Форми боротьби українського народу проти німецьких загарбників. Проблеми колабораціонізму

 

Міністерство освіти і  науки України

Київський національний університет  будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук

 

 

 

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

з історії України

на тему:

«Форми боротьби українського народу проти німецьких загарбників. Проблеми колабораціонізму»

 

 

 

 

 

Студента І курсу 

Будівельного факультету

Групи ПЦБ-15

Ковальчука  Д.В.

 

Київ 2013

План

1. Вступ;

2. Початок війни;

3. Партизанський рух;

              3.1 I етап

              3.1 II етап

              3.1 III етап

4. Партизанський загін  С. Ковпака;

5. ОУН-УПА

6. Рейкова війна

7.Проблеми колабораціоні́зму;

7.1 Поняття терміну;

7.2 Колабораціонізм в Україні в часи Другої світової війни;

8. Висновок;

9. Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 
Кожне покоління має своє сприйняття минулої війни, місце і значення якої в житті 

народів нашої країни виявилися  настільки значними, що вона увійшла  до їх історії як

Велика Вітчизняна. Дати 22 червня 1941 року і 9 травня 1945 року назавжди

залишаться в пам'яті народів  СРСР. Через майже 70 років після Великої Вітчизняної

війни українці можуть гордитися тим, що їх вклад в перемогу був величезним і нічим не

замінним. Найважливішою складовою частиною боротьби українського народу проти

гітлерівської Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни явився партизанський рух,

який був найбільш активною формою участі широких народних мас на тимчасово 

окупованій радянській території  у боротьбі з ворогом.

Архівні документи, історичні  факти, об'єктивні наукові дослідження  переконливо 

засвідчують, що в русі Опору  проти фашизму на українських  землях було дві течії:

− радянський партизанський та підпільний рух;

− національно-патріотичні сили, в основі яких була політична організація ОУН і

військова – УПА.

В роки боротьби проти німецьких окупантів у них були різні підходи до проблеми

державності України.

Радянські партизани і підпільники виступали за Радянську Україну в складі СРСР.

Патріоти-націоналісти – за створення незалежної, самостійної Української держави.

Якщо порівняти масштаби цих  рухів, то звичайно, треба врахувати, що перших

підтримувала Москва і влада  в тилу "за лінією фронту", другі  орієнтувалися на власні

сили, допомогу місцевого населення, вони ніде не мали своїх власних  державних 

структур і підтримки поза лінією фронту.

 

 

 

 

Початок війни

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина  напала на Радянський Союз,

почалася радянсько-німецька війна. Мобільні угруповання німців “Північ”,

“Центр”, “Південь” швидко рухались у напрямі Ленінграда, Москви та

Києва. Незважаючи на численні факти масового героїзму бійців та

командирів, Червона армія відступала. До 22 липня 1941 р. окупанти

захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію, а до 24 серпня

1941 р. – усе Правобережжя України.  Однією з причин стратегічних

поразок радянських військ були загальні прорахунки радянського

керівництва в оцінці воєнно-політичної обстановки, переоцінка значення

радянсько-німецьких договорів 1939 р. (навіть за добу до початку війни

радянський уряд запевняв народ, що Німеччина дотримуватиметься

домовленостей про ненапад).

У роки Великої Вітчизняної війни  територія України перетворилася  на місце гігантського

двобою між радянськими та німецькими військами. Протягом червня-листопада 1941 р.

Червона армія втратила близько 5 млн. воїнів. У полон потрапили 3,8 млн. солдат і 

офіцерів серед яких 1,5 млн., становили  українці. До кінця року збройні  сили СРСР

втратили 67% стрілецької зброї, 91% танків і самохідних артилерійських установок, 90%

гармат і мінометів, 90% бойових  літаків. Втрати німців становили 245 тис. вбитих і 

поранених, і 12 тис. зниклих безвісті.

Оперативне поповнення лав діючої армії в перші місяці війни  проводилося, переважно 

за рахунок населення України. В результаті мобілізаційних заходів, а також 

надходження бійців і командирів з  винищувальних батальйонів і  загонів народного 

ополчення, з республіки до армії  і флоту в цей період було направлено близько 3185

тис. осіб. «Є підстави вважати, — пише дослідник В.Гриневич, — що в частинах і 

з’єднаннях, які билися в Україні  у 1941 р., мешканці республіки становили  не менше 

50% їх особового складу».

Партизанський рух

 

Це був воістину всенародний  рух, породжений справедливим характером війни,

прагненням захистити честь  і незалежність Батьківщини.

Характерно, що думка про організацію  партизанського і підпільного руху на захопленій

ворогом території з'явилася тільки після початку Великої Вітчизняної  війни і перших

поразок Червоної Армії. Це пояснюється  тим, що в 20-х-початку 30-х років радянське 

військове керівництво цілком резонно  вважало, що у разі ворожого вторгнення дійсно

необхідно було розгорнути партизанську війну в тилі ворога, і з цією метою вже 

займалися підготовкою організаторів  партизанського руху, виділялися певні  кошти для 

ведення партизанської війни. Проте  під час масових репресій другої половини 30-х 

років така обережність стала розглядатися як прояв пораженства, і майже  все ті, хто 

займався цією роботою, були репресовані. Якщо наслідувати тодішню концепцію 

оборони, що полягала в перемозі над  ворогом "малою кров'ю і на його території",

планомірна підготовка організаторів  партизанського руху, на думку Сталіна  і його

оточення, могла морально роззброїти радянський народ, посіяти пораженські  настрої.

Не можна в цій ситуації виключати  і хворобливу підозрілість Сталіна  по відношенню до

потенційно чітко організованої  структури підпільного апарату  опору, яким, як він вважав,

могли б скористатися у своїх  цілях "опозиціонери".

Радянський партизанський рух  у своєму розвитку пройшов кілька етапів, які мали свої

особливості:

 

І етап – зародження і становлення – тривав з початку війни до кінця 1942 року. Його

змістом було збирання сил, визначення організаційних форм, ефективних методів 

боротьби у ворожому тилу. В складних умовах наприкінці 1941 р. утворюються 

партизанські загони О. Федорова на Чернігівщині, С. Ковпака на Сумщині, кілька

десятків невеликих загонів  у прифронтовій смузі Харківщини і Донбасу.

На початку 1942 року утворено Український  штаб партизанського руху. Улітку 1942 р.

окремі партизанські загони злилися  у партизанські частини, згодом навіть з'єднання 

чисельністю до 3–5 тис. чол. під командуванням  С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова,

М. Наумова, М. Шукаєва.

 

ІІ етап – стабілізація – триває до середини 1943 р. Партизанські з'єднання відбивають

каральні акції фашистів і тримають під контролем цілі райони, здійснюють рейдові 

операції, хоча певною метою рейду  на захід була й боротьба з "націоналістичними 

формуваннями УПА". Правда, деякі  партизанські командири вступали в  контакти з 

командуванням частин УПА. Комісар  з'єднання Ковпака генерал С. Руднєв говорив, що

з УПА "можна жити окремо, але  ворога треби бити спільно". На відміну  від Руднєва,

більшість командирів (Ковпак, Сабуров, Наумов, Вершигора та ін,), які діяли під

контролем НКВС, беззаперечно виконували накази Москви.

 

ІІІ етап – участь в активних наступальних діях, який триває до повного розгрому

фашистів. Для цього періоду  характерні численні рейди в тил  противника, активна 

взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових  дій. Вони

намагалися силою захопити українські повстанські райони, внести розкол в ряди УПА,

залучити до боротьби з повстанцями  поляків, але всі ці спроби наштовхувалися на

збройний опір УПА.

 

Партизанський загін С. Ковпака

 

Партизанський рух був і залишається  однією з найефективніших і універсальних  форм

революційної боротьби. Воно дозволяє малими силами успішно боротися проти  того,

що перевершує чисельністю і  озброєнням супротивника. Партизанські загони є 

плацдармом, організуючим ядром для  зміцнення і розвитку революційних сил. Через ці

причини історичний досвід партизанського руху ХХ століття представляється нам 

виключно важливим, а розглядаючи  його, не можна не торкнутися легендарного імені 

Сидора Артемовича Ковпака, родоначальника практики партизанських рейдів. Цьому

видатному українцеві, народному партизанському командирові, двічі Героєві 

Радянського Союзу, що отримав в 1943 році звання генерал-майора, належить

особлива роль в розвитку теорії і практики партизанського руху новітнього часу.

У серпні 1941 року партійна організація  Путивля практично у повному  складі-

виключаючи її раніше мобілізованих  членів-перетворилася на партизанський  загін. Це

була одна з багатьох партизанських  груп, створених в зручному для  партизанської 

боротьби лісистому трикутнику Сумської, Брянської, Орловської і Курської областей, що

стали базою усього майбутнього  партизанського руху. Проте Путивльский загін швидко

виділився серед безлічі лісових  підрозділів своїми особливо сміливими  і в той же час 

вивіреними і обачними діями. Партизани  Ковпака уникали тривалого перебування  у 

рамках якого-небудь певного району. Вони здійснювали постійні тривалі  маневри у 

ворожому тилі, піддаючи несподіваним ударам віддалені німецькі гарнізони. Так 

народжувалася знаменита рейдова  тактика партизанської боротьби, в якій без зусиль

вгадувалися традиції і прийоми  революційної війни 1918-21 років,-прийоми, відроджені і

розвинені командиром Ковпаком. Вже  на самому початку становлення радянського 

партизанського руху він став його найвідомішою і виднішою фігурою.

При цьому сам батько Ковпак зовсім не відрізнявся якоюсь особливою  бравою

військовою зовнішністю. За словами  його соратників, видатний партизанський  генерал 

швидше нагадував літнього селянина в штатському, що дбайливо опікає своє велике і 

складне господарство. Саме таке враження він справив на свого майбутнього 

начальника розвідки Петра Вершигору, у минулому-кінорежисера, а згодом-відомого

партизанського письменника, що розповів у своїх книгах про рейди ковпаковских

загонів. Ковпак і справді був  незвичайним командиром-він уміло  сполучав свій

величезний досвід солдата і  господарського працівника з новаторською сміливістю в 

розвитку тактики і стратегії  партизанської боротьби

Ця особливість-чітка організація  усіх сфер партизанського життя у  виключно складних,

непередбачуваних умовах війни  в тилі ворога-давала можливість здійснювати 

найскладніші, небачені по своїй сміливості і розмаху операції. Серед ковпаковских

командирів були учителі, робітники, інженери, селяни.

Вже в 1941-42 роках Сидір Ковпак, під  керівництвом якого до цього часу знаходилося 

ціле з'єднання партизанських  загонів, робить свої перші рейди-тривалі  бойові походи на

територію, ще не охоплену партизанським  рухом,-його загони пройшли по територіях

Сумськими, Курськими, Орловськими  і Брянськими областям, в результаті якого бійці 

Ковпака спільно з білоруськими і брянськими партизанами створили знаменитий

Партизанський край, очищений від  гітлерівських військ і поліцейської адміністрації,-

праобраз майбутньої звільненої території.

У 1942-43 ковпаковци здійснюють рейд з брянських лісів на Правобережну Україну по

Гомелській, Пинской, Волинською, Рівненською, Житомирською і Київською областям,-

несподівана поява в глибокому  тилі ворога дозволила знищити величезне  число 

військових комунікацій супротивника, одночасно зібравши і передавши  в Ставку

найважливіші розвідувальні відомості.

До цього часу рейдова тактика  Ковпака отримала загальне визнання, а її досвід

всемірно поширювався і впроваджувався партизанським командуванням різних

регіонів.

Влітку 1943 роки, напередодні Курської битви, Сумське партизанське з'єднання  Сидора

Ковпака за наказом Центрального штабу  партизанського руху починає свій знаменитий

Карпатський рейд, шлях якого пройшов  по найглибших тилах супротивника.

Особливістю цього легендарного рейду  було те, що тут ковпаковским партизанам

довелося регулярно здійснювати  маршеві кидки по відкритій, безлісій території, на

величезній відстані від місць  базування, без всякої надії на підтримку  і допомогу ззовні.

В ході Карпатського рейду Сумське  партизанське з'єднання пройшло  понад 10 тис. км у 

безперервних боях, розгромивши  німецькі гарнізони і бандерівські загони в сорока

населених пунктах Західної України, включаючи територію Львівською і Івано-