Самозахист у цивільному праві

2) Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне  право людини здійснюється у  певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з  таких прав визначається тільки  самою людиною. Але реалізація  значної більшості прав, визнаних  та зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних  процедур з боку держави, оскільки  без них вона взагалі не  може відбутися. Юридична процедура  реалізації прав людини - це встановлена  в законі і спрямована на  здобуття людиною певних особистих, чи соціальних цінностей, послідовність  і узгодженість дій уповноважених  суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення таких дій.

3) Юридичні засоби охорони людини. Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі кожної держави існують різноманітні юридичні засоби саме охорони прав людини.

4) До них відносяться  всі юридичні засоби, що виконують  превентивну, запобіжну функцію.

5) Юридичні засоби захисту  людини. У разі порушення прав  або виникнення перешкод на  шляху їх здійснення кожна  людина має право на захист  з боку держави. З цією метою  вона має створити систему  відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою, яких припиняється порушення  прав людини, усуваються перешкоди  в їх реалізіції, відновлюються порушені права.

Визначення і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві знайшли відображення в новій Конституції, яка була прийнята у 1996 році.

У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністью. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі Конституції, їх можна кваліфікувати на такі види:

1. Особисті (громодянські) права  та свободи, які забезпечують  відносно вільне та незалежне  від суспільства і держави  існування особи шляхом встановлення  меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25-35) [1,с.12].

2. Політичні - що забезпечують  можливість безпосередього впливу  особи на діяльність держави (статті 36-40) [1,с.17].

3. Економічні - покликані  забезпечити ефективний економічний  розвиток українського суспільства (статті 41-44) [1,с.20].

4. Соціальні - що забезпечують  мінімальну можливість нормального  фізичного існування людини у суспільстві (статті 46-50) [1,с.23].

5. Культурні - покликані задовольнити  людиною свої духовні потреби (ст. 53-54) [1,с.25].

6. Крім того, у Конституції  закріплено групу прав і свобод, призначення яких - запобігати можливості  вседозволеності щодо особи з  боку державних органів, а також  надати людині низку засобів боротьби з його проявами.

Треба зазначити, що термін "свобода" вживається у двох значеннях, хоча і тісно пов'язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан народу і окремої людини, який характерезується можливістю діяти на свій розсуд.

Інша справа - свобода, як суб'єктивна можливість здійснювати або нездійснювати будь-які дії. У цьому значені термін "свобода" фактично тотожний терміну "суб'єктивне право", а відмінність пояснюється тим, що така юридична лексика склалась історично.

Стан свободи реалізується через суб'єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід'ємні і невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

1.3 Сфера реалізації та  ознаки права на самозахист

  В юридичній літературі висловлювалися різні думки про сферу реалізації права на самозахист. Так, В.П. Грібанов, В.А. Рясенцев затверджували, що самозахист допускається в позадоговірних відносинах [25,с.265-266]. М.І. Брагинській, Н.И. Клейн вважають, що вона можлива в позадоговірних відносинах і в деякому об'ємі - в договірних відносинах [16,с.35]. Позиция Г.Я. Стоякина така, що самозахист допустимий тільки в договірних відносинах [31,с.82]. Нарешті, Ю.Г. Басин обгрунтував думку про можливість самозахисту як в позадоговірних, так і в договірних відносинах [8,с.36-37].

  Зміст ст. 19 ЦК не дає приводу для сумніву в можливості самозахисту як в позадоговірних, так і в договірних відносинах. Інша справа, що виникає питання про специфіку самозахисту в тих і інших відносинах. Очевидно, що в позадоговірних відносинах самозахист може здійснюватися переважно фактичними діями (наприклад, необхідна оборона). В договірних відносинах на перший план виступають юридичні дії управненої особи. Наприклад, відмова від виконання договору, відмова від товару. Проте в договірних відносинах не виключається самозахист і за допомогою фактичних дій управненої сторони. Наприклад, усунення недоліків товару, виконання капітального ремонту і ін.

  Відмінність самозахисту в названих відносинах полягає також в тому, що в позадоговірних відносинах способи самозахисту і умови її реалізації визначаються законом, тоді як в договірних способи і умови реалізації можуть бути встановлені договором. Було б доцільним вказати в цій статті, що учасники цивільних правовідносин мають право самостійно в договірному порядку встановлювати способи самозахисту, окрім заборонених законом.

  При цьому необхідно враховувати визначені законом вилучення з принципу свободи договору. Так, відповідно до ЦК угода про усунення або обмеження відповідальності (отже, і самозахисту) за умисне порушення зобов'язання нікчемно.

  Відсутність в законі переліку способів самозахисту, а також вказівки на можливість встановлення їх в договорі слід визнати недоліком чинного законодавства. У зв'язку з цим було б доцільним доповнити ст. 19 ЦК правилом наступного змісту: "Самозахист, зокрема, може здійснюватися за допомогою відмови одній із сторін договору від його виконання; відмови від передачі або приймання товару; усунення недоліків товару управненої стороною або залученими особами за рахунок боржника; виконання ремонту і ін. Особи в договорі мають право встановити інші способи самозахисту, що не суперечать закону".

  Таким чином, при подальшому розвитку дефініційного визначення права учасників цивільних правовідносин на самозахист, під ним доцільно розуміти можливість особи у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків.

  Характерними ознаками права на самозахист є такі:

1) воно надає особі  можливість самостійно здійснювати  захист, не звертаючись до юрисдикційного  органу (що не виключає можливість  товариської допомоги та сприяння  органів, що не вирішують справу  по суті);

2) це право виникає  у разі порушення чи створення  реальної загрози порушення прав  або інтересів;

3) це право може реалізуватися  за допомогою заходів, які відповідають  загальним або спеціальним критеріям  правомірності, що відрізняє самозахист  від самоуправства, дії під час  якого вчиняються з порушенням  встановленого порядку;

4) воно є цільовим правом  і здійснюється з метою попередження, припинення порушення права або  ліквідації наслідків порушення, що відрізняє самозахист від  самосуду, спрямованого на покарання.

  На цій підставі проводиться відмежування самозахисту від дій, які не мають ознак самозахисту. Так, встановлення сигналізації, укладення договорів охорони, страхування, закріплення у договорах заходів щодо забезпечення зобов’язань, переведення несправної сторони на акредитивну форму розрахунків чи оплату продукції після її прийняття є заходами охорони, а не захисту. Пред’явлення вимог до несправної сторони не є самозахистом, адже не відновлює порушені права і не усуває перешкоди щодо реалізації прав чи інтересів. Деякі ж заходи залежно від умов їх застосування можуть бути як заходами самозахисту, так і діями у стані нормального цивільного обороту.

  Слід зазначити, що об’єктом цивільно-правового самозахисту може бути й інтерес, а не лише право, як це зазначено у ч.1 ст.19 ЦК. Під інтересом як самостійним об’єктом цивільно-правового захисту пропонується розуміти неопосередковану «регулятивним» правом соціальну потребу особи у певних благах, взяту під правову охорону шляхом надання її носію права на захист.

 Суб’єктами самозахисту  можуть бути як фізичні, так  і юридичні особи. Під час самозахисту  можливе сприяння певних органів.

  Право на захист і на самозахист виникає у разі не лише порушення прав чи інтересів, але й за його реальної загрози. За наявності рішення суду про відмову у захисті особа не має права вдаватися до самозахисту, а може оскаржити це рішення у визначеному порядку. Наявність рішення суду про задоволення вимоги особи щодо захисту не позбавляє її права на самозахист.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2 ЗДІЙСНЕННЯ УЧАСНИКАМИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ПРАВА НА САМОЗАХИСТ

 

2.1 Заходи та способи самозахисту прав

Засіб захисту – це інструментарій, що використовується під час самозахисту (зброя, повідомлення про відмову від договору). На цій підставі пропонується абз.2 ч.1 ст.19 ЦК викласти у такій редакції: “Самозахистом є протидія, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства”, адже законодавство передбачає заборони не щодо засобів захисту, а стосовно вчинення з ними певних дій (носіння, зберігання зброї тощо), а у ч.2 ст.19 ЦК термін “способи” замінити на “заходи”, оскільки відповідний порушенню спосіб самозахисту може бути реалізований неправомірними діями.

  Із способів, передбачених для судового захисту, самозахист може відбуватися лише такими, як: 1) припинення дії, яка порушує право; 2) відновлення становища, яке існувало до порушення; 3) зміна правовідносин; 4) припинення правовідносин; 5) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Інші способи передбачають необхідність винесення рішення юрисдикційним органом.

  Самозахист може здійснюватися діями як фактичного, так і юридичного характеру. Критикується визначення самозахистом заяви до порушника вимог, адже їх виконання цілком залежить від порушника. До заходів самозахисту належать не всі оперативно-господарські санкції, тому що деякі з них (переведення на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату) виконують функцію охорони, а не захисту. На підставі аналізу норм Господарського кодексу автор робить висновок про те, що заходи, які підпадають під ознаки оперативно-господарських санкцій, можуть застосовуватися й у випадках, коли це передбачено у законі, а не лише у договорі, як це зазначається у ч.2 ст.235 ГК.

  Заходом охорони є влаштування пристроїв автоматичного ураження порушника, оскільки під час їх встановлення існує лише потенційна загроза порушення. Спрацювання ж цих пристроїв є самозахистом, якщо при цьому не порушуються межі правомірності.

  Необхідна оборона та дії у стані крайньої необхідності як заходи самозахисту припустимі проти будь-яких порушень, а не лише кримінально чи адміністративно караних, як це стверджується деякими науковцями.

  Не є заходами самозахисту забезпечення зобов’язань, адже задоволення вимоги щодо їх встановлення залежить від другої сторони, до порушення вони є лише заходами охорони, а у разі порушення не надають права на самозахист (за винятком притримання та застави, коли кредитор має право самостійно реалізувати певну річ). На тих же підставах не можна погодитись із віднесенням до самозахисту укладання договору страхування. Критикується віднесення до самозахисту примусу другої сторони до додержання передбаченої для правочину форми, оскільки виконання цієї вимоги залежить від другої сторони. Також не належить до заходів самозахисту відмова від виконання нікчемного правочину, тому що він не породжує прав та обов’язків [17,с.182-183].

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі способи можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій управомоченої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обґрунтовується можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли закріплення ні в актах цивільного законодавства, ні в положеннях договору (у випадках необхідності здійснення права на самозахист при порушенні умов договірних зобов'язань). При цьому застосування особою засобів протидії при реалізації права на самозахист завжди повинно відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 19 ЦК. У випадку недотримання цього правила здійснення особою права на застосування засобів протидії протиправним діям правопорушника шляхом самозахисту може бути визнане неадекватним змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, спричиненим правопорушенням наслідкам, а також суперечити моральним засадам суспільства або порушувати визначені законом заборони і вийти за межі правомірних дій. Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права може здійснюватись як після порушення правопорушником суб'єктивного цивільного права, так і превентивно - з метою запобігти можливому настанню несприятливих для управомоченої особи наслідків.