювалися до землі, занепадало міське життя. З появою "Уставу на волоки" (1557) право селян на власну землю не визнавалося законом, нею міг володіти тільки шляхтич.

Однак в Україні серед селян  традиційно домінували "люди тяглі  або робітні", які, живучи на панській землі, платили оброк і здійснювали відробітки. Також були поширені "данники" і "слуги путні", сільські промисловці та ремісники. Власне кріпаки до ХVІІ ст. були поширені незначно, переважно на теренах Галичини . Тому процес рефеодалізації викликав чималий спротив українців, що відіграло одну з провідних причин у визвольній війні 1648–57 рр.

Хмельниччина була спрямована перш за все проти закріпачення, станового, релігійного та національного гноблення. У її підсумку було ліквідовано кріпацтво, велике та середнє феодальне землеволодіння, селяни домоглися особистої свободи, права змінювати місцепроживання, вільно вступати до козацького стану. Козаки дістали право на вільне проживання у містах і селах, зайняття ремеслом, торгівлею, промислами. У цей час більшість населення (за деякими даними до 80 % населення Гетьманщини) вважали себе козаками. На перешкоді масовому покозаченню стояло лише майнове становище, бо військова служба здійснювалася за власний кошт. Тому незаможні селяни часто записувалися у міщани. Вони сплачували податки та виконували повинності на утримання війська й адміністративного апарату. Відробіткова рента фактично була замінена грошовим чиншом. Отже, за процесами дефеодалізації селянства події Хмельниччини схожі на Нідерландську буржуазну революцію (1566–1609). Та на цьому схожість припиняється.

По-перше, основною рушійною силою  Хмельниччини було селянство та козацтво, а не буржуазія. Козацтво намагалося інституювати себе як суспільний стан, а не домагалося скасування станового  ладу взагалі. Та жодна буржуазна  революція не відбувалася без  участі хоча б невеликої кількості  буржуазії.

По-друге, у ході війни завершилося  оформлення козацької системи власності  на землю та залишилося феодальне  по суті земельне володіння православних монастирів, вищого духовенства, дрібної шляхти та міщан. У Гетьманщині було створено умови для розвитку дрібного селянсько-козацького господарства. Однак, останнє не мало буржуазного характеру, бо було орієнтоване переважно на споживання, а не на ринок.

Також було ліквідовано торговельні  утиски міщан і купецтва, привілеї шляхти та євреїв. За інших умов це могло б сприяти обуржуазненню частини українців, зокрема – козаків і заможних селян. Без сумніву, все це могло б сприяти постанню капіталізму, однак… в Україні не було самих буржуа, хоча б у зародковому стані, які б змогли здійснити перехід до буржуазного розвитку. Серед українців не було ні великих купців, ні банкірів, ні лихварів, ні власників великих мануфактур. Якщо такі в Україні середини ХVІІ ст. і були – то серед євреїв і поляків, чиї капітали у Наддніпрянській Україні та Волині були знищені під час Хмельниччини. Тобто, вона не заклала основи для розвитку національного капіталізму західного зразка, а навпаки, знищила потенційні паростки капіталізму.

Завдяки Хмельниччині на частині українських  земель було створено Гетьманщину –  станову державу. Її основою і стало козацтво – привілейований, юридично вільний і на той час відкритий для нових членів стан. Козаки отримали право на громадське самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Та основним їх обов'язком була військова служба – обов'язок феодального типу. Врешті, жодна буржуазна революція не створювала станових держав, навпаки – вони їх скасовували!

Козацька старшина, яка отримала певну владу, тепер суттєво впливала на політику гетьманів, прагнула стати  і великим землевласником. Вплив же простих козаків на раду та гетьмана зменшувався. З часом розорення козаків переважило нагромадження ними капіталів, вони стали продавати свої наділи кредиторам – як правило тій самій старшині, і фактично перетворювалися на орендарів-селян. Врешті, старшині у ХVІІІ ст. вдалося закріпитись землевласниками (вже у 30-ті рр. ХVІІІ ст. у її власності знаходилось понад 35 % земель), впровадити серед селян кріпацтво, а політичний розвиток стану завершився інтеграцією його в імперське дворянство.

У той же час у Гетьманщині  міщани зазнавали відвертої дискримінації  – козацька адміністрація або ігнорувала їх, або ж навіть намагалася підірвати їхнє становище. Виключення мали місце хіба що у часи гетьманування І. Мазепи та Д. Апостола. Натомість звільнені від податків козаки (навіть незаможні) могли продавати у містах, не сплачуючи мита. У той же час міщани змушені були сплачувати податки. Міщанських крамниць у містах було менше, ніж козацьких, солдатських і чернечих.

Тобто, станові козацькі пільги з одного боку, і нерентабельність дрібних селянсько-козацьких господарств – з іншого, фактично гальмували розвиток буржуазних відносин. Хмельниччина лише подолала наслідки першої хвилі рефеодалізації, однак становий характер Гетьманщини та підпорядкування її феодально-кріпосницькій Московії-Російській імперії лише залишили умови для нової хвилі рефеодалізації, зокрема – надали можливості новій українській політичній еліті за спиною гетьмана отримувати земельні пожалування від царя. Тому у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст. зростає земельна власність монастирів, української шляхти та козацької старшини, і вона починає боротися за отримання прав і привілеїв російського дворянства.

Тож Хмельниччину за рушійними силами, політичними й економічними наслідками ні в якому разі не можна розглядати як буржуазну революцію. Її можна  кваліфікувати або як антифеодальну  революцію (якщо визнати, що революції  можуть бути не тільки буржуазними), або  як селянсько-козацьку національно-визвольну  війну.

Певною мірою в Гетьманщині  зростали товарно-грошові відносини. Та обуржуазненню підросійської України стояла на заваді протекціоністська політика російського уряду. Царська влада ввела обмеження в українську торгівлю – було заборонено ввозити з-за кордону ті товари, які вироблялися у Росії, інші обкладено великим митом, на деякі встановлена державна монополія; також було заборонено продавати та вивозити товари з України безпосередньо – тільки через північні російські порти (Петербург, Архангельськ). Контролювалися український експорт та імпорт, заборонялося вивозити за кордон збіжжя, ввозити – дорогі тканини, сукно, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн тощо. Це призвело до падіння цін на українську товарну продукцію, яка скуповувалась торговими російськими компаніями і продавалася за кордон з надприбутками

Таким чином, протягом ХVІ–ХVІІІ ст. в Україні з'являються елементи буржуазних відносин. Однак, загальні тенденції, що панували у тогочасному суспільстві, не дозволяють говорити про буржуазний розвиток, хіба що про появу його елементів у надрах феодального суспільства. Його визначали такі чинники:

• Україна перебувала у складі станових феодальних держав;

• Україна зазнала двох хвиль  рефеодалізації (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст. і від 1713–83 рр.);

• Хмельниччина як антифеодальна  національно-визвольна революція  не створила стійких передумов для розвитку буржуазних відносин.

Промислова модернізація України  відбувалася повільно і не випливала  із природного буржуазного розвитку, як це мало місце у Західній Європі. У ній значну роль відігравали  держава, поміщицька власність та кріпацтво, і вона забезпечувала інтереси метрополії.