Кирило Григорович Розумовський (1728-1803)

Кирило Григорович Розумовський

(1728-1803)

Останній гетьман Гетьманщини (1750—1764). За чотирнадцять літ свого  гетьманування приїздив в Україну  лише лічений час (липень—листопад 1751, березень—грудень 1757, березень 1760 — жовтень 1761, липень 1763 — січень 1764). Але незважаючи на це, реформаторська політика гетьмана К. Розумовського, його прагнення розширити суверенітет  Гетьманщини викликали невдоволення петербурзького уряду, що врешті-решт і призвело до ліквідації російським самодержавством інституту Гетьманства в Лівобережній Україні

   22 лютого 1750 року мешканці  Глухова стали свідками урочистої події, що знаменувала початок нового і, як виявилося, останнього етапу в розвитку української державності. З огляду на це, мабуть, не зайвим буде докладний опис цієї церемонії. З самого ранку за гарматними пострілами, що пролунали як сигнал, на міському майдані зібрався великий натовп. Сюди прибули й усі десять козацьких полків. Водночас у будинку, відведеному для графа Гендрікова, почали збиратися представники старшини, а також українського вищого духовенства на чолі з митрополитом Тимофієм Щербацьким. О 9-й годині ранку розпочалася церемонія обрання гетьмана. З двору російського посланника в супроводі загону озброєних козаків, російських гренадерів і військових музикантів виїхала споряджена карета, в якій був граф Гендріков зі своїми асистентами та секретар Колегії закордонних справ Степан Писарев. Останній тримав у руках велику срібну з позолотою тарілку, на якій лежала царська жалувана грамота. Слідом за каретою представники старшини (зокрема генеральний суддя Яким Горленко, генеральний підскарбій Михайло Скоропадський, генеральний писар Андрій Безбородько, генеральний хорунжий Микола Ханенко, генеральний бунчужний Дем'ян Оболонський, бунчукові товариші Іван Гамалія, Яків Маркович, Федір Ширяй, Іван Жоравка, Ілько Журман та ін.) несли російські та українські прапори, а також гетьманські клейноди: булаву, бунчук, печатку. З прибуттям карети на майдан, де стояв спеціально споруджений постамент, царська грамота й гетьманські клейноди були покладені на два столи. Відкрив зібрання граф Гендріков, який нагадав про волю імператриці відновити гетьманство в Україні й закликав присутніх “избрать меж себя из природных своих людей гетмана, по малороссийским своим правам и вольностям, вольными голосами”. Потім Писарев голосно зачитав жалувану грамоту, а митрополит Т. Щербацький висловив глибоку подяку Єлизаветі. Гендріков голосно кілька разів запитав присутніх, кого вони бажають собі в гетьмани. Прозвучала відповідь, що вже давно була підготовлена й перебувала в усіх на вустах: “Графа Кирила Григоровича Розумовського!”

   Після святкової канонади з 101 гармати й пострілів з козацьких рушниць царську жалувану грамоту й гетьманські клейноди занесли до Миколаївської церкви, де відбулася урочиста літургія. Потім у резиденції Гендрікова дали великий бенкет, під час якого особисто господарю генеральна старшина подарувала 10 тисяч карбованців, а всій графській свиті — 3 тисячі. Не забули й за простолюд, якому на відзначення свята, що під гуркіт гармат тривало допізна, виділили понад 200 відер горілки.

   5 червня 1750 року царським  указом Єлизавета затвердила  “обрання” К. Розумовського гетьманом  Лівобережної України, а в жовтні  того ж року під його владу  передали й Запорозьку Січ. Резиденцією нового гетьмана стало місто Батурин, що свого часу зазнало жахливих руйнувань і пограбувань з боку російського карального загону, очолюваного О. Меншиковим.

   13 березня 1751 року новообраний гетьман, який все ще залишався в Петербурзі, урочисто присягнув у придворній церкві імператриці “верным, добрим и послушным рабом и подданным быть... чин гетманства над Войском Запорожским и над народом малороссийским верно и постоянно содержать и все то войско и народ малороссийский к верности, к службе и послушанию приводить и ни с которыми посторонними государи без ведома и без указу ея Императорского Величества никакой переписки и пересылки собою не иметь...” Виголосивши й підписавши присягу, текст якої однозначно засвідчував повну залежність гетьмана України від Росії, Розумовський одержав з рук Єлизавети гетьманську булаву та інші клейноди.

   Так з волі доньки  того, хто руйнував українську  державність, було відновлено  гетьманське управління Лівобережній  Україні...

   Але повернімося  на десятиліття назад. У листопаді  1741 року в Петербурзі стався  черговий двірцевий переворот,  внаслідок якого російський імператорський  престол посіла дочка Петра І Єлизавета. Ця подія мала велике значення для України та її подальшої долі. Адже фаворитом імператриці на той час був Олексій Розумовський, українець за походженням. Дивовижно склалася його доля. 22-річним юнаком, маючи неабиякі вокальні здібності, потрапив він до придворного хору в Петербурзі, куди привіз його полковник Федір Вишневський. Останній, повертаючись з Угорщини, проїжджав на Різдвяні свята 1731 року через селище Чемер, що на Чернігівщині, і випадково почув у місцевій церкві спів молодого козака із селища Лемеші Олексія Розума. Чудовий голос і приваблива зовнішність юнака зробили свою справу — Вишневський запросив його до Петербурга, на що Олексій охоче погодився. Тим паче, що на той час він фактично залишився без домівки. Невдовзі, рятуючись у черговий раз за читання книг від гніву завжди п'яного батька, лемешівського козака Грицька Розума (дістав своє прізвище від приказки, яку часто промовляв напідпитку: “Що то за голова, що то за розум”), Олексій утік з дому й поселився в Чемері, заробляючи собі на життя співом у церковному хорі.

   У Петербурзі Олексія  чекала приємна несподіванка. Тут  він зустрів багато земляків (придворні  співаки в той час набиралися  до хору майже винятково з України). До речі, тоді ж майже усі вищі духовні посади обіймали в столиці українці. Проте у придворному хорі Олексій Розум перебував недовго. Сталася подія, що остаточно визначила його долю: цесарівна Єлизавета, яка відвідувала богослужіння в придворній церкві, була вражена чудовим голосом молодого українського співака. Коли ж на вимогу царівни юнак з'явився перед нею, глибоке почуття охопило Єлизавету. Високий, стрункий, смаглявий, з гарними чорними очима, Олексій Розум припав до душі молодій царівні. “Це був один з найкрасивіших чоловіків, що бачила я на своєму віку”, — записала цесарівна до свого щоденника.

   Таким чином, можна  сказати, поневолі розпочалося  кар'єрне сходження козацького  сина поневоленої України до  найвищих посад та санів імперії.  Саксонський дипломат Г. фон  Гельбиг повідомляв: “Захоплення  Єлизавети співаком з придворної  капели не було таємницею для  імператриці Анни Іоаннівни. Навпаки,  це захоплення могло допомогти  їй реалізувати намір усунути доньку Петра Великого від права престолонаслідування як пряму спадкоємницю трону. Тому досить поблажливо вона ставиться до її захоплень амурними справами...”

   Слід сказати, що, як і при великому царському дворі, при дворі Єлизавети перебувало чимало українців. Були тут, скажімо, такі співаки, як Тарасевич і Божок, сліпий бандурист Григорій Михайлов, камер-лакей Іван Федорович Котляревський, секретар Петро Мирович та ін.

   Особливе значення, мабуть, мала й та обставина,  що сама Єлизавета володіла  маєтностями в Україні, а її  духівниками були вихідці з  України отець Костанцій і  колишній священик її вотчини  з селища Понорниці Чернігівського  полку Федір Дуб'янський.

   Ця сприятливість  до українців ще більше посилилася  після сходження Єлизавети на царський престол. По суті, увесь двір, запобігаючи перед могутнім фаворитом (до речі, вже не Розумом, а Розумовським), пристосовувався до його смаків. Функціонувала постійна італійська опера, в якій, поряд з відомими співаками з Європи, виступали й українські співаки. Серед останніх особливо виділявся красою свого голосу Марко Полторацький. Великою популярністю користувалися тут й українські бандуристи. На двірських бенкетах найпрестижнішими вважалися українські страви.

   Велич і могутність  Олексія Розумовського не могли  не позначитися й на становищі  його численної родини в Україні,  з якою він підтримував постійні зв'язки і допомагав їй матеріально. З часом усі його родичі стали заможними людьми й посіли чільні місця серед представників української панівної верхівки. Та особлива увага була звернута на молодшого брата фаворита Кирила, доля якого виявилася не менш дивовижною, ніж його брата-патрона.

   Уже в 14-річному  віці (народився 1728 року) він потрапив  із глухого села до царського  двору, де під опікою кращих тогочасних педагогів і вихователів, зокрема О. П. Сумарокова та І. П. Єлагіна, поглиблював свою освіту, початок якої одержав на батьківщині. Для завершення освіти у березні 1743 року Олексій Григорович відправив свого брата на два роки за кордон під вигаданим ім'ям російського дворянина Івана Івановича Обідовського. Наставником при ньому було визначено Григорія Миколайовича Теплова, якому судилося впливати не тільки на подальше життя молодшого Розумовського, а й на остаточну долю самої української державності. Григорій Теплов, за офіційною версією, вважався сином опалювача груб у архієрейських покоях, а якщо вірити придворним пліткам — був позашлюбним сином ректора Києво-Могилянеької академії, єпископа, сподвижника Петра І — Феофана Прокоповича.

   Перебуваючи за  кордоном, юний Кирило Розумовський  разом зі старшим братом уже  в червні 1744 року був удостоєний  графського титулу. Очевидно, там  Кирило Розумовський здобув і  ґрунтовну освіту, навчаючись, зокрема,  в Німеччині під керівництвом таких відомих на той час учених, як Штрубе і Ейлер (до речі, доброго знайомого Теплова по Петербурзькій академії). Обрані членами Російської Академії наук, вони тривалий час мешкали в Петербурзі. Після Німеччини Кирило здобував освіту у найпрестижніших навчальних закладах Франції та Італії.

   Навесні 1745 року  молодий Розумовський прибув  до Петербурга. Отримавши невдовзі  досить високий придворний чин  дійсного камергера, він поринув  у веселе й безтурботне життя вельможі єлизаветинського двору. Маючи гарну зовнішність і гострий розум, він, за свідченням Катерини II, зумів досягти у вищому світі загальної шани і любові. Імператриця в своїх мемуарах писала, що особливою популярністю й успіхом Кирило Григорович користувався у придворних красунь.

   Особиста прихильність  до нього імператриці Єлизавети  додалася ще й престижним одруженням  у 1746 році із родичкою цариці  — внучатою сестрою Катериною  Іванівною Наришкіною, яка від  імператриці отримала величезний  посаг: кілька десятків тисяч  кріпаків, будинок у Москві на  Воздвиженці, підмосковні села Петровське, Троїцьке, Котли, пензенські вотчини Чернишове, Єршове та ін. Того ж року вісімнадцятирічний Кирило Розумовський був призначений президентом Російської Академії наук.

   Таке призначення  пояснювалося не лише прихильністю  цариці Єлизавети до Розумовських, але й тогочасною офіційною  політикою її уряду, спрямованою  проти засилля німців у важливих  сферах життя країни і, зокрема,  в науці. Перші чотири президенти Російської Академії наук були німецького походження. Після вступу Єлизавети на престол у зв'язку з відсутністю бажаної для цариці кандидатури серед росіян посада президента академії упродовж п'яти років взагалі залишалася вакантною. За таких обставин юний Кирило Розумовський, маючи за плечима досить пристойну європейську освіту, а головне, будучи довіреною особою імператриці, став президентом академії. Водночас, з огляду на молодість і недосвідченість президента, фактичне керівництво установою було доручено вихователю К. Розумовського Г. Теплову, який офіційно зайняв посаду асесора при академічній'канцелярії.

   В академії тоді  відчайдушну й непримиренну боротьбу  із засиллям німців вів геніальний російський учений Михайло Ломоносов, який свого часу навчався в Києво-Могилянській академії. Слід зазначити про маловідомий (по суті, замовчуваний) у радянській історіографії факт, що українець К. Розумовський одразу пройнявся глибокою шаною до Ломоносова і, незважаючи на те, що останній мав багато ворогів серед керівної академічної верхівки (Теплое, Шумахер та ін.), часто підтримував його як морально, так і матеріально.

   Тим часом у політичному  житті України назрівали визначні  події. Ще в 1744 році, під час подорожі Єлизавети в Україну, представники старшинської верхівки передали імператриці у Глухові чолобитну з проханням про відновлення гетьманства. І хоча цариця, зважаючи на підтримку прохання з боку свого фаворита, поставилася до ідеї цілком прихильно, вона, безперечно, враховувала політику своїх попередників, особливо Петра І, яка була спрямована на всіляке обмеження й повну ліквідацію автономії України-Гетьманщини.

   Надзвичайно важливим  і серйозним для імператриці  та її уряду було й питання  щодо кандидатури гетьмана. Цілком ймовірно, що в середині 40-х років XVIII століття найреальнішим претендентом на цю посаду міг бути Олексій Розумовський. Але згодом вибір випав на його молодшого брата, який на той час уже швидко ввійшов у вир світського життя і став досить помітним його учасником. Вирішальним поштовхом до прийняття імператрицею рішення про відновлення в Україні гетьманства стало ускладнення на той час міжнародного становища Росії: на заході саме назрівала війна з Пруссією, а на півдні — з Туреччиною.

   Не бажаючи в  такій ситуації викликати невдоволення  української старшини й розпалювати  її сепаратистські настрої, 5 травня 1747 року Єлизавета підписала Указ “О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям”. При цьому офіційним представникам генеральної старшини, зокрема Лизогубу, Ханенку й Гудовичу, які перед тим уже тривалий час перебували в Петербурзі, однозначно дали зрозуміти, що мова може йти про обрання в гетьмани тільки молодшого Розумовського. Одначе через те, що останній не поспішав міняти блиск столичного побуту на гетьманські турботи і на сіре, буденне, як йому здавалося, життя в глухій провінції, сам термін проведення обряду “обрання” гетьмана значно затягнувся і відбувся лише на початку 1750 року. За цей час у Кирила Григоровича народилися дочка й син (Наталка й Олексій), а сам він дістав почесний чин підполковника лейб-гвардії Ізмайлівського полку.

   Але в січні 1750 року депутати Гудович і Ханенко (Лизогуб на той час уже помер у Москві) привезли до Глухова царську грамоту, одержану ними в Колегії закордонних справ, у якій йшлося про те, що “быть в Малой России гетману по-прежнему”. Під останнім визначенням, зокрема, малися на увазі сумнозвісні умови, на яких після погрому України Петром І у 1709 році гетьманом став Іван Скоропадський.