Культура наукової мови

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

           КРИМСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. Вадима Гетьмана »

 

                                                                

 

 

               

 

 

Контрольная Робота

З дисципліни: «Культура наукової мови»

Варіант-8

 

 

 

 

 

 

 

Робота виконана:

                                                                         Студентом 3-го курсу

                                                                                                 ЗФО групи ПР-32-11

                                                                 Тьосов Олександр

                                                                              

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сімферополь 2013 
Зміст

 

 

  ВСТУП

  I. Культура усного й писемного мовлення.

  II. Українська наукова термінологія: стан та перспективи розвитку.

  III. Практична частина - «Анотація»

ВИСНОВОК 

  СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

    Культура мовлення — явище двобічне, бо має усну й писемну форми буття. Вони обидві по-особливому важ­ливі. Техніка усного мовлення доповнює техніку мов­лення писемного, і навпаки. Від оволодіння теорією і практикою письма залежить не тільки мовна, а й за­гальна культура кожного. Опанувавши письмо, людина прилучається до книг — найуніверсальнішого і найна­дійнішого джерела знань. Книга вказує шлях до куль­тури і водночас є виявом культури, яка формується із знань, навичок, умінь і поведінки окремої особи, наро­ду, всього людства. Отже, шлях до культури пролягає через мову, культура своєрідно закріплюється в мові і реалізується в мовленні.

      У сфері мовленнєвої діяльності дуже важливою є за­гальна й професійна освіченість мовця, його ерудиція. Маючи ґрунтовні знання, зокрема з мови, досконало во­лодіючи її усною і писемною формами, кожен носій мо­ви може зарекомендувати себе в суспільному житті най­ефективніше.

     Культура мовлення передбачає красномовство (в його позитивному сенсі), але ним не обмежується. Без змістовності думки красномовство недоречне і комуні­кативно шкідливе. Культура мовлення розвивається од­ночасно з розвитком кругозору людини — кругозором загальним і спеціальним (ідеологічним, політичним і професійним).

Ціль цієї Контрольної роботи – ознайомитись с поняттями культури мовлення, а також познайомитися с української наукової термінології і в довершенні скласти анотацію.

 

 

 

 

 

 

 

I. Культура  усного й писемного мовлення.

    Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

    Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й вживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується.        Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях.

     Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належної культури мовлення.

     Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

    Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві відчутно впливає на стан економічного й політичного розвитку держави, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.

      Культуру усного й писемного мовлення, тобто його стилістику, кожен із мовців навіть за найсприятливіших умов опановує поступово. Бо мова безмежно багата на слова і їх лексичні значення, на фразеологізми, різноманітна в граматичній будові і фонетичному оформленні та вияві.

    Для дитини, яка ще не навчається письму, усне мовлення слугує єдиною формою спілкування з однолітками і всіма, хто вміє або не вміє читати й писати.

Поступово розвиваючи своє мислення й мову, людина утверджується в  житті, у суспільстві. Цей процес неможливий без мовлення — конкретного  використання всіх одиниць мови.

    Культура мовлення — явище двобічне, бо має усну й писемну форми буття. Вони обидві по-особливому важливі. Техніка усного мовлення доповнює техніку мовлення писемного, і навпаки. Від оволодіння теорією і практикою письма залежить не тільки мовна, а й загальна культура кожного. Опанувавши письмо, людина прилучається до книг — найуніверсальнішого і найнадійнішого джерела знань. Книга вказує шлях до культури і водночас є виявом культури, яка формується із знань, навичок, умінь і поведінки окремої особи, народу, всього людства. Отже, шлях до культури пролягає через мову, культура своєрідно закріплюється в мові і реалізується в мовленні.

     Про мову і її роль у суспільному та особистому житті існує багато висловлювань видатних учених, письменників: «Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова — ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, роздуми, досвід, почування» (Панас Мирний); «Легкий повітряний шум спричиняє випущене слово. Але воно часто або смертельно ранить, або радість викликає і збуджує душу» (Г. Сковорода). Російський письменник Антон Чехов (1860 — 1904) писав: «Для інтелігентної людини, погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати й писати». Безсумнівною є й народна мудрість: «Якщо знаєш, про що сказати, слова завжди знайдуться ».

     У сфері мовленнєвої діяльності дуже важливою є загальна й професійна освіченість мовця, його ерудиція. Маючи ґрунтовні знання, зокрема з мови, досконало володіючи її усною і писемною формами, кожен носій мови може зарекомендувати себе в суспільному житті найефективніше.

    Культура мовлення передбачає красномовство (в його позитивному сенсі), але ним не обмежується. Без змістовності думки красномовство недоречне і комунікативно шкідливе. Культура мовлення розвивається одночасно з розвитком кругозору людини — кругозором загальним і спеціальним (ідеологічним, політичним і професійним).

    Отже, усне мовлення й писемне мовлення, оволодіння їх стилістикою, культурою — це дуже місткий і постійний природний процес, не завжди спланований і усвідомлюваний, але спрямований до знання і вміння висловлюватись, послуговуватись мовою якнайдоцільніше в усіх сферах соціального та індивідуального життя кожного з мовців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

II. Українська  наукова термінологія: стан та  перспективи розвитку.

Терміноло́гія — це:

1. Сукупність термінів, тобто слів або словосполучень, що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукупність усіх термінів, наявних у тій чи іншій мові. Від звичайних слів терміни відрізняються точністю семантичних меж.
2. Розділ лексикології, який вивчає терміни різних галузей знань.

Галузеві термінології (тобто сукупності термінів конкретних галузей) називають терміносистемами, або термінологічними системами. Системність термінології зумовлена двома типами зв'язків, які надають множинам термінів системного характеру:

1. Логічними зв'язками (якщо між поняттями певної науки існують системні логічні зв'язки - а вони є в кожній науці, - то терміни, які називають ці поняття, мають теж бути системно пов'язаними);
2. Мовними зв'язками (хоча терміни позначають наукові поняття, вони залишаються одиницями природної людської мови, а, відповідно, їм властиві всі ті зв'язки, які характерні для загальновживаних слів - синонімічні, антонімічні, словотвірні, граматичні тощо)

Основні способи творення термінів:

• зміна значення слова звичайної мови;
• творення неологізмів шляхом словотвору з коренів та інших морфологічних елементів звичайної мови, що часто набирає форми кальок з іноземних мов;
• запозичення з іноземних мов (етранжизми).

Переважання перших двох способів пов'язане з тенденцією до пуризму. Для практичних цілей термінологія укладається в галузевих термінологічних словниках.

    Вивченням термінів та терміносистем займається наука термінознавство. Отже, термінознавство - це наука, що вивчає спеціальну лексику з точки зору її типології, походження, форми, значення і функціонування, а також використання, упорядкування і творення.

Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає  до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна  серед інших мов, і є цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.

Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах життєдіяльності, і зокрема у науковій галузі. Поступово на державну мову перейшла освіта і переходить наука.

    Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах життєдіяльності, і зокрема у науковій галузі. Поступово на державну мову перейшла освіта і переходить наука.

    Національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого третього національного відродження. На запити середньої і вищої освіти упродовж 1990-х років з’явилася низка термінологічних словників, які в тій чи іншій мірі заповнювали прогалину спеціальних назв і понять. Звичайно, не усі лексикографічні праці відповідали духові і завданням часу, але кожна з них по краплиночці додавала снаги нашій науковій мові, пробуджувала її від десятилітньої сонливості, заставила запрацювати на рівні найпрестижніших європейських мов, а може, й краща.

За останні десять років з’явилося близько сотні  різноманітних термінографічних праць  різного статусу і ґатунку, які виходили у різних містах України. Крім словників, написано чимало роздумів з приводу термінологічної справи, які друкувалися як на сторінках періодики, так і на сторінках спеціальних журналів.Вийшло кілька підручників, посібників, монографій. 
    Уся ця продукція є наслідком живого діалогу між фахівцями-ученими, спеціалістами різних сфер і філологами, що відбувається постійно на внутрішньовузівських і міжвузівських семінарах, термінологічних нарадах і конференціях як регіонального, державного, так і міжнародного рівня. 
    Уже давно побутує думка, що в Україні на сьогодні є кілька термінологічних центрів, основні з яких знаходяться у Харкові, Києві і Львові. Зокрема Львівський термінологічний центр, започаткований у свій час на кафедрі української мови Львівського національного університету ім. Івана Франка, успішно функціонує як самостійна номенклатурна одиниця і установа при державному університеті “Львівська політехніка”. Це Комітет науково-технічної термінології, який веде широку просвітницьку роботу, виконує державне замовлення на створення держстандартів, а також плідно працює в лексикографічному та організаційному напрямах. Так, під егідою центру за останні десять років з’явилися такі словники: “Російсько-український електрорадіотехнічний словник" (за ред. В.С Перхача), ”Російсько-український та українсько-російський словник з радіоелектроніки" (Б. Рицар, К. Семенистий, І. Кочан); “Російсько-український словник термінів і зворотів з технології нафти" (А. Зелізний, Г.О. Літковець, З.В. Гуменецький, М. Ганіткевич); “Російсько-український словник з хемії та хемічної технології" (А. Зелізний та М. Ганіткевич); "Російсько-український автошляховий словник“ (І. Фецович), “Англійсько-український словник-довідник інженерії довкілля" (Т. Балабан) тощо.