Створення першого українського театру

“Збірник Святослава” як твір був копією з болгарського оригіналу, зладженого для царя Бориса в X ст. Мініатюра п'ятиверхої церкви, зображеної ніби в поперечному прорізі, прикрашена з боків зображеннями птахів. Змальовані з живим натуралізмом, вони настільки близькі до сирійсько-елліністичних і коптських зображень пташиного царства, що про македонське походження їхньої стилізації годі й говорити. З історичного боку цінним є родинний портрет князя Святослава, який хоч і відданий іконописним стилем, але виявляє всі риси індивідуальності й костюмів портретованих.

Трірський Псалтир чи пак “Молитовник Гертруди”, який зберігається тепер у кафедральній скарбниці в Чівідел'я (Північна Італія), складається з кількох частин. Найстарша (аркуші 15--208), тобто сам Псалтир була написана й розмальована німецькими ченцями з Райхенау для трірського єпископа Егберта в 984--990 рр. Незабаром ро її написанні до Псалтиря було долучено аркушики з різними молитвами (219--233), й нарешті в XV ст. з початку кодексу пришито шість аркушів (5--10) із латинськими молитвами Гертруди й п'ятьма мініатюрами східного, візантійського типу. До молитов долучено чотири аркуші (1--4) календарика й пам'ятника.

Німецький дослідник нашої пам'ятки Газельоф висловив переконання, що мініатюри були виконані в Києві в 1078--1087 роках, коли там уже існували мистецькі майстерні при Печерській лаврі. На думку цього дослідника, в тих мініатюрах збереглися -- з незначними відхиленнями -- візантійська композиційна схема та іконографія, й вони, цінні для староукраїнського мистецтва й побуту, стоять близько до мініатюр “Остромирового Євангелія” і “Збірника Святослава”. У противенстві до Газельофа Кондаков висловив переконання, що текст і мініатюри “Молитовника Гертруди” були виконані не в Києві, а в Західній Україні -- у Володимирі, Луцьку, а може й у Галичі. Виконавцем їх був не грек, а німець або слов'янин, що користувався напіввізантійськими й напівзахідними зразками. Нарешті, Сичов запевняє, що мініатюри Молитовника є твором не одного, а трьох митців. Один із них малював романо-візантійську мініатюру апостола Петра, другий домальовував до неї портрети Ярополка-Петра Ізяславича та його дружини Ірини. Третій “Молитовник Гертруди”, мініатюрист був автором Богородиці печерського типу, виконаної в стилі греко-македонських мініатюр. З'єднання східних із західноєвропейськими формами й технічними прийомами, власне, промовляє за те, що мініатюри були виконані на території Західної України.

Інші рукописи західноукраїнського походження, як Кристинопільський Апостол XII ст., Кримське Євангеліє 1144р., Холмське Євангеліє XIII ст., Галицьке Євангеліє, писане пресвітером Георгієм “при князі Льві й сині його Юрії” в 1266р.,й нарешті Перемишльське Євангеліє роботи ієромонаха Василя з початку XIII ст. з мініатюрами чотирьох євангелістів,-- відзначаються характеристичною простотою і стриманістю в багатстві рисунку й колориту своєї орнаментики. Не бачимо в них тієї багатої фауни, яка є в східноукраїнських рукописах. Рисунок західних орнаментованих (рідше -- ілюмінованих) рукописів -- простий, колорит не виходить поза жовту, червону й синю фарбу, до якої в XII ст. приєднується ще й зелена. Соколовський підмітив, що ця орнаментика “безумовно найбільш убога з-поміж усіх слов'янських, що вживали кирилицю, але хто знає, чи не найменш сувора й варварська. Стильово вона найближче підходить до болгарської.

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

В епоху Київської Русі високого рівня досягло образотворче мистецтво руських майстрів: мозаїка і фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського собору. Це, насамперед, постать Христа - вседержителя, що символізує владу, та зображення Богоматері-заступниці з під піднятими вгору руками (“Оранта”). Більша частина стін та склепінь собору розписана фресковим живописом. Крім святих, євангельських сюжетів, багато місця займають розписи на світські теми; серед них виділяється композиція - зображення Ярослава Мудрого з сім'єю. В культурі тієї доби не останню роль відіграв іконопис. Ікони писалися на дерев'яних дошках і були в усіх церквах, проте, переважна більшість їх втрачена. Багато ікон довозили з Візантії, де існувала найкраща на той час школа ікон описання. Джерела донесли відомості і про одного з перших іконописців - київського майстра Олімпія. Його твором вважають велику ікону «Богоматір Велика Панагія» початку ХІІ ст. з ярославського Спас-Преображенського монастиря. Однією з найпопулярніших на Русі була ікона Володимирської Богоматері другої половини ХІ - початку ХІІ ст., яку привезли з Константинополя у Київ; згодом ікону перенесено в Москву. До київського мистецтва часів Володимира Мономаха відносять ікону Георгія ХІ ст. з Успенського собору Московського Кремля. До часів Ярослава Мудрого, коли велося переписування й перекладання книг, належить виникнення книжкової мініатюри. “Остромирове Євангеліє”, написане 1056-1057 рр., прикрашене чудовими заставками та трьома витонченої роботи мініатюрами, що зображають євангелістів. Інтерес становлять мініатюри із зображеннями князя та його родини в “Ізборнику Святослава”. З мистецтвом Володимира на Волині пов'язують окремі мініатюри, вміщені у Трірському Псалтирі. Вони виконані десь між 1078 і 1087 рр. на замовлення жінки князя Ізяслава Ярославовича Гертруди, якій належала ця латиномовна книга.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

1. Асєєв Ю. Мистецтво Київської  Русі. - К., 1989

 

2. Высоцкий С. Туторская  фреска Ярослава Мудрого в  Киевской Софии. - Древнерусское  искусство. - М., 1988.

 

3. Дорофієнко І. Концепції  відтворення стінопису Михайлівського  собору в Києві// АНТ. - 1999. - №2-3, с.23-30

 

4. Єфремов А. Успенський  собор Києво-Печерської лаври // Культура  і життя. - 1996. - 10 квітня.

 

5. Коломієць Д. Хто врятує лавру? // Україна. - 1998. - №2, с.47-49.

 

6. Король В. Ю. Втрачене  та не забуте. Доля пам'яток  церковного мистецтва Київа. К., 1998.

 

7. Лазарев В. Михайловские  мозаїки. - М., 1966.

 

8. Логвин Г. Софія Київська. - К., 1971.

 

9. Пуцко В. Михайлівські  фрески // АНТ. - 1999. - №2-3, с.30-38

 

10. Утевська П., Садонова  Н. Доля древньої святині: до 1000-ліття  Десятинної церкви // Літературна  Україна. - 1997. - 23 січня.

 

 

 

 

Міністерство культури України

Харківська  державна академія культури

Кафедра культурології та медіа- комунікацій

 

 

 

Контрольна робота

 з історії української  культури

на тему

СТВОРЕННЯ ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

 

 

          

 

Виконала студентка 3 курсу, гр. ІМ

Факультету ТМ

Мацола Ю.Т.

Перевірив

Кандидат історичних наук

Романовський В.С.

 

 

Харків – 2014

План

Вступ

1.Загальна характеристика  створення українського театру

1.1. Перші кроки

2.Корифеї українського  театру

2.1. Марко Кропивницький

2.2. Марія Заньковецька

2.3. Микола Садовський

2.4. Панас Саксаганський

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву давнину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII — у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво.

XIX століття створило всі  передумови для виникнення нового  театру. Реалістична гра російського  актора М. Щепкіна та українського  — К.Соленика, яких порівнював  Т. Шевченко, поява українських драматичних  творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба поставити українські  драми в столиці Російської  імперії Є. Гребінкою та в інших  містах Я. Кухаренком дали неабиякий  шанс у майбутньому виникнути  такому важливому компонентові, як художній ансамбль, який створили  М.Кропивницький та М. Старицький.

 

 

 

 

 

 

 

1.Загальна характеристика  створення українського театру

1.1. Перші кроки

Царські укази про заборону українського слова і національного театру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. В кінці 70-х років українське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "корифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: "До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне — про ансамбль".

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевчен­ка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Авторитет театру корифеїв був значно більший, ніж того на початку творчого шляху могли очікувати самі актори. Під час перебування на гастролях у Москві українські артисти були тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпін подарував М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в козацькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петербурзі український театр сміливо конкурував з імператорським театром, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився в місце "пустої забави", через що глядач "лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя".

Робота в театральних трупах вимагала повної самовіддачі, зречення всіх благ. Творчі колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішки мандрували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганських таборів через мандрівний спосіб життя.

Проте саме ці колективи з провідними акторами творили славу українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році писав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва..." Після такого вступу є необхідність розповісти учням про кожного з акторів зокрема, щоб у старшокласників склалося конкретне уявлення про цих талановитих людей.

 

2. Корифеї українського театру
1. Марко Кропивницький

 

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня (25 квітня) 1840 року в сім'ї управителя в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько, Лука Іванович, був людиною "мозольного труда", а мати, Капітоліна Іванівна, мала різко протилежні до батькових погляди на життя, через що сім'я розпалася і діти залишилися біля батька, росли у злиднях, часто тікали з дому, коли глава сімейства напивався, і шукали притулку в селян. Пізніше М. Кропивницький згадував: "...Я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моєму сирітству".

Систематичної освіти М. Кропивницький не одержав: трохи вчився вдома, трохи з синами князя Кантакузіна, трохи виховувався у генерала Бутовського, терплячи усі знущання генеральші, а потім у Бобринецькій повітовій школі, де жив у бабусі по матері. Капітоліна Іванівна в Бобринці зустрічалася з сином, вчила його музичної грамоти, співу, залучала до вистав. У 1856 році, закінчивши училище з похвальною грамотою, Марко поїхав у Київ вступати до гімназії, але не склав екзаменів і повернувся до батька.

Робота в Бобринецькому повітовому суді була не до душі, хлопчина здружився із слобідською молоддю, спонукав її до постановок водевілів. Вистави відбувалися в клунях, зате при великій кількості глядачів.

Мрія про університет не покидала Марка. Ще раз, у 1862 році, він пробує вступити на юридичний факультет, багато читає, знайомиться зі студентами, бере участь у диспутах, відвідує у Києві театр і пише мелодраму "Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить". Надмірне захоплення театром призводить до того, що підготовку в університет абітурієнт занедбує, зазнає невдачі на іспитах і знову повертається у Бобринець.

Саме звідси Марко Кропивницький налагоджує зв'язки з акторами Соболевими, залучає у свій гурток Івана Тобілевича (майбутнього Карпенка-Карого), знайомиться із О. Кониським. Гуртківці ставлять комедію "Ревізор" М. Гоголя; драму "Наталка Полтавка" І. Котляревського, п'єсу "Микита Старостенко..." Кропивницького-початківця. Під час одного відлучення "на гастролі", саме під час роботи до ратуші прибув ревізор і недисциплінованого чиновника М. Кропивницького звільнили, хоча через кілька місяців були змушені поновити на роботі за вимогою бобринчан.