Кирило Григорович Розумовський (1728-1803)

   На той час успішно  завершувалися перетворення в  суспільному й економічному житті,  що їх розпочав Розумовський  в Україні ще в другій половині 50-х років XVIII століття. Сам гетьман перебував в ореолі слави й пошани як один з тих, кому Катерина II завдячувала своєю владою.

   Однак цього гетьману-графу  було вже замало. Тривале перебування  при царському дворі на перших  ролях сприяло зростанню не  тільки його економічної могутності, але й політичних амбіцій. Передусім йдеться про спробу К. Розумовського встановити спадкоємне гетьманство. Вперше це питання було поставлено на старшинській раді, скликаній гетьманом наприкінці 1763 року. На цій раді було вироблено 23 спеціальні пункти, що лягли в основу згодом складеної на ім'я імператриці чолобитної з проханням дати дозвіл на встановлення спадкоємного гетьманства в роді Розумовських.

   Намагаючись заручитися  підтримкою вищого духовенства, К. Розумовський відправив до Києва довірену особу — старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії Туманського — на таємні переговори з Київським митрополитом Арсенієм Могилянським й архімандритом Києво-Печерської лаври Зосимою Валькевичем. Проте останні відмовилися підтримати гетьмана в задуманій ним політичній акції. Більше того, архімандрит Валькевич, знявши копію з чолобитної, поспішив відправити її разом з відповідною доповідною київському обер-коменданту Чичерину. Аналогічні відомості дійшли до київського генерал-губернатора Воєйкова від глухівського коменданта. Отже, текст чолобитної ще до її підписання старшиною став відомий у Петербурзі.

   А тим часом гетьман  розіслав у всі полки ордери, скликаючи до Глухова всіх старшин, включно до сотника, на нову раду. Відмова духовенства в підтримці не збентежила й не зупинила його. Після тривалих і запальних дебатів чолобитну схвалила й підписала більшість присутньої старшини. Під нею, зокрема, підписалася частина генеральної старшини — судця Олександр Дублянський, підскарбій Василь Гудович, писар Василь Туманський, усі полковники (за винятком чернігівського — Петра Милорадовича), усі бунчукові товариші (за винятком Григорія Іваненка), полкові старшини й сотники. В чолобитній, складеній у традиційному при зверненні підданих до свого монарха стилі, українська старшина, наводячи історичну аналогію з сином Богдана Хмельницького Юрієм, просила “явить монарше благоволение и утвердить указами дозволение избрать после нынешнего гетмана достойнейшего из сыновей его, на тех же основаниях, как и сам гетман... к умножению славы и пользы всей империи и непоколебимой верности малороссийского народа, при утвержденных правах, вольностях и привилегиях”.

   Таким чином, К.  Розумовський, пропонуючи встановити  спадкове гетьманство, намагався  насамперед зберегти як започатковані  ним перетворення, так і в цілому  той політичний курс, що був  спрямований на збереження державно-політичної  автономії України. Разом з  тим у цій спробі зміцнити політичну владу гетьмана проглядається й прагнення української старшини створити державу монархічного типу. У свою чергу, це логічно передбачало повний вихід України-Гетьманщини зі складу Російської імперії й утворення самостійної Української держави.

   Проте, як засвідчили  подальші події, цього було  досить, аби викликати різке невдоволення царського уряду й, передусім, самої Катерини II. Імператриця побачила в цьому (особливо в проханні про повернення “утвержденных прав, вольностей и привилегий”) небезпеку для себе, бо ж О. Розумовський був таємно одружений на імператриці Єлизаветі Петрівні і мав спільну дитину.

   До того ж негативне  ставлення імператриці до реформ  К. Розумовського підігрівалося й Григорієм Тепловим, який став одним із її статс-секретарів. Останній у численних своїх доповідних записках висвітлював більшість перетворень в Україні як такі, що мали сепаратистську спрямованість. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга. Прибувши туди в січні 1764 року, він одразу ж подався до царського палацу, де його з обіймами зустрів Г. Теплов. Граф Г. Орлов, який був свідком цієї зустрічі, не втримався тоді й вигукнув: “И лобза его же предаде”. Слідом за тим приголомшеному й глибоко ображеному надзвичайно холодним прийомом з боку імператриці К Розумовському було заборонено взагалі з'являтися до двору, доки він не подасть прохання про звільнення від гетьманства.

   Однак Розумовський  ще тривалий час не піддавався цій вимозі. Серед придворних кіл, до яких входило чимало його друзів, навіть лунали голоси, що засуджували дії уряду. Водночас у Європі наполегливо поширювалися чутки щодо змови в Петербурзі проти Катерини II. Діло дійшло до того, що в Україну секретно були направлені три армійські полки.

   Прусський посланник  Сольмс у депеші своєму урядові  від 17 квітня 1764 року, писав: “Что  касается до гетмана, то мне  кажется, что он не такой  человек, какой нужен для подобных  смелых предприятий, он ленив  и безпечен, любит только комфорт  и хороший стиль и чистосердечно  ненавидит труд и занятие. Тем  не менее он принадлежит к числу недовольных, потому что в настоящее время у него хотят отнять присвоенную его званию власть и низвести его положение близко сходное с положением частного человека...”

   Одначе Катерина II була непохитною, й у жовтні 1764 року Кирило Розумовський, переконавшись  у безнадійності свого становища,  повинився перед імператрицею.

   Таким чином, закінчилася  Невдачею й друга (після Б. Хмельницького) спроба в історії Української держави зробити гетьманську владу спадковою, що, в свою чергу, суперечило демократичним засадам і традиціям українського козацтва, Запорозької Січі зокрема, звідки, власне, йдуть витоки самої Української феодальної держави. Понад те, царизм використав це як вдалий привід для рішучого наступу з метою остаточної ліквідації автономного державно-політичного ладу України-Гетьманщини.

   Катерина II мала тривалу  розмову з Розумовським, після якої той подав “прошение” на звільнення від “столь тяжелой и опасной должности”, як він висловився. Цьому сприяло і те, що під час слідства офіцер В. Мирович, який здійснив спробу звільнення з ув'язнення царевича Іоанна IV, своїми свідченнями скомпрометував графа.

Чолобитну Розумовського  передали для висновків Колегії  закордонних справ, яка не забарилася зробити висновок, що заява Розумовського  — дуже важлива подія, з якої потрібно обов'язково скористатися, оскільки все, до чого прагнула українська старшина, зовсім не відповідало інтересам двору.

   Разом з тим було  зроблено новий крок у ліквідації автономії України — остаточно скасовано гетьманство. Царським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 року К. Розумовського було звільнено від гетьманства. Для управління Україною, згідно з цими ж указами, створювалася Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. Запорозька Січ також підпорядковувалася владі колегії. Президенту колегії П. Румянцеву було вручено складену за активною участю самої імператриці докладну інструкцію щодо подальшої реорганізації управління Україною. Катерина II, до речі, радила Румянцеву особливо враховувати в своїй діяльності ту обставину, що в Україні відчувалася, за її виразом, “внутренняя против великороссийского ненависть”, “сокровенная ненависть тамошнего народа против здешнего, который опять, с своей стороны, привык оказывать не неприметное к малороссиянам презрение”. Саме з огляду на це та за інших обставин Катерина II настійно рекомендувала своєму наміснику щодо проведення централізованої політики в Україні “иметь и волчьи зубы и лисий хвост”. З вичерпною ясністю основа цієї політики сформульована також і в інструкції імператриці генерал-прокурору Вяземському, що з'явилася ще напередодні скасування гетьманства. “Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оные отрешением вдруг непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании єсть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостью. Сии провинции, также Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть, как волки к лесу. Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не только персона, какая была произведена в оное достоинство”. Цілком слушним є висновок, що ця інструкція переконливо свідчить: скасування гетьманства в Україні було заздалегідь спланованою акцією російського уряду, що логічно випливала з його імперських позицій.

   Щодо подальшої  долі самого К. Розумовського,  то 1765 року він вирушив у подорож  за кордон, склавши перед тим  і функції президента Академії  наук. Незважаючи на те, що колишній  гетьман продовжував займати  високе становище при царському  дворі та в уряді (як сенатор  і генерал-фельдмаршал), Катерина II понад 11 років не дозволяла  йому навіть з'являтися в Україні.  І лише на початку 1776 року, при сприянні фаворита імператриці Г. Потьомкіна, з яким Кирило Григорович перебував у дружніх стосунках, він зміг уперше після тривалої відсутності приїхати на батьківщину. На цей час К. Розумовський став ще заможнішим, одержавши в спадщину величезні маєтки покійних брата Олексія Григоровича і дружини Катерини Іванівни. Своє багатство він розділив між дітьми — шістьома синами й п'ятьма дочками.

   Навесні 1787 року  Розумовський залишив Петербург,  відійшовши від усіх державних  справ, і переїхав до Москви. В 1794 році в зв'язку з погіршенням  стану здоров'я він повернувся  в Україну й поселився в  Батурині. Останні роки життя  Кирило Григорович присвятив  будівництву церков і кам'яних будинків у своїх володіннях: Батурині, Баклані, Почепі, Яготині та ін., а також активній господарській діяльності. Він був одним із перших в Україні поміщиків, котрі почали застосовувати прогресивні для того часу методи виробництва. Зокрема, він заснував у Яготині шовкове виробництво, використовував у своєму господарстві машини, вдосконалював свічкову й сукняну фабрики в Батурині тощо.

   Помер К. Г. Розумовський 3 січня 1803 року на 75-му році  життя. Поховали його в трапезній  церкві Воскресіння Христового в Батурині, яку гетьман відбудував на руїнах мазепинської церкви.

   Так мирно й тихо, на відміну від багатьох своїх попередників, скінчив життя останній гетьман України. Та й прожив він, власне, не по-гетьманськи, а як граф і вельможа царського двору. Вже з юних років потрапивши “з грязі в князі”, він цілком і назавжди відірвався від простого люду, з якого вийшов. Ніколи не відав він почуття радості проводиря з приводу перемоги над ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких походів, не тримав справжньої бойової козацької шаблі в руках, не палив козацької люльки. Посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу.

   Та, попри все, К.  Розумовський залишився в історії  України, і не стільки своєю сумною роллю останнього гетьмана й найтитулованішого українця, а причетністю до тривалої й трагічної боротьби українського народу, його кращих представників за свою державність. І в тому, що ідея української державності пережила століття, надихала на боротьбу наступні покоління українців й, зрештою, матеріалізувалася в створенні сучасної України, певна роль належить і Кирилові Розумовському.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Міністерство науки і  освіти України

 

Національний технічний  університет

«Харківський політехнічний  інститут»

 

Кафедра політичної історії

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

 «Кирило Розумовський  – останній гетьман України»

 

 

Студентки

групи О-30А

Степанченко Є.В.

Перевірив:

Подольський  М.К.

 

 

 

 

 

Харків 2011