Відшкодування моральної шкоди

За загальним правилом непереборна сила повністю звільняє від відповідальності заподіювача  шкоди тільки у разі відсутності  його вини. Проте, зміст норм ЦК України  передбачає, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або  смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили підлягає відшкодуванню у випадках, встановлених законом [2, ч.3 ст.1166]. Наприклад. авіаційні підприємства відповідають і за випадкове завдання шкоди членам екіпажу, в тому числі за шкоду, що виникла внаслідок непереборної сили [3, ст. 29].

За загальним правилом шкода, завдана правомірними діями, не підлягає відшкодуванню. Так у  відшкодуванні завданої шкоди потерпілому  може бути відмовлено у разі уповноваження  особи на її завдання за наступних  підстав:                                          

- при проханні чи згоді потерпілого, крім випадків завдання шкоди його життю та здоров’ю;

- у разі здійснення особою права на самозахист, якщо не були перевищені його межі [15, с.43].

3.2 Застосування зарубіжного  досвіду щодо відшкодування моральної

                (немайнової) шкоди в Україні

Характерним для  доктрини німецького права є розуміння  під моральною (немайновою) шкодою - Immateriller Schaden, приниження немайнових прав і благ, що належать особі.

Об’єктами правового  захисту шляхом законодавчо встановленого відшкодування за страждання, визнаються такі основні категорії, як життя, тілесна недоторканість, здоров’я, особиста свобода, право власності, “інші права особи” .

Німецьке законодавство  передбачає захист порушених прав особи і можливість відшкодування за отримані особою страждання, виходячи з загальної норми §847 Німецького Цивільного Уложення, що регулює відносини у зв’язку із заподіянням шкоди в разі, якщо вони є наслідком порушення тілесної недоторканності, заподіяння шкоди здоров’ю або незаконного позбавлення волі. Доктринально встановлено і, на нашу думку, це є особливістю німецького підходу, що саме ці зазначені групи акумулюють основні випадки порушення прав особи, за які і передбачається відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Порушення тілесної недоторканості, як одна з груп, яка передбачає відшкодування моральної (немайнової) шкоди, охоплює досить широке коло випадків, в результаті яких завдається не тільки шкода цілісності тіла, але й будь-яке інше втручання в тілесну недоторканість [14, с.91].

“Під  заподіянням шкоди здоров’ю розуміється  порушення фізичних і психічних  життєвих процесів в людському організмі”. Німецька доктрина, виділивши ці випадки  в окрему групу і, розглядаючи  їх як підставу в якості правопорушення, виходить з широкого розуміння порушення процесів в організмі людини. В свою чергу, судова практика робить виключення у відношенні відповідальності за заподіяння “незначної” тілесної шкоди і відмовляє у таких випадках в компенсації, розглядаючи їх як незначні при відсутності особливих обставин. В якості доказів заподіяння шкоди здоров’ю вона вказує, як правило, на необхідність відповідного лікування. Між тим, відсутність критерію “незначної” шкоди призводить до труднощів при розв’язанні питання відмежування незначної шкоди від значної.

Позбавлення волі, до якої відносять всі випадки  обмеження фізичної свободи, виділяються  доктриною і законодавством в  окрему групу правопорушень. До її складу відносять будь-яке правопорушення – від ув’язнення до надівання наручників, але з застереженням на принцип обмеження відповідальності, відповідно до якого незначне обмеження свободи не породжує право на відшкодування завданої шкоди .

Положеннями Німецького Цивільного Уложення (1898р.) та чинного  німецького законодавства не визначено чіткого переліку прав і благ, порушення яких породжувало б “право на компенсацію за страждання” в результаті завданої моральної (немайнової) шкоди. Проте, судова практика, шляхом тлумачення статей 1 та 2 Основного Закону ФРН, визнала існування необмеженого кола правових благ, порушення яких надається правовий захист шляхом поновлення становища потерпілого та відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Крім того, вона підтримала доктрину в її намаганнях визначити і підтвердити існування так званого “загального права особистості” яке, за зауваженням Я. Шаппа, “охоплює сферу особистого самовдосконалення і самовираження, що потребує правового захисту від втручання ззовні”, та окреслила коло підстав, які породжують “право вимоги грошової компенсації” за завдану моральну (немайнову) шкоду.

Протягом тривалого  часу судова практика загальних судів  з цього питання була закріплена Федеральним Конституційним Судом  ФРН, який підтвердив законність багатьох рішень щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Отже, судова практика ФРН  зіграла важливу роль у становленні  інституту моральної (немайнової) шкоди.

На відміну  від німецького, досить своєрідний підхід до інституту моральної (немайнової) шкоди існує у Франції, враховуючи належність країни до романо-германської системи права.

Французька національна  правова доктрина під моральною (немайновою) шкодою визначає фізичні  і духовні страждання особи, що настають в результаті завданої шкоди. При  цьому представники доктрини досить чітко розмежували форми шкоди – на економічну шкоду, власне шкоду (матеріальну) та моральну - dommage materiel, dommage morale), так і об’єкти правовідносин, що належать правовій охороні - здоров’я та власність особи або її спеціально обумовлені права.

Цивільний кодекс Франції (1804р.) та чинне законодавство, в свою чергу, не містять визначення моральної (немайнової) шкоди, виходячи при цьому з загального підходу до інституту шкоди як такого і не проводячи розмежування між матеріальною і моральною формами шкоди [14, с.103].

Аналогічно до цього питання підходить і сучасна французька судова практика, яка теж не проводить різниці між матеріальною і моральною (немайновою) шкодою і, як правило, навіть не вважає за необхідне зазначати в тексті рішень, яку частину в загальній сумі відшкодованої позивачу шкоди складає матеріальна шкода, а яку – моральна.

Цей підхід, викликаний належністю французької правової системи  у питаннях позадоговірних зобов’язань  до системи генерального делікту, передбачає наявність керівного начала, загального принципу, на підставі якого і вирішується питання заподіяння, наявності та відшкодування завданої шкоди. Оскільки римське право не створило єдиного загального принципу, відповідно до якого особа, винна у заподіянні шкоди, повинна її відшкодувати, то своєю появою такий принцип зобов’язаний представникам науки природного права, в особливості Г. Гроцію (Grotius) та Ж. Дома (Domat), які запровадили його в XVII – XVIII сторіччях [14,388]. Цей принцип, відточений за допомогою французьких правових ідей, і був успадкований Цивільним кодексом Франції, деліктне право якої базується, за декількома незначними виключеннями, на п’яти статтях, які вже майже 190 років діють без будь-яких змін. Безумовно, вказаний принцип знайшов своє втілення у положеннях статей 1382 та 1383 Цивільного кодексу Франції, визначивши, що особа, зобов’язана відшкодувати ту шкоду, яку вона завдала і за яку визнана відповідальною. Продовжуючи розпочату представниками доктрини роботу, автори Цивільного кодексу Франції, з часом врахувавши погляди Потьє (Pothier), пішли далі, застосувавши доктринальну класифікацію “вини” (“faute”) і доповнивши існуючі положення ще однією принциповою нормою, відповідно до якої заподіяна завдана шкода належить відшкодуванню не тільки в разі її навмисного заподіяння, але й у разі відсутності необхідної обачливості. Відповідно стали розрізняти і дії, що передували зобов’язанню відшкодувати шкоду, на деліктні та квазіделіктні. Враховуючи, що доктрина запропонувала під деліктами розуміти дії скоєні з метою обману або злого умислу (dol ou malignité), а під квазіделіктами – дії без умислу, проте в результаті необережності, Цивільний кодекс Франції поєднав всі норми деліктного права в спеціальному розділі - “Делікти і квазіделікти”. Таким чином, роль законодавця звелася до гіпотетичного формулювання керівних принципів, що втілилися в деліктні статті Цивільного кодексу Франції, в той час, коли вирішення основної задачі лягло на судову практику, зокрема розробку нею критеріїв, за допомогою яких належало визначати зміст і форми деліктних позовів.

Отже, виходячи з загального розуміння принципів  відшкодування завданої шкоди, французька судова практика не могла не врахувати  нагальні потреби часу і доктринальні зауваження про можливість захисту  прав особи за допомогою інституту  моральної (немайнової) шкоди. Крім того, у французькому праві не надавали особливого значення питанню, кому саме завдана шкода – особі чи власності позивача. За таких умов - існування загальних деліктних принципів, у делінквента існує певна можливість бути визнаним винним і відшкодувати відповідні збитки викликані фізичними і духовними стражданнями особи. І тому немає нічого дивного в поглядах тих, хто стверджує, що деліктне право Франції є в принципі судовим правом, норми якого в наш час мають лише чисто формальний зв’язок з текстом Цивільного кодексу Франції. Роль, яку відіграє судова практики, є значною.

В російській правовій доктрині під категорією моральна (немайнова) шкода розуміють “фізичні та душевні  страждання, завдані громадянину  діями, що порушують його особисті немайнові права або зазіхають на інші нематеріальні блага, що належать громадянину”.

Вважається загальноприйнятим, що “така шкода підлягає компенсації  за рішеннями суду незалежно від  того, чи була одночасно завдана  зазначеними діями майнова шкода. Якщо ж в результаті дій (бездіяльності) виникло порушення майнових прав громадянина, то моральна шкода, що при цьому виникає, належить відшкодуванню тільки у випадках, передбачених законом”.

В свою чергу, судова практика, ґрунтуючись на доктрині та цивільному законодавстві, які виробили єдиний підхід, узагальнила розуміння інституту моральної (немайнової) шкоди. Так, Верховний суд Російської Федерації1визначив, що під моральною шкодою слід розуміти “душевні (“нравственные” – рос.) або фізичні страждання, заподіянні дією (бездіяльністю), що посягають на належні громадянину від народження або в силу закону нематеріальні блага (життя, здоров’я, гідність особи, ділова репутація, недоторканість приватного життя, особиста та сімейна таємниця тощо), або порушені його особисті немайнові права (право на користування своїм іменем, право авторства та інші немайнові права у відповідності із законами про охорону прав на результати інтелектуальної діяльності) або порушені майнові права громадянина”. Підставами для цього стали чинна стаття 131 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1991 року, а з часом - також статті 12, 151, 152, 1099, 1000, 1101 Цивільного кодексу Російської Федерації [10, с.47].

Позитивним в  такому підході є те, що російська  судова практика, на відміну від  доктрини та законодавства, не тільки розкрила поняття моральної (немайнової) шкоди, але й конкретизувала її прояви при заподіянні потерпілому, що принципово відмежувало її від німецького та французького підходів. Так, “моральна (немайнова) шкода, зокрема, може полягати в душевних (“нравственных” – рос.) переживаннях у зв’язку з втратою родичів; неможливістю продовжувати активне суспільне життя; втратою роботи; розкриттям сімейної, лікарської таємниці; поширенням відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь, гідність та ділову репутацію громадянина; тимчасовим обмеженням або позбавленням будь-яких прав; фізичним болем, пов’язаним із заподіянням каліцтва, іншим пошкодженням здоров’я або у зв’язку з хворобою, перенесеною в результаті душевних страждань тощо”.

В той же час, загального визначення фізичних та душевних страждань судова практика не наводить. В критичних зауваженнях доктрини з цього приводу зазначається лише, що судова практика розкриває зміст тільки однієї складової моральної (немайнової) шкоди – душевних страждань та припускається думка про те, що практика розуміє під душевними стражданнями безпосередньо переживання. Разом з тим, відмічається і невдале використання поняття “душевні переживання”. Проте, незважаючи на різниці в підходах, заслуговує на увагу досить цікаве доктринальне зауваження на підхід судової практики до поділу моральної (немайнової) шкоди за критерієм черговості отримання її особою. Його суть полягає у наступному: російська судова практика визнає як первинну, так і віддалену (вторинну) моральну шкоду.

О.М.Ерделєвський пояснює ці категорії наступним  чином: “Суд визнає як первинну, так і віддалену моральну шкоду, зазначаючи, що “моральна шкода… може полягати в… переживаннях… в зв’язку з біллю… або в зв’язку із захворюванням, перенесеним в результаті душевних страждань…”. Тобто, якщо, наприклад, в результаті поширення відомостей, що не відповідають дійсності, особа зазнає переживання (отримує моральну шкоду у вигляді душевних страждань), переносить в результаті цього гіпертонічну кризу із відчуттями болю (отримує моральну шкоду у вигляді фізичних страждань), зазнає переживання і з цього приводу (отримує вторинну моральну шкоду у вигляді моральних страждань), то немає підстав не визнавати сукупну моральну шкоду, що знаходиться у причинному зв’язку із протиправною поведінкою у вигляді поширення відомостей, що не відповідають дійсності. Аналогічна ситуація буде і в тому випадку, якщо первинна моральна шкода буде завдана у вигляді фізичних страждань, які потягнуть за собою душевні”. Досить цікавим є висновок, що робить О.М. Ерделєвський. Він зазначає, що “…судова практика визнає для цілей компенсації (єдиної мети введення інституту моральної шкоди) вторинну моральну шкоду”.

На нашу думку, враховуючи різні за проявами види моральної (немайнової) шкоди (первинну і вторинну), російська судова практика зробила спробу наблизитися до позицій більш повного врахування розміру завданої шкоди і, відповідно, до адекватної компенсації страждань перенесених потерпілим та відновлення стану потерпілого. 

В країнах загального права - Великобританії та США, на розвиток і  зміст інституту моральної (немайнової) шкоди досить суттєво вплинуло кілька важливих чинників, серед яких - обособлення окремих груп та типів деліктів, що історично розвивалися під впливом системи судових наказів, та поділ завданої шкоди за чіткими критеріями - на шкоду завдану навмисно та шкоду завдану з необережності, що в кінцевому результаті і визначили роль і місце інституту моральної шкоди.

Визначення моральної (немайнової) шкоди в сучасних правових доктринах Великобританії та США  численні, що відображає не стільки різні доктринальні підходи до інституту моральної (немайнової) шкоди, скільки інше, в порівнянні з країнами романо-германської групи, правове регулювання позадоговірних зобов’язань. В основу спільного для країн загального права підходу покладена диференціація самої правової мети відшкодування завданої шкоди – вона має штрафний характер в разі навмисного заподіяння шкоди і компенсаційний характер у випадку заподіяння шкоди з необережності.

Аналіз численної  судової практики показує, що об’єктами  правового захисту особи визнаються честь та гідність, професійна репутація, приватне життя.