Боротьба селян і козаків Лівобережжя,Слобожанщини,Запоріжжя у 18 столітті

    Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході.

    Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин.

    8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами, обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті.

    Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним.

    Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті.

    У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.

Народні рухи на Правобережжі та західноукраїнських землях. Гайдамаччина. Коліївщина. Опришки.

    Пошматовані українські землі знаходилися під постійним соціальним, національним та релігійним гнітом. I не лише з боку російського самодержавства. Ще тяжчим, ніж на Лівобережжі та Слобожанщині, підвладних Московщині, був гніт з боку Речі Посполитої на Правобережжі, Волині та в Галичині. Найхарактернішою особливістю економіки цього регіону (краю) у XVIIIст. був подальший розвиток великого магнатсько-шляхетського землеволодіння та фільварково-панщинного господарства. Заведені у Східній Галичині порядки переносились і на відносно вільні землі Волині та Правобережжя. Органи влади придушували прояви національно-визвольних рухів, мріяли про відновлення і реставрацію порядків, що існували до Визвольної війни. Магнати і шляхта посилювали визиск посполитих, зростала панщина, збільшувалися натуральні та грошові повинності. Селянам доводилося утримувати за власний кошт зростаюче польське військо, розташоване на українських землях. Пани вимагали, щоб селяни-кріпаки відбували панщину 4-5 днів на тиждень, виконували численні повинності: споруджували та ремонтували будинки й господарські приміщення, впорядковували шляхи, мости. У панському інвентарі (описі майна) про повинності селянина-кріпака села Вовковия на Волині читаємо: «Прокіп Холод: синів - два, коней - чотири, волів - чотири, панщини зимою і літом - чотири дні, шарварків - дванадцять днів, толочних - два дні, зажинків - два дні, за берест - один день, за конвалії - один день, за опеньки - один день, за рижики - один день, сім мотків пряжі, один півень, одна курка, сто штук грибів». Селян, які відмовлялися виконувати повинності, жорстоко карали - як сам пан, так і місцеві органи влади.

    Згідно з переписом 1775 p., магнатам належало понад 82% земельних угідь в Україні. Наприкінці XVIII ст. Потоцькі володіли 322 містами і селами. До маєтків Любомирських належало 400 міст і сіл. Значні володіння мали Браницькі, Оссолінські. На 49 фільварках Чарторийських щороку збиралося 400 тисяч пудів збіжжя. Основним визискувачем став наймач фільварку - посесор (орендар), головним чином, єврей. Так, посесор сели Козинець на Брацлавщині «чинш з кривавим потом стягував й на панщину гнав без милосердя по чотири-п'ять днів на тиждень». За невихід на панщину і навіть запізнення він нещадно катував. Населення міст також стогнало під гнітом панів. Великої шкоди завдавали наскоки ворогуючих між собою польських конфедератів - військових з'єднань шляхти.

     Переслідували православних українців і на релігійному ґрунті. Під тиском уряду впали останні бастіони православ'я у Західній Україні - Луцька, Львівська та Перемишльська єпархії, що перейшли до греко-католиків. У цей час змінюється сутність уніатської церкви. В умовах, коли українська православна церква на Наддніпрянщині перейшла під юрисдикцію Москви і перетворилася з оплоту української національної ідеї в жорстку імперську структуру русифікації українців, греко-католицька церква, що залишила слов'янську мову служби і національну обрядовість, стала гарантом збереження українцями національної ідентичності, бар'єром на шляху полонізації й покатоличення.

    Розгортаючи національно-релігійне переслідування українців, сейм Речі Посполитої у 1768 р. проголосив католицьку церкву єдинодержавною: поширення іншої віри кваліфікувалися як злочини. На підставі рішення Варшавського церковного конгресу 1776 р. православне населення Правобережжя обкладалося додатковим податком і натуральним чиншем. Навчання дітей дозволялося лише польською мовою. Так, як і до Визвольної війни, відновилося насильницьке ополячення і покатоличення українців.

На початку 30-х pp. на Правобережжі починають з'являтися рухливі і партизанські загони гайдамаків (від тюркського «гайде» - гнати, ганяти), котрі піднялися на боротьбу з панами. У гайдамаки йшли люди не тільки з Правобережжя, а й із Запорожжя, Слобожанщини, Гетьманщини. У гайдамаччині втілились вільнолюбні погляди часів Визвольної війни, козацький героїзм загонів Семена Палія, розвиток подій на Лівобережжі. Як і опришки, гайдамаки руйнували маєтки поміщиків, карали найзапекліших урядовців, ділили між селянами шляхетське майно, оголошували населення козаками. Відчайдушні ватаги повстанців, непомітно з'явившись, завдавали ударів по ворогу і безслідно зникали в лісах чи степах. Руйнуючи й спалюючи панські чи орендарські маєтки, гайдамаки нищили документи про закріпачення селян. Часто повстанцям доводилося боротися і з польськими загонами конфедератів.

    Селяни і міщани допомагали повстанцям, переховували їх у скрутні хвилини. Міцні зв'язки гайдамаки підтримували з опришками та Запорозькою Січчю, в якій формувалися їхні загони. Центром повстанців був Чорний Ліс (на річці Інгул). У роки найбільшого піднесення повстань гайдамакам вдавалося захопити Умань, Фастів, Чигирин, Вінницю. Гайдамацькими ватажками були козаки Грива, Медвідь, Тесля. Особливо прославився в народі отаман Гнат Голий, який, убивши за зраду козацької обітниці колишнього гайдамаку Саву Чалого, став керівником найчисленнішого загону.

    Поширюючись по Правобережжю, рух набирав масового характеру. У 1734 р. великі загони гайдамаків під проводом сотника надвірних козаків Верлана захопили Вінницю, Броди, Збараж та інші містечка Поділля. Польському урядові вдалося приборкати повстання лише з допомогою закликаних російських царських військ. Ще сильніший вибух гайдамацького повстання стався у 1750 р. Рух перекинувся в Білорусію, Молдавію і тривав ціле літо. Під проводом десятка ватажків повстанці в різний час захоплювали Вінницю, Летичів, Корсунь, Чигирин, Ржищів, Фастів. I знову виступи придушили закликані Польщею російські війська.Проте окремі гайдамацькі напади тривали аж до 1750 p., коли народ піднявся на нові повстання.      Гайдамакам знову вдалося взяти ряд міст, але діяли вони роз'єднано і зазнали поразки.

     Гніт і переслідування викликали протест населення. У Галичині, Буковині й Закарпатті український народ ні на мить не припиняв визвольної боротьби. Селяни втікали у Карпатські гори, де утворювали загони повстанців, що називалися опришками (від латин. opressor - винищувач). Рух опришків виник ще у XVI ст., але особливого розмаху набрав у XVIII ст. Центром його було Покуття - Коломия та Ясиня. Опришки діяли невеликими загонами. Використовуючи для схованок природних спільників - ліси, гори, печери, вони нападали на поміщицькі садиби, суворо карали посесорів, орендарів, допомагали знедоленим. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Непримиренний бунтар, блискучий тактик партизанської боротьби, Олекса зненацька з'являвся з загоном біля маєтку лютого магната, злого орендаря, шкуродера-лихваря і демонстрував зразки рішучості, справедливості, суворості вироку винуватцям. Ім'я славного борця за справедливість було відоме далеко за межами українських земель. Син убогого селянина-комірника, він з дитинства відчув принизливий тягар кріпосницької праці. Як і інші юнаки (легіні), Олекса та Іван Довбуші не могли змиритися із свавіллям поміщика і пішли в опришки. Разом з чоловіком партизанила і дружина Олекси. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті. Опришківський рух тривав довго завдяки вмілій організації, тісним зв’язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо. 1744–1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Добре озброєний загін О. Довбуша протягом 1738-1745 pp. наводив «ax на панів, громив їхні маєтки на Покутті й Закарпатті. Народ любив отамана, складав про нього пісні, захищав і переховував у часи небезпеки, допомагав чим міг, незважаючи на велику винагороду за його голову шапку грошей. Так сталося, що у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки. Але й мертвого Олексу боялися пани. Знайдений труп порубали на частини і розвішали по селах Покуття - на острах іншим. Проте опришки продовжували діяти. їх очолювали побратими Довбуша - Василь Баюрак та Іван Бойчук, який опісля деякий час жив на Січі.

    Опришківський рух був тісно пов’язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.

    Найбільшого розмаху гайдамацький рух досяг у 1768 р. У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе захисницею православ’я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів. Повстання розпочалось у травні 1768 р. в районі Мотронинського монастиря, неподалік Черкас. Центром збору повстанців став Холодний Яр, куди з Січі прибувала козацька голота. Добровольці з Лівобережжя та Слобожанщини також не пропустили випадку повоювати за віру православну і визволення пригноблених братів-українців. Навколо козацтва збиралися місцеві селяни, озброєні переважно списами, киями, косами, сокирами.

    Очолив повстання досвідчений, хоробрий і відважний запорожець Максим Залізняк, котрий народився в селі Медведівці на Черкащині у родині селянина-кріпака. Рано втративши батька, пішов на Січ козакувати, шукати кращої долі. З 13 років наймитував, служив багатим козакам, бував у багатьох походах, в яких здобув славу енергійного і кмітливого козака. Зібравши ватагу бідних козаків-бурлак, Залізняк утворив в урочищі Холодний Яр повстанський гайдамацький кіш. 3 усіх кінців України на його заклик ішли знедолені люди. Незабаром повстанці вирушили у визвольний похід, оволодівши Жаботином, Смілою, Богуславом, Каневом, Корсунем, Лисинкою, Звенигородкою, Черкасами. Вони виганяли з маєтків панів, знищуючи і їх, і їхні розкішні житла, звільняючи кріпаків і заводячи козацькі порядки. Повстання охопило Київщину і Брацлавщину. Серед ватажків руху виділявся і отаман Семен Неживий.

    Перелякане панство і посесори утікали з маєтків, шукаючи порятунку в містах-фортецях. Особливо багато зібралося втікачів під захист уманського магната князя Потоцького. Умань на той час була важливим економічним і культурним центром. Тут, крім українських і польських, постійно торгували сербські, молдавські, турецькі, російські купці. Місцеву управу очолював губернатор. У його розпорядженні для охорони був військовий загін, основу котрого склала сотня надвірних найманих козаків на чолі з сотником Іваном Гонтою.

    Син кріпака села Розсішки на Черкащині, I. Гонта, від природи людина хоробра і відважна, рано пішов козакувати. Скоро пристав до надвірного козацького війська магнатів Потоцьких, а з 1757 р. очолив охоронну сотню надвірних козаків Умані. За вірну службу він одержав на батьківщині від Потоцьких у довічне володіння два близьких села - Розсішки та Орадівку.

    Коли загони Залізняка рушили на Умань, Гонта зі своїми козаками пішов їм назустріч, щоб оборонити місто. Та гайдамаки переконали сотника стати на захист пригнобленого народу. Перейшовши на бік повстанців, Гонта посилив міць гайдамаків і обеззброїв уманську оборону.

    Об'єднані сили Залізняка та Гонти в ніч з 9 на 10 червня штурмом оволоділи уманською фортецею і вчинили жорстоку розправу з магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, посесорами, католицькими ксьондзами. Відгомін перемоги рознісся по Україні. Передбачали, що рух «коліїв» є початком нової всенародної визвольної війни. На раді козаки проголосили М. Залізняка гетьманом, a I. Гонту - уманським полковником. Та зовнішні умови змінилися. Царські війська залишалися на Правобережжі та, підтримуючи православне населення, спочатку нібито співчували і гайдамакам. Але усвідомивши антикріпосницький, національно-визвольний характер руху, командування стало на бік Речі Посполитої й віддало наказ придушити повстання українських селян. Сподіваючись на підтримку російської армії, Залізняк і Гонта 27 червня 1768 р. прибули для переговорів з її командуванням. Але їх підступно заарештували, а головний табір повстанців оточили і роззброїли.