Реформирование денежного механизма в Российской империи в начале XX в

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ 
ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ (ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ)

 

Кафедра ______________________________________________

(назва кафедри)

 

 

Контрольна  робота

з дисципліни _____________________________________________

(назва навчальної дисципліни)

 

Варіант №17

 

 

 

 

Виконав

студент _____ курсу _____ групи

набір ______ року

залікова книжка № _____

(або за списком № _____ )

___________________________

(прізвище, ініціали студента)

тел. ____ (для місцевих студентів)

 

 

 

Перевірив

____________________________

(прізвище, ініціали викладача)

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ

2013

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     План

               Вступ.

1. Зміни у виборчому законодавстві 1905-1907 рр.
2. Діяльність  Державної Думи І- ІУ скликання.
3. Українська «фракція» у російському парламенті.

               Висновки.

               Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Створення Державної  Думи, як законодорадчого органу в  Росії визнавалося за необхідне  вже давно. На самому початку ХХ століття суспільна ситуація в країні загострилася до такого ступеня, що стало ясно, що по-старому жити не можна, потрібні зміни. І в першу чергу зміни в державному устрої. 

Восени 1905 р. в критичній  для самодержавства ситуації Микола II змушений був піти ще на одну поступку, і підписав 17 жовтня Маніфест, яким на уряд покладався обов'язок «дарувати населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок ». Маніфест вплинув на реформування російського суспільства, принаймні, в трьох напрямках: їм покладено початок перегляду законодавчих актів, регулюючих соціально-політичне і національно-державний устрій Росії, він став правовою базою для утворення легальних політичних партій і почала перетворення державно-церковних відносин.  Маніфест надав вплив реформування російського суспільства, по крайнього заходу, у трьох напрямах: їм належить початок перегляду законодавчих актів, регулюючих соціально-політичне і національно-державне пристрій Росії; він став правової базою для освіти легальних політичних партій та початку перетворення державно-церковних відносин.

Однією з першочергові завдання після ухвалення Маніфесту стала необхідність розробки нового закону, внесення поправок і доповнень в законодавчі акти, що визначають склад, порядок формування та повноваження Державної Думи та Державного Ради й їх підпорядкованість.

 

 

 

 

 

 

 

1. Зміни у виборчому законодавстві 1905-1907 рр.

 

Розвиток капіталізму  в Росії зумовив зміни у  її державному ладі, що певною мірою знаменували перехід держави від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили царя Миколу II у рескрипті, даному на ім’я міністра внутрішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати обраних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій… при обов’язковому збереженні непорушності Основних законів імперії».

6 серпня 1905 р. були  прийняті закон «Установа Державної  думи» і «Положення про вибори  до Державної думи». Державна  дума створювалася «для попереднього  розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Державну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала лише законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа виборців робітників і селянську бідноту. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони. Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак унаслідок протидії з боку опозиційних сил вибори в булигінську думу так і не відбулися. Загальноросійський жовтневий політичний страйк примусив царат піти на істотні поступки революційному рухові й оприлюднити Маніфест від 17 жовтня 1905 р. Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив заснування парламенту. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечувалася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей». За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест визначав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які раніше були позбавлені виборчих прав.

11 грудня 1905 р. було видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії доповнювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у виборах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширювався склад виборців від міської курії. На підставі цього нормативного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи І і II скликань. З червня 1907 р. було оприлюднене нове антидемократичне «Положення про вибори до Державної думи». Новий виборчий закон суттєво урізав представництво в Думі деяких окраїн Російської імперії. Зросла кількість виборців від землевласницької курії і скоротилася — від селянської. Особливо зменшувалися виборчі права робітників. В усій Росії виділялося тільки шість промислових губерній (у тому числі Харківська і Катеринославська), робітники яких мали право обирати своїх депутатів до Державної думи. Міська курія поділялася на дві курії. До першої входили так звані «цензові елементи», тобто власники нерухомості, які обирали більше половини виборців. Унаслідок цих змін один голос у першій (землевласницькій) курії прирівнювався трьом голосам багатих городян другої курії, 15 голосам селян третьої курії і 45 голосам робітників великих підприємств. За такої системи більша частина виборщиків обиралася, зрозуміло, дворянством і великою буржуазією. На частку ж робітників припадало лише 2,4% виборців. Усього ж активним виборчим правом користувалися лише 15% населення Російської імперії.

У кінцевому підсумку, склався такий порядок виборів  членів Державної думи. Повітові землевласники поділялися на тих, котрі мали повний майновий ценз, і тих, котрі його не мали. Міські виборці засновували в межах кожного повіту два з’їзди: до першого належали власники нерухомості в межах міських поселень більшої вартості (у містах з населенням понад 20 тис. осіб вартість нерухомості становила не менше 1 тис. крб., в інших — 300 крб.) або торговельних підприємств перших п’яти розрядів, і до другого з’їзду належали у містах власники нерухомості меншої вартості, які сплачували протягом не менше року основний промисловий податок на особисті промислові заняття. Кожний із цих з’їздів засновувався у повіті окремо і самостійно обирав визначене йому число виборних для губернських виборчих зборів.

Виборці із селян на волосному сході обирали від кожної волості по два уповноважених серед селян-домогосподарів, які особисто вели господарство на купленій або надільній землі і були приписані до сільського товариства не менше року. З’їзд цих уповноважених від усіх волостей повіту обирав зі свого середовища виборних для участі у губернських виборчих зборах. Робітники обирали зі свого середовища уповноважених за таким розрахунком. Уповноваженими могли бути тільки робітники, які працювали на підприємстві не менше шести місяців. Ці уповноважені від підприємств даної губернії складали губернський з’їзд для виборів зі свого середовища призначеного числа виборних.

Обрання членів Державної  думи здійснювалося у губернських  виборчих зборах, куди збиралися виборні від усіх курій. Спочатку вони обирали: а) одного члена Державної думи з числа виборних від селян; б) одного з числа виборних — землевласників; в) одного-двох — з числа міських виборців, а в деяких зазначених у законі губерніях— одного члена Державної думи від робітників і козаків. Вибори членів Державної думи були двохступеневими для великих землевласників і міських виборців, триступеневими — для дрібних землевласників і робітників, і чотириступеневими — для селян.

Обраними могли бути тільки особи, які володіли російською мовою. Члени Державної думи, які обіймали платні посади на державній службі, мусили піти у відставку. Виняток допускався для міністрів, які могли зберегти свої посади.

Члени Державної думи обиралися на 5 років, кожний з них повинен був принести особливу присягу. Відмова від неї давала підставу вважати, що особа звільняється від обов’язків члена Державної думи. Члени Державної думи вважалися представниками всієї країни, а не тільки своїх виборців, тому вони не звітували перед останніми. Члени Державної думи користувалися свободою думки і міркувань у справах, які перебували у віданні Думи. Затримати їх за борги і обмежити їхню волю могли лише за постановою судової влади, а під час сесії Державної думи — тільки з її дозволу. Члени Державної думи працювали на платних засадах, одержуючи від казни 4200 крб. на рік, а також компенсацію за оплату проїзду до Санкт-Петербургу і назад.

Компетенція, а також  загальні питання організації і  діяльності Державної думи визначалися передусім таким правовим актом, як «Установа Державної думи», а також низкою статей Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. Державна дума була органом насамперед законодавчим. Вона мала право обговорювати внесений на її розгляд законопроект, могла його прийняти або відхилити, внести до його тексту поправки і зміни. Одночасно Державна дума наділялася правом законодавчої ініціативи, тобто правом висувати пропозиції про зміни чинного або видання нового закону. Це право Думи поширювалося на всі закони за винятком Основних державних законів Російської імперії, перегляд яких міг здійснюватися тільки за ініціативою імператора. Ці ж Основні закони містили норми про вилучення із законодавчої компетенції Державної думи (статті 21, 96—97, 125). Однак ці та деякі інші вилучення із законодавчої компетенції Державної думи не могли змінити загального положення, що жоден закон у державі не міг бути прийнятий без ухвалення Державної думи. З уведенням до державного механізму Російської імперії Державної думи цар сам вже не міг приймати закони. Він мав право затверджувати (або не затверджувати) те, що розглядалося Державною думою. Щоправда, ст. 87 Основних державних законів у редакції від 23 квітня 1906 р. передбачала один виняток. Цар міг самостійно приймати надзвичайні закони у невідкладних випадках під час перерви у засіданнях Державної думи. Однак і такий надзвичайний закон обов’язково вносився на розгляд Думи не пізніше ніж через місяць після початку її засідань. Якщо ж закон не вносився протягом зазначеного часу в Думу, він втрачав силу.

 

2. Діяльність  Державної Думи І- ІУ скликання. 

 

Законодавство передбачало  наявність у Державної думи повноважень і в сфері фінансів. їй належало право розгляду і затвердження державного розкладу витрат і доходів. Однак законодавство передбачало і деякі обмеження повноважень Державної думи у сфері фінансів. Так, вона не могла розглядати бюджетні питання, пов’язані з діяльністю військового міністерства і міністерства імператорського двору. Не втручалася Дума і в питання про витрати на утримання імператорської родини.

Наділялася Державна дума й контрольними повноваженнями за законністю дій міністрів, використовуючи право запитів до них.

У галузі верховного управління до відання Державної думи належали такі справи: про відчуження частини державного майна; про будівництво скарбницею залізниць за її рахунок; про заснування компаній на акціях; про кількість новобранців, необхідну для покриття поповнення армії і флоту; державні позики для державних витрат справи, що вносилися на розгляд Державної думи за особливими Височайшими веліннями.

До відання Державної  думи належали й питання, що стосувалися її внутрішньої організації. Так, Дума виробляла «наказ», тобто правила внутрішнього розпорядку та організації діяльності самої Думи. Право Державної думи приймати свій наказ закріплювалося ст. 62 «Установи Державної думи».

У травні 1906 р. І Державна дума прийняла перші три глави  наказу «Відкриття зборів Думи і перевірка  обрання членів», «Обрання посадових осіб Думою», «Відділи і комісії Думи», а також правила про припинення дебатів. II Державна дума прийняла глави наказу 1906 р. до тимчасового керівництва і доручила своїй комісії з Наказу — переглянути ці глави й опрацювати наступні, що й було зроблено. II Дума прийняла четверту главу «Порядок провадження справ у Державній думі» та чотири відділи п’ятої глави «Порядок засідань Державної думи». III Державна дума прийняла до тимчасового керівництва Наказ 1906—1907 pp. і доручила своїй комісії з Наказу опрацювати його новий варіант. У 1908 р. Дума прийняла деякі положення нового Наказу, а в червні 1909 р. схвалила його повністю і прийняла до керівництва з жовтня 1909 рА

Державна дума обирала  зі свого середовища Голову Державної думи та двох його товаришів (які виконували в разі необхідності обов’язки Голови) строком на 1 рік (після чого вони могли обиратися знову), а також на 5 років секретаря Думи та його товаришів для завідування канцелярією Думи, Обрані особи становили президію з питань, що стосувалися діяльності Думи. Державна дума могла створювати зі свого середовища комісії і відділи для попереднього розроблення питань, законопроектів та інших справ. Постанови Державної думи з усіх названих питань були остаточними. Державна дума працювала сесійно. Засідання відкривав, закривав і робив перерви Голова Думи. Він же керував засіданнями, голосуванням і дебатами, пильнував за додержанням порядку під час засідання, міг зупинити порушника, позбавити його слова тощо. Для кворуму Думи вимагалася присутність у ній не менше третини усього її складу. Якщо засідання не могло відбутися внаслідок неповного складу, то за вимогою міністра, який вніс питання на розгляд, призначалося його слухання вдруге на засіданні не пізніше як через два тижні у засіданні, яке вважалося дійсним незалежно від кількості присутніх у залі засідань Державної думи.