Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Центральні  органи державної влади і управління

Главою Великого князівства Литовського був Великий князь – господар. У період ранньофеодальної монарії 13–14 ст. до складу Литовської держави входили литовські, білоруські і українські князівства; взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер – місцеві князі на вимогу Великого князя повинні були брати зі своїм військом участь у воєнних походах та великокнязівській раді, платити данину (підданщину). До початку 14 ст. Великий князь ніби поділяв владу з удільними князями, з яких кожен мав свою раду, до якої входили служилі бояри, вищі урядовці і духовенство, та на своїй землі був верховним суддею, адміністратором, командував військом, збирав податки, залишаючи частину собі; Великий князь не міг втручатись у внутрішню адміністрацію удільних князів та приймати апеляції на їхні присуди і рішення. Та, на відміну від Київської Русі, Литва не розпалась на окремі князівства, залишившись єдиною і централізованою, оскільки Великий князь мав і формальну, і реальну верховну владу – його укази і розпорядження були обов`язковими для місцевих князів, які були не співправителями, а лише дорадниками і виконавцями його волі, та намісників. Великі князі активно втручались у роздачу земель місцевим князями і у призначення ними місцевої адміністрації (урядників), а також розглядали скарги населення на місцевих князів. Процес централізації завершився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції – воєводства і староства. Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворились на його слуг і поступово змішались з верхівкою служилої знаті. Землеволодіння стало нерозривно пов`язаним зі службою, передусім військовою, Великому князеві, завдяки чому він розпоряджався усіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління лише у господарських справах, опіці над церквою, судочинстві та інших незначних місцевих справах. Остаточно удільні князі втратили державницькі права і перетворились у підданих Великого князя після привілею 1434 р.

Вже з другої половини 14 ст. Великі князі стали майже необмеженими правителями – зосереджували верховну законодавчу, виконавчу і судову владу, були верховними головнокомандувачами збройних сил, відали дипломатичними зносинами з іноземними державами, оголошували війну і укладали мир, призначали і звільняли державних урядовців, розпоряджались державним майном і коштами. Престол переходив за спадком до старшого сина, та іноді Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. Литовський статут 1588 р. підтвердив доволі широкі повноваження Великого князя з питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Та вже з кінця 15 ст. влада господаря значно обмежувалась Пани-Радою і Сеймом, без ухвали яких він не мав права вирішувати основні питання державної політики. До складу Пани-Ради входили найвпливовіші посадові особи князівства:  маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком і етикетом при дворі Великого князя та головував на засіданнях Ради і Сейму; його заступник – маршалок дворний, який керував шляхтичами, що служили при дворі Великого князя; канцлер – глава канцелярії Великого князя і Пани-Ради та охоронець великої державної печатки, він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори із сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків і тлумачів; підканцлер – заступник канцлера і охоронець малої державної печатки; підскарбій земський – відав скарбницею Великого князівства Литовського, наглядав за своєчасним збиранням податків; підскарбій двірний – відав скарбницею Великого князя; великий гетьман – головний воєначальник Великого князівства Литовського; намісники (управителі) земель, воєводи, каштеляни, окремі старости, а також верхівка пануючих станів – католицькі єпископи, що увійшли після Кревської і Городельської уній з Польщею, і великі феодали; спершу до неї входили також удільні й інші князі та пани-бояри; кількість її членів-урядовців доходила до 80 осіб. Виникнувши як допоміжний, дорадчий орган при господарі, Пани-Рада невдовзі набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря. Формальним приводом до посилення впливу і значення Ради стало обрання у 1444 р. Великого князя Казимира королем Польщі – він переїхав до столиці Польського королівства Кракова (з 1596 р. столицею стала Варшава), лише зрідка навідуючись до Литви. Правове становище Пани-Ради як одного з найвищих органів державної влади Великого князівства Литовського було закріплене привілеями 1492 і 1506 рр. Виданий Пани-Радою привілей 1492 р. юридично обмежив владу Великого князя – він повинен був узгоджувати з Радою усі питання зовнішньої політики, видання і відміну законів, призначення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з Радою виносити важливі судові рішення; а також врегулював склад і компетенцію Пани-Ради. За привілеєм 1506 р. за відсутності Великого князя Пани-Рада керувала усією внутрішньою і зовнішньою політикою держави, навіть оголошувала мобілізацію і починала війну. Тож Пани-Рада стала постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом; найважливіші державні справи вона вирішувала спільно з князем, а за його відсутності – самостійно; якщо ж князь не погоджувався з її рішенням, повинен був підкоритись їй. До її компетенції належало обрання Великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Зі збільшенням кількості членів Пани-Ради з неї виділився вужчий орган – Таємна Рада, члени якої стали називатись старшими панами; вона стала постійно діючим органом, а Пани-Рада скликалась Великим князем за потреби.

З часом впливовішим  загальнодержавним колегіальним, більш  представницьким, органом Великого князівства Литовського стає Великий вальний сейм, на який збирались: Великий князь, Пани-Рада, державні центральні і місцеві урядовники, усі княжата і магнати, яких закликали окремими листами, кілька латинських єпископів, спершу уся шляхта, а з 1512 р. - по 2 делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на своїх сеймиках. Не існувало визначених строків скликання Сейму, він збирався за потреби, наприклад у разі війни; вперше був скликаний у 1507 р., коли Великий князь потребував грошей для війни з Росією, а до того сейми збирались лише по землях і областях (вперше – у 1446 р.). Литовський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм державним органом, що вирішував широке коло різних питань; до його виключної компетенції належало обрання Великого князя, оголошення про скликання ополчення, а за Литовським статутом 1566 р. ні Великий князь, ні Пани-Рада були не вправі починати війну і встановлювати податки без згоди Сейму.

У Польському королівстві вищими органами державної влади і управління були король, Королівська Рада і Сейм. У 1386 р. Великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі – відтоді утвердився принцип обрання глави держави. Королівська Рада як постійно діючий орган влади сформувалась приблизно у середині 14 ст. До її складу входили: королівський (коронний) канцлер і його заступник – підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором та здійснював нагляд і судочинство над придворними і його заступник – надвірний маршал; коронний підскарбій – охоронець королівської скарбниці та його заступник – надвірний підскарбій; воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У 15 ст. Рада стала називатись Великою.

З 14 ст. почали відбуватись наради глави держави з представниками пануючих верств – панами і шляхтою, на підставі чого у 15 ст. сформувався Великий вальний сейм, до складу якого входили члени Великої Ради і депутати від шляхти, що зумовило у подальшому поділ Вального сейму на 2 палати: Сенат, що постав із Королівської Ради, і Посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Сейм збирався щорічно, міг засідати і за відсутності короля. Він вирішував питання про податки і приймав законодавчі акти, а згодом його головною функцією стало обрання глави держави.

За Кревською унією 1385 р. литовський князь Ягайло став також польським королем, а Городельська унія 1413 р. передбачила спільні засідання, польсько-литовські сейми і з`їзди; тобто, зв`язок Литви і Польщі мав характер особистої унії – обидві самостійні держави об`єднувала особа спільного монарха. За Люблінською унією 1569 р. Польща і Литва об`єднались в єдину державу – Річ Посполиту, а Великий князь Литовський став водночас Польським королем. “Генріхові артикули”, прийняті у 1572 р. внаслідок обрання королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа, проголошували Річ Посполиту дворянською республікою на чолі з обраним королем. Король, за артикулами, визнавав вільну “елекцію”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов`язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки Сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди Сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожних 2 роки скликати Сейм, а також зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатись повернення втрачених ним і його попередниками провінцій. У разі порушення королем прав і привілеїв шляхти, вона мала право відмовитись від покори йому.

За Люблінською унією  законодавча влада передавалась Вальному сейму Речі Посполитої, який складався з 3 станів: короля, Сенату, главою якого у засіданнях був король, і Посольської ізби. Сенат об`єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої – воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори у Сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з розглядуваного питання, на підставі чого король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів – “конклюзію” (висновок, підсумок). Найвпливовішою у Вальному сеймі була Посольська ізба, до складу якої входило 170 делегатів – послів від земської шляхти, з них - 48 послів від Литви, які попередньо збирались у Слонимі для узгодження своєї діяльності на Вальному сеймі. Посли обирались на шляхетських сеймиках, які також надавали депутатам накази шляхти; тобто, депутати Посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства, і по завершенні роботи Сейму вони звітували на повітових сеймиках. Скликалась Посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття Сейму. Усі питання на Сеймі вирішувались одностайно за відсутності “liberum veto” – висунутої будь-яким членом Сейму “вільної заборони”. Компетенція Сейму була доволі широка – мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики. Постанови Сейму – конституції – оголошувались від імені короля з обов`язковою вказівкою про їхнє прийняття за погодженням із Сенатом. Для обрання короля Речі Посполитої збирались особливі сейми: “конвокаційні” – на них вирішувались питання про час і умови обрання короля, “елекційні” – на них обирали короля, “коронаційні” – на них відбувалась коронація і король складав присягу.

Центральна  адміністрація. Центральне управління у Речі Посполитій здійснювали король і призначені за погодженням з Великим вальним сеймом урядовці, причому Литовське князівство і Польське королівство іноді мали власних вищих посадовців. Ще у Великому князівстві Литовському відав князівським двором і головував за відсутності князя на засіданнях Пани-Ради маршалок земський, князівськими дворовими відав маршалок двірський. Королівським двором відав коронний або великий маршалок, його заступником був надвірний маршалок; були також маршалок із судових справ, маршалок дипломатії та ін. Другою після маршалка посадовою особою був коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією, а у Литовському князівстві – литовський канцлер з підканцлером. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський (земський) підскарбій – скарбницею князівства, їхніми заступниками були двірські підскарбії. Коронний гетьман очолював коронне військо, литовський (земський) гетьман – литовське військо, були також польні гетьмани. До урядовців належали також кухмістер, чашник, кравчий, стольник, ловчий, які, крім відповідних придвірних функцій, часто виконували державні доручення – дипломатичні, адміністративні, судові тощо.

Місцеве управління

Система місцевих органів  державного управління українськими землями будувалась відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебувала у руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалась загальнодержавними актами, звичаєвим правом та рішеннями місцевих органів влади. Особливістю системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок, що зумовлювалось тим, що: 1. адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювались у міру поневолення сусідніми державами тих чи інших територій України; 2. окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема у сфері місцевого управління. Так, після приєднання у 14 ст. до Польського королівства у Галичині спершу зберігалась обмежена автономія і навіть карбувалась власна монета; однак, вже у 15 ст. польські королі почали проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на її землі (у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській  землі) своїх старост, і врешті Галицькою землею став управляти генеральний староста, а згодом було введено посаду подільського генерального старости. У 15 ст. у Польщі почалась ліквідація удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які поділялись на повіти; так, Галичина у 1434 р. стала Руським воєводством, а у 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство. На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, існуючу у Польщі. Очолював місцеве управління воєвода з широкими адміністративними і судовими повноваженнями, якому підпорядковувався земський уряд, а після утворення шляхетських сеймиків він став головувати на їх засіданнях.

Приєднання наприкінці 14 ст. більшості українських земель до Великого князівства Литовського спершу не змінило їх політико-адміністративного устрою – зберігались Київська, Волинська і Подільська землі у кордонах колишніх удільних князівств, у Чернігівській землі винило кілька удільних князівств. Всі ці українські землі вважались власністю великокнязівської династії, та, попри те, зберігали певну автономію і давні місцеві права і звичаї, що обіцяв їм Великий князь у своїх грамотах, включаючи їх до складу своєї держави. У більшості українських князівств і земель у 14-15 ст. зберігалась волосна система адміністративно-територіального поділу; а наприкінці 14 ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці – повіти, в які входило кілька волостей, і наприкінці 15 ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях. Очолювали повіти і волості тіуни, а потім державці. Спершу у селах існували самоврядні общини – волості, сотні, сороки, десятки, які очолювали виборні старости, сотники, сорочники, десятники. Ці органи самоврядування сільських общин, в які входили, передусім, отамани (здебільшого у південних землях) або старости (на півночі) і підлеглі їм дрібні адміністратори (войтики, сорочники тощо), становили низову адміністративну ланку; вони, головно, забезпечували збирання податків у князівську скарбницю. Найважливіші питання вирішувались на сходках, вічах. Згодом внаслідок централізації держави і збільшення ролі шляхти селянське самоуправління було ліквідоване.