Теорії сутності юридичних осіб

 

 

 

 

План

 

1. Теоретичне  питання № 1: Теорії сутності юридичних осіб радянського періоду………………………………………………………………………………………. с. 2

2. Теоретичне  питання № 2: Актуальні питання поняття  сім'ї (ознаки сім'ї, конкубінат) …..........................................................................................................................с. 6

Задача…………………………………………………………………………………...с.11

Практичне завдання……………………………………………..………..……………с.14

Список використаної літератури………………………….…………..…….……...…с.15

 

 

Теоретичне питання № 1: Теорії сутності юридичних осіб радянського періоду.

 

Тривалий час сутність юридичної особи у радянській цивілістиці з'ясовувалася лише стосовно державних юридичних осіб, насамперед підприємств. Основу цього становили потреби повністю одержавленої, планово-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник — держава, що на свій розсуд створювала і припиняла діяльність переважної більшості підприємств. В умовах ринку реально діють різноманітні і рівноправні власники. А тому виникає необхідність зміни підходів до трактування сутності юридичної особи.

Почати розгляд цього питання доцільно зі згадування про погляди на сутність юридичної особи у радянському цивільному праві, оскільки чинні акти цивільного законодавства і навіть діючий Цивільний кодекс саме їм завдячують низкою своїх положень.

Отже, у радянській цивілістиці щодо сутності юридичної особи найбільш популярними були такі теорії.

1) Теорія держави (теорія власника), автором якої був С.І. Аскназій. Згідно з нею державна юридична особа — це сама держава, взята, однак, не в єдності усіх її функцій, а у діяльності лише на певній ділянці єдиної господарської системи, де вона використовує певне майно за допомогою певного колективу працівників.

2) Згідно з теорією  колективу, яку запропонував А.В. Венедиктов, у економічних відносинах виступають радянська держава в цілому як власник всенародного надбання і організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних завдань і якому для їх виконання надала відповідну частину єдиного фонду державної власності. Цей колектив і визнається безпосереднім учасником цивільного обігу, юридичною особою.

3) Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснювала сутність державної юридичної особи тим, що остання персоніфікується у його керівникові (директорові), оскільки він здійснює від імені юридичної особи усі юридичне значимі дії і уповноважений державою на управління майном підприємства. Відповідальний керівник виступає як субстрат юридичної особи, він невіддільний від останньої.

4) Теорія соціальної  реальності сформульована в загальних рисах Д.М. Генкіним. На його думку, необхідність існування державних юридичних осіб зумовлена економічним ладом соціалізму, де майнові відносини мають товарно-грошову форму, а тому потребують, щоб державні організації діяли як самостійні, відокремлені.У майновому сенсі, утворення — суб'єкти цивільно-правових зв'язків. Отже, державні юридичні особи є соціальною реальністю, існування якої зумовлене соціально-економічним ладом радянської держави.

У цих та інших теоріях державної юридичної особи, запропонованих у радянському цивільному праві, можна вказати на сильні та слабкі сторони 1. Водночас майже всі вони так чи інакше вплинули на зміст норм цивільного законодавства, більшість з яких донині є чинними в Україні. Наприклад, "теорія держави" значною мірою була і є базисом господарського права, підґрунтям тези про необхідність господарювання на основі чіткого планування. "Теорія директора" вплинула на визначення статусу органів юридичної особи та їх значення для здійснення правосуб'єктності останньої. "Теорія колективу" помітна у нормах про відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників.

Однак спільним (і головним) недоліком наведених теорій було те, що вони розроблялися в умовах одержавлення економіки, коли домінуюча роль у цивільних відносинах належала державним організаціям. Тож не дивно, що у своїй більшості ці теорії присвячені визначенню сутності лише державної юридичної особи та прояву в останньої цивільної правосуб'єктності держави.

Щоправда, на загальному тлі виділялася позиція О.А. Красавчикова, який використав більш універсальний підхід, що дозволяло вести мову не тільки про державні, а й про інші види юридичних осіб. На його думку, юридична особа є правовою формою вираження певних суспільних відносин людей, об'єднаних єдиною метою. Звідси випливав висновок, що юридичною особою є організація, причому така, яка виступає не як сума індивідів, що її складають, а як певне соціальне утворення — система істотних соціальних взаємозв'язків, об'єднаних для досягнення поставлених цілей у єдине структурно і функціонально диференційоване соціальне ціле, яке має ознаки юридичної особи 2. Втім наведена позиція не отримала широкої підтримки у радянській науці цивільного права.

У сучасних умовах зводити проблему з'ясування сутності юридичної особи лише до встановлення юридичної природи державних юридичних осіб було б помилкою, оскільки останні становлять лише незначну частину загальної сукупності соціальних утворень, що визнаються законом юридичними особами.

У зв'язку з цим логічно звернутися до тлумачення сутності юридичної особи в інших правових системах. Сучасне поняття юридичної особи у цивільному і торговому праві розвинених країн характеризується як одне з найменш розроблених. Цивільні кодекси або взагалі не дають визначення юридичної особи, або обмежуються найзагальнішими і дуже короткими формулюваннями. Тому у характеристиці поняття "юридична особа" важливе значення має саме з'ясування сутності останньої.

При обґрунтуванні правосуб'єктності соціальних утворень усі теорії виходять з того, що юридична особа — це відокремлене у організаційному і майновому сенсі утворення, що бере участь у цивільному обігу як самостійний носій прав і обов'язків. Проте методи обґрунтування наявності такої правосуб'єктності соціальних утворень у представників різних напрямів юридичної думки неоднакові 3. Найчіткіше визначилися два концептуальних підходи: теорія фікції та теорія соціальної реальності.

Теорія фікції зародилася ще у добу середньовіччя. За вченням її прихильників, корпорація як така не має власної волі. Тому спочатку вважалося, що вона не здатна вчиняти злочини і завдавати шкоди. Корпорація лише виражає волю держави, втілену в законі й акті про її створення. Теорія фікції фактично обґрунтовувала дозвільний порядок утворення юридичних осіб. У подальшому зазначена теорія була деталізована. Виникли різні її модифікації. Наприклад, з'явилися теорії цільового майна, інтересу, посадового і товариського майна, колективної власності, позитивістські і нормативістські теорії юридичної особи. Вони, власне, є варіантами теорії фікції.

Як висновок, можна зазначити, що найбільш придатною для пояснення сутності юридичної особи видається теорія соціальної реальності (якщо розглядати соціальну реальність як феномен, що виникає на підґрунті і для реалізації норм природного права). Такий підхід адекватно відображає сучасне розуміння природного права фізичних осіб об'єднуватися в організації і таким чином захищати та реалізовувати свої права у різних сферах діяльності, насамперед у цивільних відносинах. Держава може впливати на створення та діяльність таких об'єднань лише з урахуванням цих обставин і не може забороняти створення організацій, які не посягають на громадські інтереси, що трактуються як спільні інтереси індивідів.

 

 

 

 

 

 

 

2. Теоретичне питання  № 2: Актуальні питання поняття  сім'ї (ознаки сім'ї, конкубінат).

 

Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., у ч. З ст. 16 називає сім'ю природним та основним осередком суспільства. Таке ж положення міститься й у ст. 23 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. У Преамбулі Конвенції про права дитини 1989 р. сім'ю названо основним осередком суспільства і природним середовищем для зростання і благополуччя усіх її членів і особливо дітей. У Вступі Хартії прав сім'ї 1983 р., представленої Апостольським Престолом Католицької церкви для всіх людей, інституцій та владних структур, яких стосується питання місії сім'ї у сучасному світі, зазначено, що сім'я є природною спільнотою, яка передує державі чи будь-якій іншій спільності і має притаманні їй невід'ємні права.

З вищенаведених актів випливає, що сім'я це:

- спільнота, тобто певна група  людей. Сім'я - це особлива спільність людей, основу якої становить емоційно-відчуттєва ознака, яка притягує їх, єднає, тримає вкупі;

- спільнота природна. Природність  сім'ї означає, що її виникнення  було об'єктивно започатковане  тими умовами, в яких жила людина. Лише завдяки сім'ї вона могла вижити. Саме сім'я була першою і первинною людською спільнотою, зумовленою природним буттям людини;

- спільнота основна. У слові  «основний» таїться те, що це  найбільш численний суспільний  осередок, який має величезне  соціальне навантаження, яке може виконати лише вона.

У новому Сімейному кодексі у ст. 3 визначення сім'ї у чітко формалізованому вигляді не надається, разом з тим зазначається, що сім'я є первинним (мається на увазі природним) та основним осередком суспільства. Зазначене визначення, хоча і повторює формулювання, наведене у міжнародно-правових актах, не є досить вдалим, адже не розкриває його змісту, ознак, а лише визначає місце сім'ї в суспільстві. Законодавець уникає дати основне визначення сім’ї i це не випадково. В лiтературi це питання хоч i дуже широко обговорювалося, так i не знайшло свого остаточного вирiшення. Для визначення сім’ї в науковiй лiтературi застосовувалися рiзнi термiни — «союз», «об’єднання», «спiльнiсть», «мала соцiальна група» тощо. В цілому складність правового регулювання сімейних правовідносин полягає в тому, що у сім'ї (будемо брати до уваги сім'ю, у якій відносини між усіма її членами вибудовані на засадах любові, поваги та обов'язку) немає чіткого розмежування прав та обов'язків за джерелами їх виникнення: любов, звичай, родинні традиції, домовленість, закон.

У ст. 3 Сімейного кодексу також дається визначення складу сім'ї, до якої належать особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Це також є і ознаки сім'ї. У наступних нормах цієї статті конкретизується суб'єктний склад сім'ї та визначаються підстави її виникнення.

 У зв’язку із цим слід звернути увагу, що коло осіб, названих в окремих законах членами сім'ї, не є однаковим і що перелік членів сім'ї, які наділені певними правами, і поняття сім'ї - це різні речі (професор Г. К. Матвєєв). У Рішенні Конституційного Суду України від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99 зазначено, що «Суд виходить із об'єктивної відмінності змісту поняття «член сім'ї» залежно від галузі законодавства». Хоча такий дане поняття також бажано уніфікувати, зважаючи на те, що той чи інший закон може лише надати чи не надати окремим членам сім'ї певних прав та обов'язків, як це було зроблено із одруженими дітьми інваліда війни Отже, в більшості випадків сім'я розглядається як певне утворення (союз) осіб, що пов’язані між собою правами та обов’язками, які ґрунтуються на шлюбі, родинності, усиновленні та інших формах прийняття дітей в сім'ю на виховання.

Професор Я. М. Шевченко пропонувала таке поняття сім'ї: «Сім'єю є союз осіб, заснований на шлюбі, кровному спорідненні та усиновленні, який має на меті взаємну моральну і матеріальну турботу і підтримку, народження і виховання дітей. Судом можуть бути визначені стосунки між фізичними особами як сімейні й з інших підстав, незаборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства». У статті З СК «Сім'я» немає традиційно сформульованої дефініції поняття сімї. Сутність сім'ї визначена у ній через три її ознаки, котрі випливають із розуміння сім'ї як союзу двох чи більше осіб (застосування слова союз є не досить вдалим – наприклад, відносини матері і малолітньої дитини), а саме:- спільне проживання або більш вдало сумісне життя.

 Слід зазначити, що поняття  сумісного життя не можна ототожнювати з поняттям сумісного проживання та спільного побуту, це і спільність інтересів і взаємна потреба в постійному спілкуванні один з одним;- спільний побут;- взаємні (спільні) права та обов'язки.

В наш час досить поширеним у суспільстві є явище спільного проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу. У чинному Сімейному кодексі України згаданий факт набуває юридично вагомих наслідків, проте законодавець не вводить спеціального терміна для позначення відповідного явища, що було би доцільно зробити. З прийняттям Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. було введено в юридичний обіг поняття так званого фактичного шлюбу або конкубінату (далі – СК України) 4. Чинний СК України вочевидь реагуючи на потреби часу та практики, нормативно визнає спільне проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, тобто як таке, що пов’язує осіб спільним побутом та взаємними правами й обов’язками, а також визнає майно, набуте за час такого спільного проживання, спільною сумісною власністю цих осіб.

Конкубінат – це співжиття чоловіка та жінки без укладення шлюбу. СК України визначає конкубінат як проживання однією сім’єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі 5. У зв’язку з цим виникає ряд питань: чи зможе сторона конкубінату, що фактично не приймала участі у формуванні матеріальних благ, претендувати на отримання певної частки в майні і за яких умов? Що в цьому випадку використовуватиметься як докази?

До того ж виникає питання, до якої черги спадкоємців відноситиметься особа, що перебувала в конкубінаті? Як вбачається із змісту статті 1264 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) «Четверта черга спадкоємців за законом»: у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.