Лінгвокраїнознавчий потенціал лексики художнього твору

Усі лінгвокраїнознавчі коментарі, залежно до якого виду тексту подані, поділяють на прагматичні та проективні. Прагматичний коментар надає коротку довідку, відповідаючи на ті питання, що можуть виникнути до такого виду тексту. Проективний коментар – це інформація про соціальну функцію та загальне місце предмета чи явища, про їх осмислення, про їхній зв'язок з іншими сферами дійсності. Проективний коментар залежно від інформації, що потребує пояснення, орієнтуємо на контекст чи затекст.

За типом відомостей, що потребують пояснення, виділяють внутрішній, або інтракоментар (як правило, короткі пояснення до слів, які з методичного погляду складні для іноземного студента), та коментар, що орієнтований на затекст, або екстракоментар (пояснення дат, фактів, подій, назв дійсності; містить додаткову інформацію).

„Окремим елементом, що полегшує сприймання художнього тексту, є паратекст” [8, С. 166].

„Паратекст – інформативна довідка, яка передує тексту, може містити вказівку на час, місце дії, обставини, які передували події, відомості про саму подію, описану у творі” [Див. : 8, С. 167]. Інколи паратекст інформує про період життя автора твору, основні етапи його біографії.

Оскільки роман Ліни Костенко „Записки українського самашедшого” є проективним текстом, проективні коментарі необхідні нам для якісної адаптації цього твору під час читання в іншомовній аудиторії. Уривок з тексту подаємо у додатку А.

1.5 Лінгвокраїнознавчий аспект опису власних назв, зокрема антропонімів.

Художні тексти українських авторів повні шанобливого  ставлення до рідної землі, традицій і звичаїв свого народу, його мови. Ці особливості проглядаються у текстах історичної тематики. Такі твори віддзеркалюють національну свідомість українського народу, сформовану на певному етапі його розвитку, дозволяють нам побачити тяглість культурних, ціннісних традицій. „Вивчення чужої мови за специфікою процесу обміну інформацією та мовнокультурною неоднорідністю комунікантів (викладачів та студентів) можемо проінтерпретувати як один із різновидів міжкультурної комунікації. Учасники навчального процесу, що є своєрідними комунікантами, належать до різних „мовнокультурних спільнот”, мають неоднакову „комунікативну компетенцію” [Див. : 1, С. 83], використовують різні національні мови, які презентують ідіоетнічне світосприйняття і світорозуміння. Тому в процесі міжкультурної комунікації важливим є акцентування уваги і на тих лексичних одиницях, які є не лише віддзеркаленням культури, яку вивчають, але і є дотичними до культури того, хто вивчає українську мову. Саме такими є власні назви, зокрема антропоніми, які ми розглянули у нашій курсовій роботі.

У науці вже давно визнано, що власні імена людей виникли із суспільної необхідності індивідуального  означення особистостей для практичного розрізнення у житті. Вони займають чільне місце у лексичному складі будь-якої мови. І це цілком закономірно, адже особові імена існують у суспільстві і для суспільства.

Але власні імена важливі  не лише для суспільства вцілому, а й для кожної людини зокрема. Щодо цього дуже вдало висловився Дейл Карнегі: „Пам’ятайте, що ім’я людини – це найсолодший і найважливіший для неї звук на будь-якій мові” [10, С. 17].

В антропонімії кожного народу у  різні періоди своєї історії  по-різному віддзеркалювалися суспільна свідомість людей та зміни в соціальній структурі нації.

У кожного з народів  існують свої традиції і системи  найменування людей і для кожної культури характерні національні особливості утворення та побутування власних імен. За фонетичною і морфологічною структурою особових імен можна дізнатися, звідки родом денотат. Хоча є багато позичених імен, але кожна мова, яка засвоює ці назви, виробила для себе національні варіанти або еквіваленти.

Способи номінації людей  значно відрізняються між собою. В. Ніконов детально опрацював цю проблему у монографії “Ім’я та суспільство” [Див. : 21, С. 18].

Узагальнюючи погляди  різних дослідників, спробуємо перерахувати способи називання людей у  світі:

1. найменування осіб іменами залежно від віку;
2. використання подвійних імен;
3. називання іменами померлих предків;
4. вживання імен, які відвертають злу силу;
5. номінація осіб відповідно до їх становища у суспільстві;
6. випадки відсутності власних імен.

У процесі опрацювання  групи назв людей ми особливу увагу звернули на імена українських видатних постатей, які зробили вклад у розвиток українського суспільства.

Тому імена людей, які описано в курсовій роботі, будуть актуальними та цікавими не лише для іноземного студента, а й для студента – носія мови.