Богдан Хмельницький і його діяльність

 Не все задовольняло  в договорі й Богдана Хмельницького,  але він добре розумів, що  для блага України саме він  зараз найпотрібніший і мусив  підтримувати його.

 У 1654 р. Московія  розпочала війну проти шляхетської  Польщі, якій тепер доводилося  вести бойові дії на два  фронти. А влітку 1654 р. між Кримом і Річчю Посполитою укладається "Вічний договір" про взаємну допомогу.

 Усвідомлюючи страшну  небезпеку удару 30-40 тисячного  польського війська із заходу  і 30-40 тисячної орди з півдня, гетьман прагне добитися від  Москви допомоги. Але бюрократичний  апарат Московії виявлявся неспроможним  реально оцінити воєнно-політичну  ситуацію і вчасно переорієнтуватися  та надіслати додаткові сили. Тому Б.Хмельницький втратив кілька місяців часу, сприятливого для наступу проти ворога. Цим скористалося польське командування, і в листопаді 1654 р. 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. До кінця лютого 1655 р. 50 міст Подільського краю були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян загинули у боротьбі, інші - масово переселилися у Молдавію та Лівобережну Україну.

 Московія, налякана успіхами  Швеції у Прибалтиці, вирішила  піти на зближення з Річчю  Посполитою. І наприкінці травня  наступного року цар оголосив  війну Швеції. Дізнавшись про  зміну зовнішньополітичного курсу  Олексія Михайловича, гетьман  зрозумів, що московське-польське  замирення можливе лише за  рахунок українських інтересів.  Так воно і сталося, коли  у 1667 році Московія і Річ  Посполита підписали Андрусівське  перемир'я, яким фактично була  анульована переяславсько-московська  угода. 

 Аналіз воєнних  дій дозволяє виявити системність  у воєнному мистецтві Богдана  Хмельницького з такими закономірностями:

1. Прагнення українського  полководця розгромити ворога  у генеральній битві.

2. Застосування маневрування  військ на оперативно-стратегічному  рівні. Якщо під час козацьких  повстань здійснювалося маневрування  у районі воєнних дій, то  у Визвольній війні маневрування  такого рівня здійснювалося частиною  війська (авангардом, загоном особливого  призначення) у складі 4-5 козацьких  полків (15-20 тис. чол.).

3. Застосування маневрування  військ на оперативно-тактичному  рівні.

 Під час козацьких  повстань 1591-1636 рр. маневрування цього  рівня здійснювалося з метою  ухилення від битви шляхом  переходу повстанського війська  до оборони українського "табору".

 У битвах на Жовтих  Водах, під Корсунем, Зборовом, Берестечком, Батогом з частини українського війська створювався передовий загін (загін особливого призначення), який напередодні битви, рухаючись попереду головних сил на відстані 15-20 км, мав на меті зустріти (наздогнати) ворога, атакувати, виснажити його боєм і прикрити вихід головних сил у район битви та введення їх у бій.

 Богданом Хмельницьким  застосовувалася своєрідна козацька  тактика, що склалася ще за  часів Петра Сагайдачного. В ході  оперативно-тактичного маневрування  військ битва була одним з  його етапів, спрямованих на виснаження  або вимотування ворога.

4. Залучення до боротьби  проти ворога широких мас населення.

5. Основними видами стратегічних  дій в період Визвольної війни  українського народу середини  ХVІІ століття були наступ, оборона,  контрнаступ, а також партизанська  боротьба проти ворога. Своєрідність  української стратегії в цей  час полягала у поєднанні вищезазначених  видів стратегічних дій з цілим  комплексом маневрування козацьких  регулярних угруповань, а також  повстанських підрозділів.

 Все це свідчить, що  в ході Визвольної війни українського  народу середини XVII століття сформувалася  своєрідна воєнна стратегія Б.  Хмельницького, як провідна складова  частина воєнного мистецтва.

 

РОЗДІЛ ІІІ.

Формування Української  козацької республіки в добу Хмельниччини, її суспільний лад та особливості  державної організації

 

 У процесі розгортання  національно-визвольних змагань  (1648—1657) у середовищі козацької  еліти вперше в історії української  суспільно-політичної думки було  чітко сформульовані фундаментальні  основи національної державної  ідеї:

— право українського народу на створення власної держави  в етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв'язок козацької  державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

 

Ці положення і лягли  в основу державотворчої діяльності                      Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.

Функціонування держави  виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні  та діяльності органів публічної  влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія  Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало  понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному  поділу відповідала система органів  публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької  Січі. Формально основним органом  влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою  зміцнення гетьманської влади частіше  скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота  влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував  зовнішньою політикою, мав право  видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система  органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада  в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман  та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади  поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні  уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний —  з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих —  отаманами.

Фінансову сферу держави  гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було запроваджено посаду гетьманського  підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали  із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового  мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним Гарантом успішної розбудови Української держави  стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах  Запорозької Січі. її ядро становило  реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових  засадах, які часто вступали між  собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають  демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право  голосу мала уся «чернь», тобто все  військо;

— виборність усіх посадових  осіб від сотника до гетьмана;

— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва.

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті  суспільства натовпу, юрби, всевладдя  та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького  та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

— поступове обмеження  впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою;

— зосередження всієї повноти  влади в руках гетьмана;

— домінування командних  методів управління в державному житті;

— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову  відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві  під Батогом (1652) на території Української  держави було остаточно ліквідовано  фільварково-панщинну систему господарювання, велику земельну власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати великим землевласником Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити нові соціальні конфлікти і як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава активно  діяла на міжнародній арені, про  що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським  ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької  еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії  до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого  процесу було покладено модель військового  територіального поділу та систему  організації публічної влади  Запорозької Січі. З часом під  впливом обставин у житті козацької  держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

 

РОЗДІЛ IV.

Значення діяльності визначного гетьмана