Прислів'я та приказки

Dog doesn’t eat dog – Вовк вовка не кусає.

The leopard cannot change its spots – Вовк линяє, а натури не міняє.

Можна узагальнити, що з використанням  цього способу відтворення втрачається  лексична відповідність. Прислів’я  мови перекладу еквівалентне прислів’ю  мови оригіналу за змістом, функцією і стилістичним забарвленням, але  втрачає образну відповідність.

3. При перекладі також використовують прийом калькування. Прислів’я відтворюється майже дослівно, калька не піддається персональній ритмічній і метафоричній організації і контекст підказує, що читач має справу зі стійким зворотом, відтвореним з оригіналу [1; 24].

As hungry as a wolf – Голодний як вовк.

A wolf in sheep’s skin – Вовк в овечій шкурі.

Спосіб перекладу за допомогою  калькування зберігає усі образні  лексеми в їх початковій формі  мови оригіналу.

4. «Псевдоприслів’я», або підбір псевдовідповідника використовується тоді, коли перекладач вважає за потрібне вжити прислів’я мови оригіналу, або при відсутності в мові перекладу повного або часткового еквіваленту. В такому випадку перекладач «винаходить» прислів’я, відтворюючи без модифікацій або з незначними змінами образний зміст прислів’я оригіналу, таким чином зберігаючи його зміст [8; 190].

The cat would eat fish and wouldn’t wet her feet – Щоб рибку з’їсти, треба в воду лізти.

Nature draws more than ten oxen – Як вовка не годуй, а він все в ліс дивиться.

Лексика в даному випадку  змінюється. Практично повністю змінюється лексичний фон прислів’я оригіналу.

5. Описовим перекладом, тобто шляхом переказу фразеологізму, який зумовлений відсутністю в мові перекладу необхідних відповідників та неможливістю калькування [8; 190].

Він зводиться до тлумачення, пояснення прислів’я, яке в перекладному тексті практично перестає існувати, як самостійна мовна одиниця і  немов розчиняється в контексті. При такому способі відбуваються стилістичні та інформаційні втрати [2; 22].

It’s a good fishing in troubled water.

Бачимо, існують різні  способи адекватної передачі прислів’їв та приказок українською мовою. При  цьому вважають [21; 55], що оскільки у пареміологічних одиницях часто міститься метафоричний елемент, то їх не можна перекласти дослівно. У багатьох випадках вони мають явно виражене національне забарвлення, тому часто не мають абсолютних відповідників в іншій мові. Складність перекладу посягає у тому, що перекладач повинен розпізнати і відшукати відповідний український варіант.

З точки зору перекладу  приказок та прислів’їв, М. Кочерган [16; 41] розділяє їх на 3 групи:

- прислів’я з прямим значенням;

- прислів’я з прямим і переносним значенням;

- інакомовлення, або прислів’я з переносним значенням.

До першої групи відносяться  такі прислів’я та приказки, які  повністю співпадають з українськими:

As a man saws, so shall he reap – Як посієш, так і пожнеш.

New brooms sweep clean – Нова мітла по-новому мете [12; 96].

 До другої групи належать прислів’я, які співпадають за змістом, але не співпадають за образом, який лежить в їх основі:

Toо many cooks will spoil the broth – У семи няньок дитя без носу.

A living dog is better than a dead lion – Краще синиця в руках, ніж журавель у небі.

До третьої групи відносяться  прислів’я та приказки, які не мають  відповідників в українській  мові – ні за змістом, ні за образом. Вони перекладаються або описово, або  за допомогою приказки, створеної  перекладачем. Наприклад:

Little pitches have long wide ears – Діти люблять слухати розмови дорослих.

Таким чином, проаналізувавши  лінгвістичні джерела, присвячені особливостям перекладу паремій, ми дійшли висновку, що більшість вчених-лінгвістів розрізняють  п’ять способів перекладу паремій:

• повний відповідник (еквівалент);
• частковий відповідник;
• «псевдодослівний» відповідник;
• описовий переклад;
• калькування.

З точки зору прислів’їв та приказок можна виділити такі групи:

• прислів’я з  прямим значенням;
• прислів’я з прямим і переносним значенням;
• інакомовлення, або прислів’я з переносним значенням.

 

РОЗДІЛ 2

Порівняльний  культурологічний аналіз українських  і англійських прислів’їв та приказок

 

2.1. Поняття національний характер народу, як особливий об’єкт вивчення в українській та зарубіжній науковій літературі

 

Нині ми особливо гостро відчуваємо, що неможливо виховати повноцінне покоління, здатне побудувати гуманне суспільство без того, щоб діти засвоїли норми моральної  культури.

Національні ціннісні орієнтації формуються впродовж століть і тисячоліть. Разом з тим різкі зміни  екологічного, суспільно-політичного, духовного життя нації призводять до перегляду цінностей. Але ж  загальнолюдські цінності залишаються  незмінними. Знання національних рис  характеру, психологічних особливостей народу необхідне для самовдосконалення  кожного окремого індивіда. Зрозуміло, що національний характер цілком залежить від духовності, національної свідомості кожної особистості.

Кожний народ має свої, притаманні тільки йому риси, якості, які  у сукупності утворюють національний характер або психологічний склад, менталітет нації, народу.

Національний характер –  сукупність моральних якостей народу, нації, які визначають об’єкт моральної  оцінки та є предметом морального виховання людини суспільством [19; 82]. Характер нації найяскравіше проявляється у її поведінці.

Поняття національний характер близьке за значенням до поняття  менталітет, або ментальність.

Менталітет – це сукупність стійких, соціально-психологічних характеристик, що історично склалися за досить великий  проміжок часу та виражають відношення соціального суб’єкту до себе і оточуючих [18; 60]. Це певна спрямованість свідомості та діяльності. Інакше, менталітет відображає соціально-психологічний стан етносу, що склався у результаті історично тривалого і досить стійкого впливу сукупності різноманітних чинників і виявляється у різних видах діяльності [18; 62].

На формування національного  характеру впливають такі причини, як культура, кліматичні умови, географічне  положення, політичні реалії, релігія  та інше. Національний менталітет  виявляється  у відображенні особливостей побуту, звичаїв, історії та культури народу. Зокрема, в українському фольклорі яскраво виявляються особливості морального виховання: етика взаємин, уявлення про щастя, поняття про пристойність, розуміння того, що таке доброта, ввічливість, тактовність, стриманість. Складається національний характер впродовж століть, вбираючи кращі риси представників нації.

Усна народна творчість  – це стихійний процес і вона досить точно відбиває національний характер. Фольклор – це самовираження народу, в ньому відкривається його душа, прагнення, світосприйняття і стереотип поведінки. Він є формою суспільного буття народу; фольклор відображає суспільну свідомість, а з тим і бере участь у формуванні національного характеру.

Спираючись на ці положення, можна дослідити національний характер на словесних формах фольклору, зокрема  прислів’ях та приказках. Головне призначення  прислів’їв та приказок – давати народну  оцінку об’єктивних явищ дійсності, висловлюючи тим самим світогляд. У прислів’ях та приказках виражений властивий народу склад розуму, спосіб судження, особливості погляду, в них виявляється побут, дух і характер, звичаї та традиції, вірування та забобони. Мабуть, для вивчення національного характеру одного народу неможливе без порівняння з іншим, інакше складно буде відокремити загальнолюдське від специфічно національного.

Зрозуміти особливості національного  характеру можна лише через порівняльно-культурологічне  дослідження, яке передбачає вивчення культурних процесів. В силу того, що всім народам близькі проблеми моральності  та пошуку людиною свого місця  в світі, відбувається порівняння прислів’їв та приказок однієї культури з аналогічними текстами, існуючими в іншій культурі. Причому аналогія пояснюється не повним змістовним і лексичним збігом, а збігом тематики і проблем, які  вони зачіпають.

Таким чином, кожний народ  має свої, притаманні лише йому риси, якості, які у сукупності утворюють  національний характер, або менталітет народу.

Національний характер найбільше  визначається мовою, її стилем. Дослідити  національний характер можна на словесних  формах фольклору, зокрема прислів’ях та приказках, бо саме в прислів’ях та приказках знаходять вплив  культури, звичаї та традиції народу.

Вивчення національного  характеру одногу народу неможливе  без порівняння з іншим. Дослідження  національного характеру дозволяє аналогії порівняння різних народів  не в плані переваги одного іншому, а в плані уточнення унікальності та неповторності кожного народу.

 

2.2. Особливості  національного характеру українців

 

Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, що відрізняють її від інших народів. На формування національного характеру впливають такі причини, як кліматичні умови, географічне положення, політичні реалії, релігія тощо.

Територія кожного народу має свої природні особливості і  певною мірою впливає на формування національного характеру.

Вивчення особливостей українського менталітету, його основних характеристик  привертає до себе особливу увагу  і потребує детального дослідження.

Вивчення історико-культурних умов, в яких формувався український національний характер – справа складна і багатопланова. Необхідно вибрати саме те, що найбільш правдиво, об’єктивно і повно розкривало б вплив тих, чи інших факторів на формування національної психіки. Тут різні автори, в залежності від свого світорозуміння, ідейних переконань і політичного спрямування, вибирають для аналізу різні фактори.

У своїй роботі, для виявлення особливостей національного характеру і культури англійців та українців, ми обрали дослідження народної творчості,зокрема прислів’їв та приказок двох народів.

Протягом багатьох століть, прислів’я та приказки віддзеркалювали  міфологічні ті релігійні уявлення людей, світогляд та правила поведінки, інші культурні цінності минулого. Внаслідок того, що у них закладений глибокий загальнолюдський зміст,який виходить за рамки історичних епох, в яких вони створювалися, прислів’я та приказки придбали естетичну та дидактичну цінність. Тематика паремій у певній мірі залежить від усіх суспільних явищ і факторів. Людина прагне за допомогою фольклору висловити усю сукупність понять, які містяться у її розумі [29; 126].

Усі ці поняття відбиваються у пареміологічному фонді народу. Саме тому, ми вважаємо, що за допомогою прислів’їв та приказок можна виявити особливості менталітету того, чи іншого народу.

Деякі дослідники виділяють такі риси національного характеру українців, як емоційність і сентиментальність, висока чуттєвість та ліризм, певний індивідуалізм та прагнення свободи, співчутливість, співпереживання та небайдужість до чужого горя, життєрадісність та доброта, дух бунтарства проти несправедливості.

Різноманітні фактори  впливають на формування тієї чи іншої  риси характеру українського народу. Багатство української землі сприяло закоханості в природу, ліризму, спокою. Прив’язаність до землі, ґрунту є важливою складовою характеру українців. Як вважає І. Мірчук, психологічний стан українців слід розглядати, враховуючи їх спорідненість із землею.

Земля завжди мала сакральне  значення для українського господаря  і органічна залежність від ґрунту простежується у фольклорі. Шанобливе становлення до природи було закладене ще язичництвом і укорінилося у свідомості українців-землеробів [19; 96].

Історичні чинники також  впливають на формування рис характеру. Багатовікова боротьба українського народу проти іноземних загарбників та феодального гніту сприяла формуванню таких рис, як войовничість, мужність, справедливість. Численні прислів’я та приказки вимальовують образ нескореного героя, що звик до труднощів і злигоднів, але не потерпить наруги і ладен краще заснути, ніж втратити честь і волю.

Більшість дослідників сходяться  на тому, що однією з домінуючих рис  українського характеру є індивідуалізм. Думку про індивідуалізм, як одну з домінант характеру українців, розвивали такі мислителі та діячі, як М. Грушевський, В. Янів, М. Костомаров, І. Мірчук та інші [18; 65].

Наступною ознакою українського менталітету, яку виділяють дослідники, є емоційність. І.Мірчук вважає,що для українців характерне захоплення чимось і значна зневіра у власних можливостях при першій невдачі, що призводить до знеохочення до подальшої праці.

Для українців характерна відсутність будь-якої системності. В українській вдачі почуттям відводиться не останнє місце, спостерігається  покладання на інтуїцію. Українці занадто  посилаються на долю, Божу ласку, аніж на власні сили. Стосовно такого розподілу пріоритетів, І.Мірчук зауважує: «… Не бачимо розумового підходу до теоретичних і практичних питань, а лише чуттєве схоплення дійсності, розв’язання навіть найскладніших проблем безпосередньо на підставі почувань, і зрештою , змішуваність теорії і практики.» [19; 93-94].