Тарас Шевченко (1814—1861)

Реферат на тему:

Тарас Шевченко (1814—1861)

Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет, геніальний митець-новатор, основоположник нової української літератури та української літературної мови. Видатний поет був водночас і драматургом, і повістярем, і фольклористом, і одним з найвидатніших майстрів українського живопису та графіки.

Народився Тарас Григорович 9 березня 1814 року в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер — Черкаської області). Батьки Шевченка були кріпаками поміщика Енгельгардта. Наприкінці 1815 року родина переїхала до села Кирилівки. Рано виявився у Шевченка неабиякий нахил до малювання. Хлопець знаходить сільського маляра, який погодився взяти його до себе в науку. Але для цього треба було одержати дозвіл від поміщика. Дозволу Тарас не отримав, його забрали до панського двору: Енгельгардт звелів хлопцю бути «козачком» у покоях.

1829 року Шевченка  разом з іншими слугами пана  відправлено до міста Вільно. У 1830 році Енгельгардт виїхав до Петербурга, туди ж на початку 1831 року прибув разом з панською челяддю і сімнадцятирічний Тарас Шевченко. Через два роки Енгельгардт законтрактував свого кріпака до живописних справ цехового майстра Ширяєва. Долею талановитого кріпака зацікавились видатні люди столиці: К. Брюллов, В. Жуковський, О. Венеціанов, М. Вієльгорський, Є. Гребінка, В. Григорович. З їх допомогою Шевченка було викуплено з кріпацтва. Це сталося 22 квітня 1838 року. У 24 роки збулась мрія Тараса: він став студентом Академії мистецтв.

1840 року відбувається знаменна подія  не лише в житті молодого  поета, а й у житті всього  українського народу. Виходить у  світ збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар». Поява цієї невеличкої книжки, до якої ввійшло вісім поетичних творів, знаменувала народження нової української літератури.

1843 року Шевченко, вперше  після чотирнадцятирічної розлуки, побував на батьківщині. У березні 1845 року він закінчив Академію мистецтв і знову виїхав на Україну, викладати малювання в Київському університеті. На батьківщині він побачив жахливу кріпосницьку дійсність, жорстоку сваволю поміщиків, страждання народу. І в поетичному голосі Шевченка зазвучала гнівна сатира. Переважна частина творів поета набуває антицарського, антикріпосницького характеру. Головним об’єктом його поезії стає викриття всього феодально-кріпосницького устрою самодержавства, системи національного, колоніального гноблення. Твори періоду 1843—1845 років переписані Шевченком до збірника «Три літа», куди ввійшли «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Заповіт», «І мертвим, і живим…». Це були найяскравіші твори безцензурної літератури середини 40-х років XIX століття. Шевченко читає їх на засіданнях таємного Кирило-Мефодіївського товариства, членом якого став з 1846 року. Після доносу провокатора почалися арешти членів організації, на дніпровській переправі було заарештовано Тараса Шевченка. 1847 року він прибув до Петербурга в ІІІ відділ каземату. Чекаючи вироку, Шевченко продовжує писати поезії, які вже на засланні об’єднав у цикл «В казематі. Моїм соузникам посвящаю».

Шевченка доставили до Оренбурга, звідти відправили в Орське укріплення, де поет стає солдатом третьої роти. Микола І, затверджуючи вирок, написав: «Под строжайший надзор и с запрещением писать й рисовать». Тоді ж заборонили всі друковані твори Шевченка.

У відповідь на царську заборону поет написав сто двадцять творів, демонструючи опір царизмові й свою нескореність. У роки заслання Шевченкова поезія збагачується новими темами, мотивами. Побут поета-засланця, деталі його життя в Орській фортеці під час експедиції по Аральському морю відбито в поезіях «А. О. Козачковському», «Добро, у кого є господа», «І небо невмите, і заспані хвилі». Значне місце в «невольничій поезії» Шевченка посідають чудові зразки автобіографічної лірики: «Мені тринадцятий минало…», «Якби ви знали, паничі…», «І виріс я не чужині…». Казахському народу присвячує Кобзар поезію «У Бога за дверима лежала сокира»; заклик зміцнювати дружбу між українським та польським народами переконливо звучить у вірші «Полякам». На засланні Шевченко створив і кілька ліро-епічних поем, головною темою яких є зображення гнівного протесту проти кріпосництва. Образи народних месників змальовано в поемах «Варнак», «Марина». А повісті, написані російською мовою, містять багато автобіографічного матеріалу. У них є спогади про дитинство («Княгиня»), про викуп з кріпацтва та навчання в Академії мистецтв («Художник»), про подорожі по Україні («Музикант», «Капитанша», «Наймичка», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), про перебування на засланні («Варнак»).

1857 року Шевченка було звільнено. Десять років заслання, солдатської муштри не зламали поета, утвердили його прагнення боротися зі світом сваволі.

Твори нижньогородського циклу («Неофіти», «Юродивий», «Доля», «Муза», «Слава») розпочинають останній, найвищий і завершальний етап творчості Кобзаря. Шевченко осмислює завдання мистецтва, поєднує у своїй творчості життєві та філософські теми, проголошує, що єдиним шляхом до визволення народу з кріпацтва є селянська революція. Неминучість майбутньої революції поет прорікає у віршах «Я не нездужаю, нівроку…», «Осії. Глава ХІV. Подражаніє». У 1859 році в Лейпцигу виходить книжка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». До цього видання увійшло шість заборонених у Росії творів Пушкіна й шість творів Шевченка. А 1860 року вийшов з друку понівечений цензурою «Кобзар» Шевченка. Високу оцінку йому дали «Современник», «Отечественные записки» та інші періодичні видання. Так, газета «Северная пчела» писала: «Эта небольшая, но великолепно изданная книжка украсила бы каждую, самую богатую литературу; это истинно гениальное произведение даровитого художника»1. Уся творчість Шевченка пронизана вірою в неминучу перемогу над гнобителями, у майбутнє торжество справедливого суспільного ладу. У поезіях «І Архімед, і Галілей…», «Ісаія. Глава 35. Подражаніє», «Сон» («На панщині пшеницю жала…») мрії поета сягають у далеке вимріяне майбутнє.

10 березня 1861 року перестало битися  серце Великого Кобзаря. Спочатку поховали Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а у травні 1861 року домовину з прахом поета перевезено на Україну й поховано на Чернечій горі поблизу Канева.

Ще за життя поета його твори здобули визнання, тому що геніальний український митець увібрав у себе народний дух, мову, збагатив його культуру світовим надбанням і повернув народу України.

У ранній період творчості Шевченко звернувся до жанру романтичної поезії і написав балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена». Шевченко виступив новатором у цьому жанрі, надав йому нових рис. Широко використовуючи багатства усної народної творчості, він відтворював життєві явища, змальовував образи звичайних людей. В основі кожної балади лежить конфлікт між прагненням людини до щастя й тими обставинами життя, що призводять до трагічного кінця.

Так, у баладі «Причинна» із співчуттям змальовано переживання та загибель селянської дівчини-сироти, яка довго чекає коханого козака, що поїхав на чужину. Глибше передати її духовні страждання допомагають картини природи, майстерно змальовані поетом. І бурхливий Дніпро, і грозові хмари, і блідий місяць, і породжені народними повір’ями русалки, і буйний вітер — усе це образи ранніх балад Шевченка. Початок балади («Реве та стогне Дніпр широкий…») став популярною народною піснею. Ліричний відступ про долю покинутої дівчини «Така її доля…О Боже мій милий!» теж перейшов у народну пісню. Уже перший твір молодого поета вирізнявся такою мистецькою довершеністю, якої не спромігся досягнути жоден з його попередників і сучасників.

Рік видання «Кобзаря» — 1840 — це дата народження нової української літератури. Іван Франко писав: «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла немов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову»2.

Важливе місце в ранній ліриці Шевченка посідає тема призначення поезії, місця та ролі поета в суспільному житті. Поетичним заспівом до першої збірки був вірш «Думи мої, думи мої…». Думами називались твори сліпців-кобзарів, так назвав свої поетичні творіння й молодий поет, самою лише цією назвою підкресливши невіддільність своєї творчості від рідного народу. Тому поезія така дорога для митця. Він називає свої поетичні твори «коханими», «квітами», з любов’ю звертається до них як до дітей своєї душі. Ліричний герой дбайливо плекає їх, доглядає. Його твори пройняті глибоким сумом, викликаним і тяжким життям народу, і тривалою розлукою поета з рідною землею. Митець творить саме для знедолених співвітчизників, для України, куди й посилає своїх «дітей». «Думи мої, думи мої…» — це поетичний вступ, в якому розкриваються головні думки та теми збірки «Кобзар». Ідея вірша — протест проти соціального й національного гноблення; настрій ліричного героя — туга за рідною землею, відчуття «сирітства», невдоволення дійсністю. Адже справжній громадянин не може почуватися щасливим, коли страждає його вітчизна. Поезією «Думи мої, думи мої…» Шевченко визначив тематику й напрям своєї поезії, у центрі якої завжди був образ України, думи про її трагічне та героїчне минуле, страждання, викликані підневільним тогочасним станом батьківщини, мрії про її щасливе майбутнє.

Про роль поета в житті народу йдеться у вірші «Перебендя», в якому поет створює романтичний образ народного співця. Важливі питання громадсько-політичних завдань літератури підносить молодий поет у вірші-зверненні «До Основ’яненка», в елегії «На вічну пам’ять Котляревському».

Про нещасливу долю дівчини, яка прагнула зберегти чистоту своїх почуттів, розповідає поет у баладі «Тополя». Про долю жінки у тогочасному суспільстві розповідає Шевченко у поемі «Катерина». Це ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя. Тема твору — страждання та самогубство простої селянської дівчини, яку спокусив і кинув пан-офіцер. Поет розкриває трагедію скривдженого почуття, зрадженого довір’я. Але за цією особистою трагедією дівчини відчувається трагедія життя цілого народу. Доведені до загибелі сільські дівчата — це лише частина того величезного горя, що його завдають народові пани. Новаторство Шевченка виявилось у тому, що трагедії сільської дівчини, доведеної до самогубства паном, поет надає соціального характеру, підкреслює, що причиною страждань, загибелі людини є передусім соціальні обставини. Такий суспільний лад, при якому одна людина може безкарно довести до загибелі іншу, викликає у поета глибоке обурення. Відчувається, що автор співчуває головній героїні твору.

Зовнішність Катерини поет подає за народнопісенними традиціями: чорні брови, карі очі, біле личко. Основна увага митця зосереджена на духовній красі дівчини. Адже вона здатна на глибоке почуття кохання, щира, довірлива. Чесна і порядна, вона й коханого свого бачить таким. Драматизм становища Катерини полягає в тому, що вона стала покриткою, народила позашлюбну дитину, але все ще чекає свого милого, вірить, що офіцер повернеться й одружиться з нею.

Віра в коханого та турбота про дитину дає жінці силу витримати тяжкі поневіряння, коли за традиціями тих часів її виганяють з дому батьки. Катерина не може змиритись зі зрадою; доведена до відчаю покритка наклала на себе руки. Поет підкреслює моральну велич жінки з народу, яка стає жертвою соціальної нерівності на несправедливості.

Поет засуджує в образі пана-офіцера аморальність всього гнобительського ладу. Автор змальовує офіцера людиною жорстокою, свавільною, називає «препоганим». Адже не лише Катерина стала жертвою його підступності. Глибоке співчуття викликають батьки дівчини, що змушені вигнати з дому єдину дочку, залишитися на старість без будь-якої підтримки; сумна доля судилася й незаконнонародженому Івасю — сину безталанної Катерини.

Велику роль у поемі відіграє образ ліричного героя. То він по-батьківськи застерігає дівчат, то з щирим співчуттям звертається до Катерини, то разом з нею «ллє сльози в далекій московській дорозі», то розмірковує над соціальною нерівністю в тогочасному суспільстві, і громадянська схвильованість автора мимоволі передається читачам.

Знаменно, що «Катерина» — це перша соціально-побутова поема в українській літературі, а головній героїні судилося стати першим реалістичним жіночим образом у творчості Шевченка. Тема жіночого безталання хвилювала митця протягом усього життя. Він сам народився у кріпацькій родині, рано втратив неньку, знав про поневіряння на панщині рідних сестер. Жіноча недоля була для нього не тільки соціальною, а й особистою трагедією. М. Т. Рильський зазначав: «Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу»3.

Про великий інтерес Шевченка до героїчного минулого України свідчать його поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія».

Протягом століть турецько-татарські орди здійснювали грабіжницькі набіги на Україну, перетворювали полонених на рабів. Для визволення своїх співвітчизників українське козацтво відважувалось на сміливі морські походи.

Один з таких походів і зображено в поемі «Гамалія». Козаки-невільники в турецькому полоні в пісні виливають свою тугу за рідною землею. І Україна не забула про своїх синів. Цей спів-плач почули Великий Луг і Хортиця та вирушили в похід «братів визволяти». Шевченко славить високе почуття патріотизму, відчайдушну хоробрість козаків-запорожців, «завзятого» отамана Гамалію. Адже саме такі хоробрі, віддані рідній землі, громадянському обов’язку козаки прославили Україну «на весь світ великий». І. Франко вважав «Гамалію» однією з кращих поем Шевченка, цей твір є «немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги і енергії»4.

Вершиною творчості поета раннього періоду є історична поема «Гайдамаки» (1841 р.). У поемі відтворено широку картину козацько-селянського антифеодального повстання 1768 року — найбільш напруженого епізоду в історії гайдамацьких рухів на Правобережній Україні, відомою під назвою Коліївщина.

Повстання вибухнуло на Київщині й поширилося на Брацлавщину, Поділля, Волинь. Коліївщина закінчилась трагічно: царські війська допомогли польським королівським військам придушити повстання й захопити в полон ватажків. Поет правдиво змалював трагічне підневільне життя українського народу за кріпацтва, жорстокість польської шляхти, бунтарство селянства, що зазнавало подвійного гноблення.

Розмірковуючи над плинністю всього існуючого в житті, поет доходить висновку, що вічним є лише волелюбство народу. Виразниками споконвічних прагнень українців до волі й виступають гайдамаки. Вперше у світовій літературі народні маси стають головним героєм твору. У поемі Шевченка гайдамаки — це творці історії, велика рушійна сила.

Центральний персонаж твору — Ярема Галайда уособлює повсталий народ, це представник наймитсько-бурлацької бідноти, що була найбільш непримиренною силою повстання. Долю цього темного, затурканого попихача шинкаря Лейби Шевченко порівнює з «стеблиною-билиною на чужому полі». У народній творчості билина завжди була символом бідності, сирітства. Образ Галайди подано в розвитку, спочатку вродливий юнак з напрочуд ніжною душею «гнувся» під тягарем гноблення.