Правова держава і громадянське суспільство

Оскiльки правовими нормами визначається певний порядок у суспільствi, то, у свою чергу, дотриманням правових норм i створюються передумови для утвердження правопорядку.

 

Правопорядок як складова частина громадського порядку

Результатом дотримання соціальних норм, пiдпорядкування вимогам дисциплiни є громадський (суспільний) порядок. Його складовою частиною виступає правопорядок.

Основу правопорядку становлять правовi норми, що знаходяться в правових текстах.

Змiст правопорядку складає правомiрна поведiнка суб’єктiв права, які реалiзують свою правомочність та правовi обов’язки.

Як певний стан правопорядок характеризується реальним рівнем дотримання законностi, забезпеченням та реалiзацiєю суб’єктивних прав, виконанням юридичних обов’язкiв та дотриманням юридичних заборон усiма фiзичними, юридичними особами, державою та iншими суб’єктами права.

Iншими словами, правопорядок — це правовий стан упорядкованостi суспiльних вiдносин, що складається в умовах законностi.

 

Поняття та основнi принципи законностi

Законність є необхiдною умовою гармонiйного функцiонування громадянського суспiльства.

В залежностi вiд розумiння кола суб’єктiв законностi можна відокремити два головнi пiдходи до визначення її поняття. Естатистський (формальний) пiдхiд до кола суб’єктiв законностi включає державнi органи, фiзичнi та юридичнi особи, тобто, усiх суб’єктiв права.

Згiдно з цим пiдходом, законнiсть — це суворе i суцiльне виконання розпоряджень правових законiв усiма суб’єктами правовiдносин.

Iнакше кажучи, законнiсть можна визначити як правовий режим, за яким дiяльнiсть державних органiв, юридичних i фiзичних осiб здійснюється згiдно з вимогами правового закону.

Прихильники iншого пiдходу до кола суб’єктiв законностi включають тiльки посадових осiб державного апарату. Пiсадовi особи є провiдниками державно волi. Тiльки цi суб’єкти можуть творити свавiлля i тим самим порушувати законнiсть. Порушення законiв фiзичними та юридичними особами буде не порушенням законностi, а скорiше порушенням правопорядку. Правопорушення, скоєне рядовим правопорушником, вiдрiзняється вiд свавiлля тим, що правопорушник вимушений приховувати правопорушення або нести за нього юридичну вiдповiдальнiсть. Свавiлля ж полягає у вiдкритому нехтуваннi правового закону.

Виходячи з цього пiдходу, законнiсть можна визначити як принцип функцiювання державного апарату (публiчної влади), за яким застосування права посадовими особами здiйснюється у суворiй вiдповiдностi з вимогами правового закону.

 

Головними принципами (вимогами) законностi є:

1) верховенство правового закону. Усi закони крїни повиннi вiдповiдати Конституції, а пiдзаконнi акти законам. Рiшення, ухваленi державними органами i посадовими особами у конкретних справах, мають строго вiдповiдати законам i пiдзаконним актам;

2) загальнiсть законності. Закони повиннi бути єдиними для всiєї держави i доступними для всiх громадян i посадових осiб. Усi суб’єкти права пiдпадають пiд дiю закону. Вилучення будь-кого з-пiд дії закону є неприпустимим, якою б доброю метою це не виправдовувалося;

3) рiвнiсть усiх суб’єктiв права перед законом. Вимоги закону i вiдповiдальнiсть за його порушення однаковi для всiх громадян i посадових осiб. Пiльги i привiлеї, що наданi окремим категорiям громадян, повиннi мати законний характер;

4) єднiсть законностi та доцiльностi. Припускає однаковiсть розумiння та тактування законiв на території держави. Неприпустимо порушення закону пiд приводом доцiльностi (життєвої, мiсцевої, корпоративної). Вважається, що закон втiлює в собi вищу суспiльну доцiльнiсть, тобто вiдповiдає цiлям i завданням суспiльства. У межах закону варто обирати найбiльш оптимальне (що не завдає шкоди iншим) рiшення;

5) невiдворотнiсть вiдповiдальностi за правопорушення. З одного боку, усвiдомлення неминучостi покарання є головним стримуючим фактором для потенцiйних правопорушникiв, з iншого — неухильне притягнення до вiдповiдальностi правопорушникiв пiдвищує роль закону в очах суспiльства, вiдiграє величезну виховну роль.

 

Поняття i загальна характеристика гарантiй законностi та правопорядку

Важливе значення в здiйсненнi законностi та формуваннi правопорядку мають їх гарантії.

Гарантiї законностi й правопорядку — це засоби, за допомогою яких забезпечується законнiсть i правопорядок у суспiльствi.

Гарантї подiляються на загальнi та спецiальнi.

До загальних належать:

1) економiчнi гарантії — це насамперед такий стан економiки, що дозволяє бiльшостi громадян задовольняти свої потреби, не перетинаючи меж закону;

2) політичні гарантії законностi включають реальнiсть прав i свобод громадян, можливiсть участi в полiтичному життi та управлiннi суспiльними справами;

З) соцiальні гарантії означають наявнiсть середнього класу, забезпечення соцiального захисту населення;

4) духовнi гарантії включають правову iнформованiсть населення, високий рiвень правової культури суспiльства.

До спецiальних гарантiй належать правовi та органiзацiйнi.

Правовi гарантії базуються на наявностi у розпорядженнi держави передбачених правовим законом спеціальних засобiв i методiв, спрямованих на забезпечення законності. До них належать:

1) система чиннного законодавства. Аби вимагати вiд громадян виконання законiв, держава зобов’язана забезпечити якiсть законодавства. Закони повиннi бути ясними, несуперечливими, вiдповiдати загальноприйнятим мiжнародним стандартам у галузi прав людини i чинній Конституцiї;

2) дiяльнiсть конституцiйної юстицiї, що забезпечує неухильне дотримання Конституції при прийняттi законiв, виданнi нормативно-правових актiв;

3) дiяльнiсть судових органiв. Суди зобов’язанi визначити справедливу мiру покарання правопорушнику, забезпечити ефективне вiдновлення порушених прав, вiдшкодування шкоди, завданої внаслiдок цивiльно-правових проступкiв;

4) дiяльнiсть правоохоронних i контрольно-наглядових органів. Прокуратура, мiлiцiя та iншіi правоохороннi органи мають забезпечити профiлактику, припинення i викриття правопорушень. Державнi інспекції зобов’язанi попереджати, виявляти i припиняти порушення законностi в рiзних сферах суспiльного життя.

Органiзацiйнi гарантiї ґрунтуються на створеннi оптимальної структури державного апарату, реалiзації принципу розподiлу влад, пiдбору кадрiв тощо.

 

Поняття i види правосвiдомостi

Свiдомiсть - це зумовлена рiвнем розвитку суспiльства сукупнiсть уявлень про свiт.

Серед видiв суспiльно свiдомостi розрiзняють моральноєтичну, полiтичну, правову, естетичну, релiгiйну, наукову, фiлософську та iн.

Правосвiдомiсть - це сукупнiсть уявлень i почуттiв, поглядiв та емоцiй, оцiнок та установок, що виражають ставлення людей до чинного та бажаного права.

Структуру правосвiдомостi складають:

1) правова психологiя - переживання, почуття, настрої, звички, стереотипи, що виникають у людей у зв’язку з правовими нормами i практикою їхньої реалiзацi. Правова психологiя формусться, як правило, стихiйно;

2) правова iдеологiя  - iдеї, теорiї, погляди, що у систематизованому видi вiдображають i оцiнюють правову реальність. Це бiльш глибоке осмислення суб’єктами правових явищ, що характерезує бiльш рацiональний рiвень правових одiнок. IIравова iдеологiя — головний елемент у структурi правосвiдомостi.

Правова психологiя i правова iдеологiя тiсно взаємозалежнi. Правова психологiя являє собою необхiдне тло, на якому складаються правовi погляди, iдеї, теорії.

Види правосвiдомостi за глибиною вiдображення правової дiйсностi:

1) буденна - масовi уявленвя, настрої людей з приводу права, що виникають пiд впливом життєвого досвiду;

2) професiйна — почуття, переконання, традицї, що складаються в юристiв на освовi юридичної практики;

З) наукова - iдсї, поняття, концепцiї, що виражають теоретичне освоєння права.

Види правосвiдомостi за суб’єктама:

1) iндивiдуальна — сукупнiсть правових поглядiв, почуттiв, настроїв i переконань конкретного iндивiда;

2) групова - вiдображає ставлевня до права, його оцiнку соцiальних груп (соцiальних страт, професiйних, територiальних, неформальних груп);

3) суспільна — виражає ставлення до права всього суспiльства.

 

Поняття правової культури

Правова культура — це якiсний правовий стан особистостi i суспiльства, що включає всi позитивнi компоненти правовової дiяльностi.

Правова культура тiсно пов’язана з правосвiдомiстю, спирається на неї. Але вона ширше правосвiдомостi, тому що мiстить у собi не тiльки психологiчнi та iдеологiчнi її елементи, але i юридично значущу поведiнку.

У залежностi вiд носiя правової культури розрiзняють:

1) правову культуру особистостi; 2) правову культуру суспiльства.

Правова культура особистостi — це знання i розумiння iндивiдом права, а також його дії вiдповiдно до права.

Структура правової культури особистостi складається з наступних елементiв:

1) психологiчний елемент (правова психологiя);

2) iдеологiчний елемент (правова iдеологiя);

З) поведінковий елемент (юридично значуща поведiнка). Не кожного iндивiда, що знає i розумiє юридичнi норми, можна вважати правокультурною людиною. Такою с тiльки та людина, у якої знання юридичних правил сполучаються з потребою дотримання їхнiх приписiв, хто у своїй дiяльностi їм слiдує. Правова культура особистостi означає правову освiченiсть людини, й правосвiдомiсть, умiння i навички користуватися правом, пiдпорядкування своєї поведiнки вимогам юридичних норм.

Правова культура суспiльства - це рiвень правосвiдомостi та правової активностi суспільства, ступiнь прогресивностi чинних у ньому юридичних норм i юридичної дiяльностi.

 

 

Засоби формування правосвiдомостi та правової культури

Постiйний вплив на людину і суспiльство з метою формування в них правової культури називають правовим вихованням.

Суб’єктами правового виховання виступають як iнститути держави, так i iнститути громадянського суспiльства: родина, трудовi колективи, об’єднання громадян, навчальнi заклади, засоби масової комунiкацiї, політичнi діячi, викладачi, журналiсти тощо.

Форми правового виховання:

1) правове навчання - полнгає у передачi, накопиченнi та засвоєннi правових знань у школi та інших навчальних закладах. Ця форма є найбiльш ефективною та результативною, оскiльки вона надає iндивiдовi певну систему правових знань;

2) правова пропаганда - полягає в поширеннi правових iдей та правових вимог серед населення за допомогою ЗМІ (преса, телебачення, радiомовлення, iнтернет). Ця форма правового виховання привертає увагу своїми широкими можливостями вона доступна практично необмеженому числу iндивiдiв;

3) юрадична практика — сприяє передачi юридичної  iнформації, знань за допомогою участi людей у процесі юридичної дiяльностi. Юридичнi дiї, здiйснювані індивідом самостiйно, сприяють закрiпленню наявних у нього знань права i знаходженню правових умінь i навичок;

4) самавиховання - пов’язане з особистпм досвiдом, самоосвiтою, власним аналізом правових явищ. Без самовиховання не може бути ефективною жодна з форм правового виховання. Тiльки власнi зусилля з набуття правових знань, мiркування про правову дiйсність сприяють виробленню справжньої правової культури особистості.

 

5. Конституційні засади і проблеми побудови правової держави і громадянського суспільства в Україні

У Конституцiї України поняття «громадянське суспiльство» не зафiксоване, хоча основнi нормативнi засади громадянського суспiльства знайшли своє вiдображення. Це не випадково, адже розвинутого громадянського суспiльства, як i правової держави в Українi поки що немає. Досягнення такого якiсного стану суспiльства i держави — справа майбутнього.

Формування громадянського суспiльства i правової держави в Українi має йти такими головними напрямками:

1) розвиток приватної iнiцiатива. Iсторiя не знає прикладiв iснування громадянського суспiльства i правової держави без ринкових вiдносин i приватної власностi. Приватна власнiсть, ринкова економiка перешкоджають полiтичнiй монополії партії чи соцiальної групи, створюють матерiальнi умови для самостiйностi, свободи i рiвноправностi iндивiдiв. Найважливiшi правовi засоби в цьому сенсi — закрiплення права власностi та свободи пiдприємництва в Конституцiї України, Цивiльному i Господарському кодексах. Цивiльний кодекс, з огляду на його значення для громадянського суспiльства, часто називають другою, або економiчною конституцiєю держави;

2) досягнення високого рiвня  добробуту громадян, згладжування соціальної нерiвностi. Анi громадянське суспiльство, анi правова держава неможливi поряд з бiднiстю, соцiальною незахищенiстю бiльшостi населення. Традицiйною опорою демократiї є середнiй клас, який у сучасних захiдних державах складає двi третини населення. Українська держава має створити правовi та полiтичнi умови для формування середнього класу, подолання бiдностi значної частини населення України. Цей процес тісно пов’язаний з розвитком ринкової економiки, вдосконаленням податкового i соцiального законодавства;

З) формування громадянської  політичної культури. Носії цього типу полiтичної культури не лише усвiдомлюють цiлi й призначення полiтики, але й беруть активну участь у полiтичному процесi. Невiд’ємною частиною цього процесус пiдвищення правової культури, рiвня правових знань населения України, подолання нігілістичного та iдеалiстичного ставлення до правових цiнностей, полiтичного абсентеїзму (вiдмову вiд участi в політичному житті, зокрема у виборах);

4) вдосконалювання система законодавства. Галузеве законодавство повинно  бути, щонайменше, приведено у вiдповідність з Конституцією України і ратифiкованими Україною мiжнародними договорами.

На просування нашої країни до громадянського суспiльства та правової держави нацiлена Конституція України, полiтична дiяльнiсть усiх демократично орієнтованих суспiльних iнститутiв.

Відповідно, роблячи висновок , можемо сказати, що згідно зі ст. 1 Конституції нашої держави Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Проте це лише загальні конституційні засади. Таку державу необхідно ще побудувати.