Лінгвокраїнознавчий потенціал лексики художнього твору

РОЗДІЛ 1

ЛІНГВОКРАЇНОЗНАВЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЛЕКСИКИ  ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

 

1.  Лінгвокраїнознавство як наука.

Кожна національна культура складається з національних елементів і не

може цілком збігатися  з іншою культурою. Як відомо, мова – носій культури, а культура кожного народу зафіксована у його мові.

Вивчення іноземної мови передбачає ознайомлення з культурою країни, мову якої вивчають, традиціями, особливостями національного бачення світу народом – носієм мови. Правильне вживання чи розуміння слів і фраз іноді залежить від знання історії їхнього походження, ситуацій, у яких їх можна використовувати, чи базових відомостей з літератури, історії, релігії, політичних реалій країни. Іноземець, який спілкується з автохтоном, має бути лінгвокраїнознавчо компетентним, володіти необхідним рівнем мовленнєвих знань та умінь. Тому одночасно з вивченням мови, треба вивчати і культуру народу.

На сучасному етапі  розвитку нашого суспільства зростає  важливість володіння іншомовною мовленнєвою  діяльністю. Розуміння інших культур  – це процес акумуляції духовно-ціннісних надбань іншомовної спільноти; це система декодування культурної інформації про буття, притаманне її носію світосприйняття.

У такому випадку мова є також  системою категоризації людського  світу. „Мовні (культурні) коди різняться у різних етносів. Культурна комунікація може бути ефективною тільки за умови адекватного розуміння цього коду обома сторонами – учасниками акту комунікації, тому вивчення і викладання лінгвокраїнознавства в процесі вивчення іноземних мов у вищому навчальному закладі на сучасному етапі мають грунтуватися на культурно-інформативному інтерпретуванні, реконструкції іншомовної мовної картини світу шляхом особистісного опрацювання основного мовного матеріалу з лінгвокультурологічним компонентом значення” [7, С. 14].

Взагалі мова і культура становлять взаємопов’язані складні системи, значні сегменти яких перетинаються, накладаються один на один, а часто й утворюють одну неподільну парадигму. “Кожна національна культура складається з національних елементів і не може цілком збігатися з іншою культурою. Як відомо, мова – носій культури, а культура кожного народу зафіксована у його мові” [6, С. 115]. У підсистемі „мова і культура” можна виділити такі окремі елементи:

• по-перше, мова і культура розвиваються в одному просторі й часі;
• по-друге, як мова, так і культура є виявом спільних креативних зусиль, наслідком діяльності народу та його окремих представників;
• по-третє, мова є одним із виявів культури народу [Див. : 12, С. 8].

Для іноземця важливо  розуміти не лише мову народу, а й відчувати неподільний зв’язок мови та культури, адже „слововживання, за                    Л. Вітгенштайном, – це певна мовна гра, де діють закони багатозначності, підпорядковані мовним правилам” [5, С. 48 ].

Лінгвокраїнознавство – розділ науки про мову, який включає навчання цієї мови та подає певні відомості про країну, в якій вона є засобом спілкування.

„В основі лінгвокраїнознавства лежать п’ять методологічних принципів. Перший принцип – це суспільна природа мови, яка постає як об’єктивна можливість залучення до нової дійсності. Єдність мови і національної культури реалізується в низці функцій, з яких для лінгвокраїнознавства особливо важливі три, а саме: комунікативна, культуроносна та накопичувальна” [24, С. 7].

Другий принцип – засвоєння людиною національної культури, істотних фактів, норм і цінностей іншої національної культури. Третій принцип – формування позитивного ставлення до народу – носія мови, адже вивчення мови починається з метою зближення народів. Четвертий принцип – це цілісність і гомогенність мовного навчального процесу. І п’ятий принцип пов’язаний з уточненням специфіки країнознавства. Лінгвокраїнознавство ставить за мету вивчення мовних одиниць, які найбільш яскраво відображають національні особливості культури народу – носія мови та середовище його існування [Див. : 24, С. 58].

У число лексичних одиниць входять назви реалій (визначення предметів та явищ, які є характерними для однієї культури і відсутні в іншій), конотативна лексика (слова, що збігаються за основним значенням і розрізняються за культурно-історичними асоціаціями) та фонова лексика, що позначає предмети та явища, які мають аналоги в культурі, яку порівнюють та розрізняють за національними особливостями. Для лінгвокраїнознавства велике зацікавлення також становлять фразеологізми, у яких відображається національна своєрідність історії, культури, традиційного способу життя народу – носія мови [Див. : 17, С. 56].

Мета лінгвокраїнознавства – вивчення мовних одиниць, які найбільш яскраво відображають національні особливості культури народу – носія мови та середовище його існування [Див. : 20, С. 58]

1.2 Актуальність опрацювання художнього твору для студента-іноземця.

Аналіз тексту як лінгвокраїнознавчого явища дає  науковцям широкий спектр можливостей. Але переважно звертаємо увагу лише на формально-мовний аспект художніх текстів, оминаючи ідейно-тематичне багатство творів. Можливість аналізувати текст різнобічно також залежить від авторського виконання твору, бо не завжди він містить смисловий лінгвокраїнознавчий потенціал [Див. : 15, С. 54].

Вивчаючи  роман Ліни Костенко „Записки українського самашедшого”, можемо ствердити протилежне. Лінгвокраїнознавча цінність роману (і художнього тексту загалом) для вивчення іноземної мови є великою.

Доцільність використання художнього матеріалу підтверджується ще і тим, що методично більш виправдано читати повні твори, а не окремі тексти. Важливим доказом на користь цієї тези є те, що труднощі розуміння коротких розповідей одноразового завдання значно більші, ніж під час читання творів у продовженнях. Читання повних художніх творів забезпечує досить часту повторюваність лексичних одиниць у нових контекстах, комбінаціях і відомих граматичних конструкціях з новим лексичним наповненням. Лексика художніх текстів тісно стикається з загальновживаним словником розмовної мови [Див. : 8, С. 164].

Використання художніх текстів невіддільне від країнознавчого аспекту викладання іноземних мов. Поряд із вирішенням основних мовних і лінгвістичних завдань домашнє читання, побудоване на здобутках художньої літератури, може сприяти здійсненню важливої освітньої мети – введенню студентів у світ культури країни досліджуваної мови. Художня література є цінним джерелом країнознавчих знань.

„До країнознавчого цінного змісту відносяться також біографія письменника, події, що лежать в основі літературного твору, сама тематика, що має завжди культурно-історичне забарвлення, середовище, в якому відбувається дія, тобто ті фонові знання, що незмінно складають країнознавчий потенціал будь-якого твору високого художнього рівня” [14, С. 55].

Художні твори багаті явищами, в яких найбільш яскраво  виявляється взаємозв'язок мови і культури. Особливе місце серед реалій, що мають загальнокультурну значимість (стосовно художнього твору), займають імена літературних персонажів. Кожен образ містить визначену кількість інформації, у тому числі і культурно-національної, тобто країнознавчої. Національно-культурний компонент наявний і в топонімній лексиці.

У художньому тексті відображено авторське образне  світосприйняття як частково національне. Тому під час адаптації тексту для іншомовної аудиторії враховуємо ступінь „етнічності” автора та знання іноземців про ту країну, мовою якої написаний твір. Декодування національної специфіки твору – тривалий процес.

Художній  текст виступає українським культурним спадком, який допомагає іноземним студентам більше дізнатися про нашу країну, ментальні особливості народу, його морально-етичні цінності. „Текст як одиниця комунікації виявляється оптимальним засобом розвитку й удосконалення комунікативних умінь і здібностей учнів, інтенсифікує процес опанування текстовою діяльністю” [23, С 51].

1.3 Принципи відбору лінгвокраїнознавчих текстів.

Художнє багатство української  літератури становить невичерпне джерело  для подання текстів та апробації їх в іншомовній аудиторії. Викладачі, вибираючи художні тексти українською мовою, орієнтуються на багато чинників, що безпосередньо впливають на їхній вибір. Звичайно, рівень складності тексту буде найбільше залежати від рівня підготовки студента, його знань мови та культури народу, мову якого він вивчає. Текст мусить містити для читача пізнавальну інформацію. „Основні критерії, на які орієнтуються викладачі під час відбору текстів з погляду їхнього змісту такі:

1. країнознавче наповнення, що допомагає студентам по-новому відкрити для себе ментальність та світогляд нації, мову якої вони вивчають;
2. сучасність;
3. актуальність історизму (ті події, що відомі більшій частині носіїв мови; що допомагають зрозуміти процес формування нації);
4. типовість (у випадку нашого твору – це ідейно-тематичне наповнення, особливості світогляду нашого народу, що відображені у рисах характеру персонажів)” [25, С. 23].

„Коли підбираємо текст для роботи в аудиторії студентів-іноземців, потрібно детально обдумати, на які аспекти хочемо звернути увагу, як подати нову інформацію. Залежно від цього розрізняють два способи подання нового матеріалу” [27, С. 4].

По-перше, можна  подати матеріал прямо, точно, однозначно, тоді не потрібно робити висновків зі сказаного. Такий тип навчального тексту називається прагматичним.

По-друге, нову інформацію можна з чимось співвідносити, подавати через близькі чи суміжні речі та явища. У цьому випадку необхідно робити висновок з прочитаного. Такі тексти називаються проективними.

Художні твори переважно відносимо до проективних текстів. У них важче розпізнати те, що хотів сказати автор. Проте не можна абсолютно адаптовувати і спростовувати всі матеріали для полегшення розуміння. Художній текст у цьому випадку втрачає свою цінність як твір мистецтва, студент, що вивчає іноземну мову, не зможе відчути до кінця особливості творчої манери автора, а також світоглядної картини світу, яку закладено у текстовому полотні [Див. : 4, С. 112].

При відборі художньої  літератури варто пам’ятати, що художній текст має властивість концентрувати значну кількість інформації у відносно невеликому обсязі. Ю. Лотман називає художню літературу „найекономічнішим та найкомпактнішим способом зберігання і передачі інформації” [16, С. 22].

Однак саме ці характеристики художньої літератури – економність та компактність – створюють для іноземної аудиторії значні труднощі.

1.4 Лінгвокраїнознавчий  коментар: поняття, типи і способи подання.

Для адекватного розуміння  та сприйняття художнього тексту читачеві потрібні різні країнознавчі знання, що підготовлюють його до цього процесу [Див. : 15, C. 57].

Перший рівень – країнознавчі знання, які допомагають адекватно зрозуміти весь твір в цілому: інформація про письменника, особливості його творчого стилю, відомості про зовнішній вплив на витворення тексту.

Другий рівень – знання, необхідні для адекватного розпредмечування національних словесних образів, національно специфічних читацьких уявлень і розуміння їх функціональної ролі в художньому тексті.

Якщо іноземна аудиторія певним чином підготовлена до сприйняття художнього тексту, то наступним важливим кроком для подолання культурологічної дистанції між студентом-іноземцем та твором художньої літератури є подання лінгвокраїнознавчих коментарів.

„Коментар – різновид заповнення лакун, спосіб полегшення сприйняття іншомовного тексту іноземцями. Заповнення при цьому можуть бути різного обсягу, який обумовлюється авторським текстовим полотном, а також близькістю або віддаленістю культур реципієнта та автора твору” [Див. : 18, С. 130].

Коментар – це будь-яке  пояснення, що стосується певного слова чи тексту, уривку чи всього тексту в цілому [Див. : 4, С. 134]. Але нам треба пам’ятати, що жоден коментар не може пояснити абсолютно все. Інколи від дає поштовх іноземцям для продовження пошуку у вказаному напрямку, спрямовує на певне розуміння того, що хотів повідомити автор, коментує значення або пояснює функціональне навантаження вжитих мовних одиниць.

Науковці Є. Верещагін  та М. Костомаров виділяють види труднощів, що можуть виникнути у процесі опрацювання художнього твору.

По-перше, це слова та вирази, що не входять до словникового запасу студентів-іноземців. Ці лексичні одиниці можуть бути рідковживаними, відрізнятися семантикою від загальноприйнятого способу їх використання мовцями. За таких обставин надаємо довідку лінгвістичного характеру, перекладаючи незрозумілу одиницю.

У тексті можуть потребувати  пояснення художні конструкції  та прийоми, що їх використовує автор  для оригінального подання певних відомостей. Такий коментар називаємо стилістичним.

Лінгвокраїнознавчий коментар використовуємо для пояснення тих  одиниць, що становлять національну  специфіку української мови, не мають  точних відповідників в інших  мовах (безеквівалентна та фонова лексика, фразеологічний рівень мови; лексика, що активно не функціонує в повсякденному мовленні і т.д.).