Право власності, поняття загальна характеристика

Слід зауважити, що у такому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують "право власності Українського народу", котре не становить окремої економічної форми власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності [1; 2].

Враховуючи зазначену вище нечіткість критеріїв розмежування права власності Українського народу, права державної власності, права приватної власності, права власності АРК, права комунальної власності, доцільно згрупувати їх, а потім - розподілити на види, провівши, таким чином, додаткову класифікацію права власності. Для визначення підстав класифікації доцільно використати класичну дихотомію "публічне право - приватне право", котра може використовуватися не лише стосовно права взагалі, але й для визначення пріоритету "приватності" чи "публічності" в окремих інститутах цивільного права.

Таким чином, право власності як інститут цивільного права України має бути поділений на 2 визначальних види:

1) право приватної власності;

2) право публічної власності.

З урахуванням концепції права власності, яка існує у сучасній цивілістиці, право публічної власності може бути визначене як регламентована нормами права можливість суб'єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.

У свою чергу, право публічної власності охоплює такі різновиди, як: 1) право власності Українського народу; 2) право державної власності; 3) право власності АРК; 4) право комунальної власності.

Фактором, який об'єднує усі різновиди права публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права. Разом із тим їх відрізняє обсяг повноважень як суб'єкта публічного права, так і суб'єкта права власності.

Хоча, як зазначалося вище, традиційною для вітчизняної цивілістики є класифікація права власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.

Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності [24, с. 178-186].

Фактично врахування відмінностей двох означених видів права власності завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика1. Це можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності в межах однієї форми власності. В умовах, коли згадані обмеження відпали, а принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності) отримав легальне закріплення, немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальну і спільну (з множиною осіб).

Залежно від особливостей об'єкта правовідносин власності розрізняють: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав; 2) спеціальні об'єкти.

До перших можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають специфіки правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкту.

До других можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремленні в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (глава 27), право власності на житло (глава 28 ЦК), право власності на речі, обмежені у цивільному обігу [2].

РОЗДІЛ 3

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Юридична форма належності природних об'єктів закріплена в ст. 13 Конституції України, згідно з якою земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території нашої держави, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу (Додаток А). 

У зв'язку з практичною неможливістю реалізації народом повноважень власника природних ресурсів зазначена вище конституційна норма передбачає, що від його імені їх здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Однак наведене положення породжує низку питань правового характеру:

1. коли і в якому порядку український народ передав свої повноваження власника природних об'єктів органам державної влади та місцевого самоврядування?
2. на якому правовому титулі ґрунтується ця передача?
3. чи можлива передача зазначених повноважень державним органам влади та місцевого самоврядування в умовах їх формування шляхом виборів?
4. чи немає тут підміни народної власності на основні природні багатства нашої країни державною [8, с. 186-190]?

Відсутність законодавчих відповідей на ці питання дає підстави для твердження, що найважливіші природні об'єкти народної власності, якими є земля та її надра, водні й інші природні ресурси, фактично знаходяться у необмеженому володінні, користуванні та розпорядженні органів державної влади та місцевого самоврядування без достатніх правових підстав. Правовий титул здійснення права власності на природні ресурси вказаними органами був би самодостатнім, якщо б Конституція приймалася всенародним голосуванням, тобто референдумом. Оскільки ж вона прийнята Верховною Радою України, функції здійснення повноважень, пов'язаних з визнанням природних об'єктів народною власністю, треба вважати не делегованими народом цим органам, а ніби «присвоєними» ними.

Це у свою чергу наводить на роздуми про співвідношення права власності на природні ресурси та здійснення державної влади. Можна припустити, що український народ як власник природних об'єктів делегує право власності на них органам державної влади та місцевого самоврядування водночас з демократичним способом формування останніх. Такий висновок може бути обґрунтований положенням ч. 1 ст. 5 Конституції про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Згідно з Основним Законом народ водночас є і власником природних об'єктів, здійснюючи свої власницькі повноваження, тобто економічну владу, через зазначені органи. Проте чи означає це, що він зберігає за собою право «верховного» або «первинного» власника природних об'єктів, а органи державної влади та місцевого самоврядування є «підлеглими» або «вторинними» їх власниками [1; 27, с. 201-208]?

Оптимальне законодавче вирішення зазначеної проблеми може істотно вплинути на розв'язання таких важливих практичних питань:

1. до яких меж державна влада може здійснювати власницькі повноваження щодо природних ресурсів?;
2. чи можуть органи державної влади виконувати ці повноваження від імені народу, якщо їх реалізація суперечить його інтересам?;
3. чи можливе делегування зазначених повноважень органами державної влади виконавчим органам місцевого самоврядування?

Найбільше практичне значення вирішення вказаних питань має для реалізації відносин земельної власності. Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України в нашій державі існує державна, колективна і приватна власність на землю. Розпоряджаються землею ради, які в межах своєї компетенції передають земельні ділянки у власність або надають у користування та вилучають їх. Проте згідно з зазначеною вище конституційною нормою природні ресурси, у тому числі земельні, є народною власністю.

Аналіз змісту норм конституційного та земельного законодавства свідчить про їх суперечність та неузгодженість. Зокрема, надання громадянам або юридичним особам земельних ділянок у власність органами державної влади в особі рад та виконавчими органами останніх відповідно до їх компетенції, передбаченої статтями 3, 17 та 18 Земельного кодексу, повинно припиняти право власності народу на ці ділянки [34, с. 428-443].

Уявляється, що належність землі народу за конституційними положеннями є непорушною. Проте у такому разі знову виникає ситуація «первинності» народної земельної власності та «вторинності» приватної власності громадян або колективної власності підприємств на землю. При цьому стає зрозумілою юридична природа права на вилучення або викуп земель згідно з вимогами розділу 4 Земельного кодексу, припинення права колективної та приватної власності на землю відповідно до його ст. 28, конфіскації земельних ділянок з додержанням вимог ст. 41 Конституції. До того ж Основний Закон не передбачає колективної форми власності на землю. Згідно з ч. 1 ст. 14 Конституції вона трансформована у власність юридичних осіб, що не є адекватною колективній власності. Усе сказане ставить під серйозний сумнів як вказівку ст. З Земельного кодексу про те. що усі форми власності є рівноправними, так і положення ч. 4 ст. 41 Конституції про непорушність права приватної власності.

Порівняльний аналіз змісту норм природноресурсових кодексів України свідчить про те, що в них також неоднаково розв'язані питання, пов'язані з належністю природних об'єктів. Так, у Земельному кодексі (ст. 3) зазначено, що власність на землю у нашій державі має три форми: державну, колективну і приватну. Відповідно ж до Кодексу України про надра (ст. 4) і Водного кодексу України (ст. 6) надра, води (водні об'єкти) є виключною власністю українського народу і надаються лише у користування. Згідно з Лісовим кодексом України (ст. 6) усі ліси є власністю держави [1; 9, с. 56-67].

Водний і Лісовий кодекси, які мають регулювати водні та лісові відносини, не передбачають права колективної та приватної власності на відповідні природні об'єкти. А Земельний кодекс (ст. 4), що регулює суто земельні відносини, припускає як виняток можливість передачі невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт та ділянок лісів (до 5 га) у колективну власність сільськогосподарських підприємств та у приватну власність селянських (фермерських) господарств.

Загальнонародна власність, у тому числі на природні ресурси, так і не підтвердила свою життєздатність за радянських часів. Проте вона стала надійною правовою підставою для формування і зміцнення державно-бюрократичної та відомчо-чиновницької власності. У зв'язку з цим, на наш погляд, нині існує необхідність пошуку нових концепцій розв'язання проблеми права власності на природні об'єкти. Уявляється, що однією з них є концепція права поділеної власності на них, яка не є новою. Вона була відома рабовласницькому суспільству, дістала закріплення у римському праві у формах земельної власності Римської держави та її провінцій, відносин власності та патронату, власності та колонату тощо. Найвищого розвитку ця власність набула у період феодалізму. Це дістало вияв у васально-сюзеренних відносинах у формах «верховної» та «підлеглої» земельної власності, повної та обмеженої власності, бенефіційної та ленної власності тощо. Поділена власність на природні ресурси відома і буржуазному суспільству, в якому вона закріплювалася в законодавчих актах у «виключній» та «обмеженій» формах. 
Концепція права поділеної власності на природні об'єкти, зокрема на землю, була предметом обговорення в економічній та юридичній літературі у 20-х роках у зв'язку з утворенням Союзу РСР та розподілом функцій, пов'язаних з управлінням земельним фондом, між загальносоюзними і республіканськими органами. Проте вже на початку 30-х років вона була віднесена до буржуазних теорій і визнана шкідливою, а її розробники були оголошені «ворогами народу» і піддані репресіям.

Після «повернення» союзним республікам права власності на природні ресурси явочним порядком в часи перебудови загальносоюзні владні структури здійснили кілька незграбних спроб реанімації зазначеної вище концепції. Так, Загальні принципи перебудови управління економікою та соціальною сферою в союзних республіках на основі розширення суверенних прав, самоврядування та самофінансування передбачали поділ власності на природні ресурси за об'єктами: землі та води — союзним республікам, а надра і ліси — Союзу РСР. Однак цей поділ не був сприйнятий, по-перше, через небажання союзних республік миритися з необмеженим пануванням загальносоюзних відомств над їх природними ресурсами, а по-друге, у зв'язку з практичною неможливістю їх відмежування один від одного (земель — від надр, лісів — від земель, вод — від лісів тощо) [27, с. 153-156].

Чергова спроба вирішення зазначеної проблеми дістала вияв у партійній платформі «Національна політика в сучасних умовах». У цьому документі пропонувався інший підхід до поділу власності на природні об'єкти: повноваження, пов'язані з володінням і розпорядженням землями, їх надрами, водами і лісами, надати союзним республікам, а визначення загальних положень щодо користування ними зберегти за Союзом РСР. На юридичній мові це означало розподіл повноважень власності між численними суб'єктами права. Адже загальновідомо, що відсутність у власника хоча б одного з повноважень власності означає й відсутність у нього самого цього права. Запропонована спроба охоплювала усі повноваження власника — володіння, користування і розпорядження природними ресурсами. Але вони розподілялися між різними суб'єктами права. Отже, жоден з них у правовому сенсі не міг бути повноправним власником об'єктів природи.

Наведені підходи до права поділеної власності на природні ресурси у період перебудови свідчать про надзвичайне загострення у той час цієї проблеми не тільки як природноресурсової та економічної, а й як політичної та ідеологічної. Шляхи, що пропонувалися для її вирішення, — це відображення відсутності серйозних намірів радикально реформувати відносини власності, які складали основу суспільного і державного ладу того періоду, і докорінно переглянути належність права власності на природні ресурси. Більше того, саме у ті роки усі союзно-республіканські ресурсові міністерства були перетворені на загальносоюзні [8, с. 169-171].

Таким чином, запевнення центральних органів влади про перебудову економічної та політичної систем повинні були свідчити про їх намір демократизувати суспільні процеси та децентралізувати управління природноресурсовою власністю. Насправді ж докладалися зусилля до збереження загальносоюзної власності на природні ресурси та централізації управління їх використанням як економічної основи посилення політичної влади центральних органів. Проте вони призвели до протилежного результату — повного розпаду надмірно централізованої держави і закріплення права власності на природні об'єкти за новими державами.

В умовах незалежної України необхідність врегулювання природноресурсових відносин на основі концепції права поділеної власності насамперед зумовлена законодавчим визнанням численності суб'єктів права державної власності на природні об'єкти в особі органів влади усіх рівнів. Показовим щодо цього є порівняння змісту ст. 13 Конституції з нормою, закріпленою у ч. 1 її ст. 142, згідно з якою матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, які знаходяться в управлінні районних і обласних рад. Така численність суб'єктів права державної (загальнодержавної, місцевої, комунальної та регіональної) власності на природні об'єкти в особі органів влади закріплена і у природноресурсових кодексах та законах [1].