Самозахист у цивільному праві

IX-X століття в російській  історії характеризуються активними  процесами, пов'язаними із забороною  самосуду і передачею правопорушників  під юрисдикцію князівської влади. Чималу роль в подібному обмеження  відіграло хрещення Русі та  розповсюдження християнства (X-XII ст), поступово руйнували первісну психологію.

 Законодавство Русі XV-XVI ст розвивається по шляху заміни  особистої відповідальності порушника  майновою відповідальністю. Початкові  дикі форми самосуду до цього  періоду часу були вже ліквідовані, і законодавство приділяє все  більшу увагу заохоченню договірних  способів здійснення самостійної  захисту. Подальше обмеження пережитків  стародавнього самоуправства відбувається  на тлі появи процесуальних  законів (Псковська судна грамота, Судебник 1497, Судебник царя Івана  Васильовича 1550 року, Соборне укладення 1649), детально що регламентують порядок здійснення правосуддя. Разом з тим, ряд форм продовжує зберігатися і активно використовується населенням. Незважаючи на очікування підвищення правосвідомості та культури суспільства, що дозволили б істотно розширити застосування позасудових форм захисту, переважаючим напрямком розвитку стало обмеження державою можливості самостійного захисту і прагнення до створення умов, які знизили б потреба громадян у використанні зазначеного інституту.

 Попри те, що багато  провідних російські цивілісти  визнавали необхідність застосування  самостійного захисту своїх прав, їх наукові розробки не привели  до появи у вітчизняному законодавстві  універсальної норми, що дозволяє  самостійно захищати свої права  і не обумовленої жорсткими  обмеженнями. Дореволюційна доктрина  наділяла самозахист другорядною  функцією в порівнянні з судовим  захистом. У дореволюційному законодавстві  так і не було сформульовано  загальне правило, яке дозволяє  незалежно від обставин самостійно  захищатися від порушень цивільних  прав. Вказаний інститут вичерпувався  захистом від неправомірного  насильства, тобто необхідної оборони, діями у стані крайньої необхідності  та іншими вкрай нечисленними  способами самостійної захисту, визнаними законом, наприклад, затриманням  птиці та худоби, що завдають  потраву посівів.

Самозахист як окремий комплексний інститут права фактично поки що не маю чітко встановлених меж. Сучасний законодавець визначає самозахист в загальних рисах, не намагаючись його деталізувати.

Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України учасники правовідносин мають можливість будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. На розвиток цього конституційного принципу виникло положення ст. 19 Цивільного кодексу України про самозахист цивільних прав.

  Відповідно до ст. 19 ЦК особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень та протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою заходів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

  У частині 2 ст. 19 ЦК визначені критерії, за якими певна дія, яка не суперечить закону або моральним засадам суспільства, може вважатися способом самозахисту, а саме:

1) відповідність до змісту порушеного права;

2) відповідність до характеру дії, якою порушене право;

3) відповідність наслідкам, спричиненим порушенням права [2].

Для того, щоб побачити реальну допустиму межу реалізації права на самозахист, необхідно розмежувати поняття самозахисту, самоуправства і самосуду.

  Ромовська З. В. визначає самоуправство як прояв особистої сваволі, коли особа діє на власний розсуд, всупереч порядку вирішення певного питання, що встановлений законом або договором. Задоволення особою свого права за допомогою самоуправства не можна вважати самозахистом [34,с.529].

 Самосуд полягає у  протиправному застосуванні до  особи, яка вчинила правопорушення, засобів фізичного (тілесного) покарання, самочинної розправи. Особа, яка  вчинила самосуд над порушником  своїх прав чи прав членів  своєї сім’ї, сама є правопорушником  і суб’єктом відповідальності. Метою  самосуду є покарання правопорушника, а не відновлення порушеного  права, тому самосуд не є способом самозахисту.

  На відміну від самоуправства та самосуду, дії визначені статтею 19 ЦК є правомірними.

  Отже, засоби самозахисту слід застосовувати таким чином, щоб вони не порушували права та законні інтереси інших осіб.

3.2 Самозахист у зобов’язальних правовідносинах

Самостійно примусити несправного боржника виконати зобов'язання так, щоб це залишилося в дозволених рамках, не можна, оскільки такий захист передбачає або застосування насильства, або умовляння. Проте, якщо перше заборонене законом, то друге передбачає, що виконання відбулося по волі зобов'язаної особи, тобто мав місце не самозахист, а добровільне виконання.

  На відміну від цього зобов'язальні права, реалізовані за допомогою стриманості боржника від яких-небудь дій або за допомогою здійснення боржником діяльності в строго встановленому порядку, можуть бути захищені шляхом самозахисту. Оскільки в цьому випадку є можливість зупинити порушення крім волі боржника – примусити його припинити діяльність, що суперечить умовам зобов'язання [24,с.62].

  Таким чином, заходи самозахисту прав та інтересів учасників договірних і недоговірних зобов’язальних відносин, а саме заходи самозахисту, пов’язані з:

1) забезпеченням зустрічного  задоволення;

2) виконанням зобов’язання  за рахунок боржника;

3) відмовою вчинити певні  дії в інтересах контрагента.

  До першої групи відноситься право кредитора продати речі боржника, що надається особі, яка скористалася правом на притримання, заставодержателю (якщо це передбачено у законі чи договорі) і сторонам у деяких договорах. Продаж речей боржника може мати на меті як звільнення кредитора від тягаря їх зберігання й утримання, так і задоволення вимоги до боржника за рахунок одержаних коштів.

  Оскільки предметом притримання може бути лише річ, що перебуває у кредитора на законних підставах, то не допускається захоплення речей боржника для їх притримання. Згідно зі ст.340 ЦК особа має право затримати бездоглядну домашню тварину, яку вона зобов’язана негайно повернути власникові. Але вбачається, що у разі заподіяння твариною шкоди особа має право скористатися правом на притримання цієї тварини. Затримання ж боржника є неправомірним, оскільки за такі дії передбачена кримінальна відповідальність.

  Притримання кредитором коштів, які йому належать за договором, з коштів, що підлягають передачі боржникові, в одних випадках може бути заходом захисту, пов’язаним з порушенням зобов’язань, а в інших – превентивним заходом.

  У деяких випадках законодавство надає кредиторові право самостійно стягувати з боржника належні йому платежі, наприклад, під час договірного списання з рахунку боржника належних кредиторові сум.

  До заходів самозахисту першої групи належить відмова від задоволення до отримання зустрічного задоволення, що дозволяє кредитору уникнути збитків, які можуть настати у разі виконання ним зобов’язання за таких умов. У законодавстві деяких держав передбачено, що коли одна сторона частково виконала зобов’язання, то у зустрічному задоволенні не може бути відмовлено, якщо відмова з огляду на обставини справ, зокрема незначність невиконаної частини, була б недобросовісною, або ж зазначається, що виконання зобов’язання може бути призупинено лише у частині, що відповідає невиконаній частині. Ці зауваження відповідають нормам статей 3 і 13 ЦК України та можуть бути використані у процесі удосконалення вітчизняного законодавства й правозастосовній практиці.

  Законодавство містить також загальний дозвіл на виконання невиконаного зобов’язання силами кредитора за рахунок боржника, який знаходить конкретизацію у нормах, що регулюють окремі види договірних відносин. Право на вчинення такого заходу є однією з можливостей самозахисту.

  У третій групі заходів самозахисту виділяються три види заходів: відмова від договору і одностороння зміна його умов; відмова від прийняття неналежного виконання; відмова у зустрічному задоволенні через неналежне виконання зобов’язання. У разі відмови від прийняття неналежного виконання, на відміну від відмови від договору, кредитор відмовляється від неналежного виконання, але зберігає інтерес до договору.

  Слід підтримати точку зору про нетотожність понять «розірвання договору» і «відмова від договору», які слід розрізняти за способом здійснення: розірвання є способом припинення договірних відносин за допомогою звернення управненої особи до суду, а відмова від договору є способом припинення договірних відносин самою управненою особою за власної ініціативи [24,с.64]. Тому доцільно змінити ті норми законодавства, у яких відмова від договору розглядається як спосіб розірвання договору (зокрема ч.3 ст.651, ч.2 ст.782, ч.1 ст.834, ч.1 ст.907 ЦК).

  Однак необхідно звернути увагу на те, що відмова від зустрічного задоволення через неналежне виконання зобов’язань не завжди є заходом самозахисту, наприклад, відмова страховика здійснити страхові виплати через несвоєчасне повідомлення страхувальником без поважних причин про настання страхового випадку є санкцією для страхувальника, однак вона навряд чи є заходом самозахисту.

  Суб’єкти недоговірних зобов’язань також можуть використовувати певні заходи самозахисту, наприклад, продати річ боржника, яка була на законних підставах притримана, зарахувати зустрічні однорідні вимоги тощо.

3.3 Самозахист суб'єктивних цивільних прав та інтересів

  Самозахист є основною не юрисдикційною формою захисту суб'єктивного цивільного права і інтересу, які підлягають правовій охороні.

  Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кожного будь - якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. У приватно - правовій сфері вказана конституційно - правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що

визначають право особи на здійснення самозахисту порушеного суб'єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій особі. Виходячи з положень названої статті, право на самозахист слід розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у значену можливість застосування особою у випадку порушення суб'єктивних цивільних прав і інтересів, належних їй  або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації дозволеної можливої поведінки уповноваженої особи, припинення правопорушення і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК).

  Спосіб самозахисту слід визначити як порядок здійснення протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законодавства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодавством умов правомірності здійснення права на самозахист без звернення до відповідних юрисдикційних органів. Способи здійснення самозахисту різноманітні. Одним із них в цивілістичній літературі визнають навіть знання. Разом з тим, слід погодитись з висловленою Г. Свердликом і Е. Страунінгом думкою про те, що знання не можуть визнаватися засобом протидії, а підлягають розгляду як передумова, яка сприяє реалізації особою права на самозахист. Отже, обізнаність суб'єктів цивільних правовідносин з фактами, які мають значення для правильного обрання ними відповідних, адекватних характеру правопорушення засобів протидії, може визнаватися тільки однією з передумов забезпечення дієвості механізму реалізації права особи на самозахист. Обрання того чи іншого способу здійснення самозахисту належить особі, яка здійснює протидію порушенню належних їй або іншій особі суб'єктивних цивільних прав та інтересів, які в цей момент вже порушені, або наявною є загроза їх порушення у майбутньому.

 Способи самозахисту  можуть визначатися положеннями  договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі способи можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій уповноваженої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обґрунтовується можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли закріплення ні в актах цивільного законодавства, ні в положеннях договору (у випадках необхідності здійснення права на самозахист при порушенні умов договірних зобов'язань). При цьому застосування особою засобів протидії при реалізації права на самозахист завжди повинно відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 19 ЦК. У випадку недотримання цього правила здійснення особою права на застосування засобів протидії протиправним діям правопорушника шляхом самозахисту може бути визнане неадекватним змісту порушеного права, не неадекватним змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, спричиненим правопорушенням наслідкам, а також суперечити моральним засадам суспільства або порушувати визначені законом заборони і вийти за межі правомірних дій. Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права може здійснюватись як після порушення правопорушником суб'єктивного цивільного права, так і превентивно - з метою запобігти можливому настанню несприятливих для уповноваженої особи наслідків.