Засоби державного регулювання господарської діяльності

    Основні напрямки  державної політики у сфері  ліцензування, законодавчі основи  її проведення визначаються Верховною  Радою, а реалізацію цієї політики  здійснює Кабінет Міністрів, спеціально  уповноважений орган із питань ліцензування, а також органи виконавчої влади за визначенням Кабінету Міністрів, інші органи, уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності.

    Закон встановлює  компетенцію спеціально уповноваженого  органу з питань ліцензування, органів ліцензування, експертно-апеляційної ради, створюваної при спеціально уповноваженому органі. Останній, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, разом з органом ліцензування затверджує ліцензійні умови здійснення певного виду господарської діяльності і порядок контролю за їх додержанням, веде Єдиний ліцензійний реєстр1. Для виконання своїх повноважень цей орган організовує свої територіальні органи, які діють на підставі повноважень, що ним затверджуються.

   Видача ліцензій органом ліцензування проводиться за заявою суб'єкта господарювання, який має намір здійснювати певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначені документи, які подаються в орган ліцензування для одержання ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

    Державний  нагляд за дотриманням органами  ліцензування вимог законодавства  у сфері ліцензування здійснює  спеціально уповноважений орган з питань ліцензування шляхом проведення планових і поза планових перевірок. Ним, а також іншими органами ліцензування Здійснюється контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов.

    Єдиний ліцензійний  реєстр містить відомості ліцензійних реєстрів, які формують і ведуть органи ліцензування за певними видами господарської Діяльності, та ідентифікаційні коди цих органів.

    Згідно з  Постановою Кабінету Міністрів  України від 14 листопада 2000 р.  № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» в Україні діє 34 органи ліцензування. На підставі ліцензії, виданої центральним органом виконавчої влади, господарська діяльність провадиться на всій території України, а на підставі ліцензії, виданої місцевим органом виконавчої влади, — на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

    Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний  вид господарської діяльності, що  ліцензується, особисто або через  уповноважений ним орган чи  особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

    На території  України органи ліцензування  використовують бланки ліцензії  єдиного зразка. Строк дії ліцензії  на провадження певного виду  господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим за три роки.

    Для кожної  філії, кожного відокремленого  підрозділу ліцензіата, які провадитимуть  господарську діяльність на підставі отриманої ними ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій[3].

    До речі, ведення  відповідних видів діяльності  без отримання ліцензії має  наслідком притягнення посадових осіб до аналогічної відповідальності, що й за відсутність державної реєстрації.

    Патентуванню  згідно з Законом України «Про  патентування деяких видів підприємницької  діяльності» від 23 березня 1996 р. підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг[4].

    Торговий патент  — це державне свідоцтво, яке  засвідчує пра- во суб’єкта  підприємницької діяльності чи  його структурного (відокремленого) підрозділу вести зазначені види підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

    Спеціальний  торговий патент — це державне  свідоцтво, яке засвідчує право  суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.

    У необхідних  випадках держава застосовує  квотування, установлюючи граничний  обсяг (квоти) виробництва чи  обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва  та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот установлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону. Так, щороку КМУ визначає переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню (див., наприклад, Постанову КМУ від 25 грудня 2002 р. № 1939).

    Стандартизація  згідно з Законом України «Про  стандартизацію» від 17 травня 2001 р. — це діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

    У сфері  господарювання застосовуються:

        • державні стандарти України;

        • кодекси усталеної практики;

        • класифікатори;

        • технічні умови;

        • міжнародні, регіональні й національні стандарти  інших країн (застосовуються в  Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

    Міжнародні та регіональні  стандарти — стандарти, прийняті  відпо відно міжнародним та  регіональним органом стандартизації, а також національні стандарти  інших країн — застосовуються  в Україні відповідно до чинних  міжнародних договорів. Так, відповідно до Закону України від 17 січня 2002 року, Україна приєдналася до Міжнародної Конвенції про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболов них суден та несення вахти 1995 року.

    Стандарти повинні відповідати  потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Вони мають бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт.

    Стандарти застосовуються  на добровільних засадах, окрім  випадків, зазначених у ст. 15 Господарського  кодексу України, згідно з якою  застосування стандартів чи їх  окремих положень стає обов'язковим  для суб'єктів господарювання, якщо  це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.

    Міжнародні, регіональні  та стандарти інших країн, якщо  їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в установленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.

    У разі виготовлення  продукції на експорт, якщо  угодою (контрактом) передбачено інші  вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди, коли вони не суперечать вітчизняному законодавству в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

    Державні стандарти України містять обов'язкові та рекомендовані вимоги. До обов'язкових належать, зокрема, вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону навколишнього середовища і вимоги до методів випробувань цих показників.

    Застосування стандартів  чи їх окремих положень є  обов’язковим для:

    - суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання  в нормативно-правових актах;

    - учасників угоди (контракту)  щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

    - виробника чи постачальника  продукції, якщо він склав декларацію  про відповідність продукції  певним стандартам чи застосував  позначення цих стандартів у  її маркуванні;

    - виробника чи постачальника,  якщо його продукцію сертифіковано  щодо вимог стандартів.

    З метою запобігання  наданню таких послуг та реалізації  продукції, які є небезпечними  для життя, здоров'я та майна  громадян і довкілля, а також  для сприяння споживачам у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному  співробітництві та міжнародній торгівлі, здійснюється сертифікація — підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

    З метою запобігання  наданню таких послуг та реалізації  продукції, які є небезпечними  для життя, здоров'я та майна  громадян і довкілля, а також  для сприяння споживачам у  виборі продукції, створення умов  для участі суб'єктів господарювання  в міжнародному економічному, науко во-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі, здійснюється сертифікація — підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

    Закон від 17 травня 2001 року «Про підтвердження відповідності» визначає сертифікацію як процедуру, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, управління якістю, управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.

    Сертифікація на відповідність продукції обов'язковим вимогам нормативних документів провадиться виключно в державній системі сертифікації. Обов'язкова сертифікація в усіх випадках повинна включати перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і подальший технічний нагляд за сертифікованою продукцією.

    Процедура підтвердження  відповідності в законодавче  регульованій сфері є обов'язковою  для виробника, постачальника  чи уповноваженого органу з  сертифікації, а в законодавче  нерегульованій сфері здійснюється на добровільних засадах. Відповідність продукції вимогам, встановленим законодавством, засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом відповідності.

    Процедура підтвердження  відповідності в законодавче  регульованій сфері для окремих видів продукції, яка може становити небезпеку для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля, запроваджується технічними регламентами.

    Виробник забезпечує  підтвердження відповідності і  складає декларацію про відповідність, якщо це встановлено технічним документом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. Він зобов'язаний на давати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження відповідності, декларацію про відповідність та документацію, що підтверджує декларовану відповідність протягом встановленого законодавством строку їх зберігання.

    Сертифікація в законодавче  регульованій сфері провадиться  згідно з вимогами технічних  регламентів з підтвердження  відповідності. За результатами  проведення сертифікації в разі позитивного рішення уповноваженого органу з сертифікації заявникові видається сертифікат відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності (ст. 11 згаданого Закону).

    Сертифікація здійснюється  з метою запобігання наданню  послуг та реалізації продукції,  небезпечних для життя, сприяння  споживачеві у виборі продукції,  створення умов для участі  суб'єктів господарювання в міжнародному  економічному, науково-технічному співробітництві та Міжнародній торгівлі1.

    Норми і нормативи  — це завчасно розроблені і  затверджені в установленому  законом порядку розміри споживання  основних фондів, природних і  матеріальних ресурсів, припустимих  шкідливих викидів та інші обов’язкові до застосування умови господарювання (наприклад, норми прискореної амортизації, гігієнічні нормативи, норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 663, норми природних втрат (бою) продукції під час транспортування, зберігання та реалізації).

    Ліміти —  гранично допустимі величини  використання ресурсів або, навпаки,  гранично допустимі викиди (див., наприклад, Постанову Кабінету  Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 «Про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення»). Своїм статусом ліміт чимось нагадує квоту.

    Питанням регулювання  цін і тарифів присвячено главу 21 ГК, а також норми Закону України «Про ціни і ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. Відповідно до ст. 189 ГК ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Суб’єкти господарювання можуть використовувати в господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.