Исполнительная власть

Принципи державної  служби   це основоположні ідеї, встановлення, які відбивають об'єктивні  закономірності та визначають напрямки реалізації компетенції, завдань і  функцій державних органів, повноважень  державних службовців, які діють в системі державної влади, та зокрема, в системі державної служби. Принципи державної служби встановлюють найважливіші закономірності в системі організацій та функціонування державної служби, зумовлюють значимість, закономірність і соціальну цінність відносин, які виникають в системі державної служби. Принципи державної служби вперше були сформульовані в Законі України «Про державну службу»; закріплюються також в інших нормативних актах: у Конституції України, законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України.

Головною сутнісною рисою сучасної державної служби має стати пріоритет права і свобод людини. Йдеться про те, що здійснюючи цілі держави, державна служба завжди має дотримуватися принципу верховенства права.

Розглянемо основні конституційні положення, які безпосередньо розкривають соціальний характер державної служби.

У частині другій ст. 38 Конституції України проголошується, що громадяни користуються рівним правом допуску до державної служби, а  також до служби в органах місцевого самоврядування. Це єдина стаття в Основному Законі де прямо згадується державна служба.

Статтею 8 визначається, що Конституція України має вищу юридичну силу і в Україні діє  принцип верховенства права. Звідси випливає, що верховенство Конституції забезпечує єдність, узгодженість і стабільність всієї правової системи, її окремих елементів та інститутів, зокрема, інституту державної служби. Цей принцип також передбачає, що:

— органи влади, посадові особи та громадяни мають дотримуватися  Конституції та законів України, чинних в Україні міжнародно-правових норм;

— державні службовці  виконують функції тільки в межах  компетенції органу, де вони працюють, і в межах прав, закріплених  за посадою;

— державні службовці  віддані державі, а громадяни  довіряють службовцям

Особи, які проживають в Україні, зацікавлені в тому, аби мати громадянство України (ст. 4 Конституції України), без якого  неможливий вступ на державну службу.

Рядом статей Конституції  України закріплено пріоритет прав і свобод громадян, якого мають дотримуватися державні службовці. Важливими для функціонування державної служби є, зокрема, конституційні положення, відповідно до яких визначаються права людини (розділ II Конституції). Діяльність державних органів має бути спрямована на дотримання та захист конституційних прав і свобод громадян. Саме державні службовці мають забезпечувати виконання таких конституційних положень, як право на рівність перед законом і не допущення дискримінації (ст. 24), право не бути позбавленим громадянства або бути вигнаним (ст. 25), право на життя (ст. 27), захист гідності і заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 28), свобода від свавільного арешту чи затримання (ст. 29), право на звернення до органів державної влади (ст. 40), право на житло (ст. 47), шлюб (ст. 51), права дітей (ст. 52), право на непідкорення явно злочинним наказам (ст. 60), норма проти ризику двічі нести кримінальну відповідальність за один злочин (ст. 71), презумпція невиновності (ст. 62), право на захист у кримінальній справі та право засудженого користуватися всіма правами людини та громадянина, за винятком обмежень, які спеціально встановлені вироками суду (ст. 63).

Інститут державної  служби опосередковується правом. Сукупність правових норм, які регламентують правовий статус державних службовців, в тому числі умови та порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності службовців, складає правовий інститут державної служби. До нього входять норми конституційного, адміністративного, трудового, цивільного, кримінального, фінансового та інших галузей права. Зокрема, адміністративно-правові норми, що регламентують питання державної служби, складають частину цього інституту і водночас — самостійний інститут адміністративного права.

В теорії права під  терміном «інститут» розуміють сукупність правових норм, що регулюють однорідні  суспільні відносини, які утворюють  самостійну відокремлену групу та мають  внутрішню єдність й охоплюють  всі основні моменти регулювання  відповідної галузі. Головна функція правового інституту полягає в забезпеченні цілісного, відносно закінченого регулювання у межах конкретної галузі суспільних відносин даного виду.

Сучасний правовий інститут державної служби — це комплекс правових норм, які регулюють відносини, що складаються в процесі організації самої державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедур його реалізації, а також механізму проходження державної служби. Таким чином, правове регулювання має включати в себе три великі сфери в системі державно-службових відносин:

1) формування системи державної служби;

2) закріплення статусу державного службовця та гарантій його здійснення; 3) механізм проходження державної служби.

Державна служба —  комплексний правовий інститут, який регулює організацію та діяльність всіх державних службовців і складається з правових норм різних галузей права. Складність інституту державної служби полягає в тому, що, по-перше, він поєднує в собі правові норми інших галузей права (на що було вказано вище); по-друге, складається з окремих під інститутів, наприклад, проходження служби, принципів державної служби.

Окрім того, предмет, мета, принципи та метод адміністративно-правового  регулювання, а також внутрішній зв'язок з іншими адміністративно-правовими  інститутами дає змогу стверджувати, що державна служба перебуває у специфічному адміністративно-правовому режимі регулювання. Специфічність статусу державної служби обумовлена характером відносин, які вона регулює, а саме — їх публічно-правовою природою.

Аналіз змісту інституту державної служби дає змогу уявити її як систему, що включає наступні елементи; поняття державної служби; її принципи та види; поняття державного службовця та посадової особи; вступ на державну службу; просування по службі, звільнення з державної служби; соціальний статус державного службовця; оцінка державних службовців; відповідальність працівників державного апарату та контроль за їх діяльністю; етика державної служби; організація управління держаною службою; організація управління персоналом державної служби; основні напрямки реформування державної служби.

При розгляді державної  служби слід зупинитися на понятті  державно-службових відносин. Традиційно в теорії адміністративного права державно-службові відносини поділяються на дві основні групи.

1. Відносини, які виникають в процесі організації державної служби, а саме — у зв'язку з підготовкою, добором і розстановкою кадрів; встановленням статусу державної ради, в зв'язку із заміщенням посад, проведенням оцінки праці і просуванням по службі. Такі відносини носять адміністративно-правовий характер і відбивають сутність державної служби.

2. Відносини, які складаються: в ході реалізації державної служби, тобто в процесі діяльності робітника всередині державного органу; в процесі організації робочого часу та часу відпочинку; щодо дисципліни й оплати праці; в процесі функціонування кадрів управління поза межами цих органів. Відповідно цю групу відносин можна віднести до галузі трудового права.

З прийняттям Закону України  «Про державну службу» та інших нормативних актів у цій сфері значно скоротилося застосування норм трудового законодавства з питань регулювання внутрішньо організаційної діяльності державних службовців. Так, ст. 14 Закону «Про державну службу» регулює особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців, ст. 15 — порядок прийняття на державну службу, ст.20 — робочий час державних службовців, ст. 21 — питання службових відряджень; ст. 33 — питання оплати праці державних службовців; ст. 37 — питання пенсійного забезпечення та грошової допомоги державним службовцям.

У перспективі основною оцінкою відмінності норм державної  служби від норм трудового права  має стати поділ права на публічне та приватне. Відповідно службові відносини  поділятимуться на публічно-правові  та приватноправові.

Щодо учасників державно-правових відносин — тут виділяють наступних  учасників: державу, її органи та державних  службовців.

Особливість державно-службових  відносин полягає в тому, що вони утворюються між державою в особі  її органів і державними службовцями, які здійснюють службову діяльність як суб'єкти юридично-владних відносин.

Державно-службові відносини  виникають на основі однобічного  рішення державного органу (посадової  особи), яке, по-перше, юридичне закріплює  вступ громадянина на державну службу, по-друге, служить основою для виконання ним службових обов'язків по посаді, по-третє, визначає момент виникнення його обов'язків перед державою, а також службових і особливих справ. Сказане повною мірою стосується учасників публічно-правових відносин.

Приватноправові службові відносини поширюються на службовців, які укладають трудову угоду з працедавцем — керівником недержавного органу. Одночасно необхідно створювати законодавство, яке б регулювало правовий статус державних службовців які перебувають у трудових (приватноправових) відносинах з державними органами. Ці особи також зайняті на державній службі, але вони не виконують специфічних державних завдання і функції, які знаходяться у компетенції вищої категорії державних службовців. Державно-службові відносини таких державних службовців виникають шляхом укладання трудового договору, зміст якого регулюється нормами приватного права (зокрема трудового).

Загальновизнаним є  те, що організація та функціонування державної служби визначається переважно  за допомогою норм публічного права. Державні службовці   це представники публічної організації: держави, державних органів місцевого самоврядування, тобто вони є суб'єктами публічного права.

Публічне право являє  собою права, предмет якої досить специфічний, і не тільки в плані різноманітності об'єктів впливу. Учасники правовідносин наділені в публічно-правовій сфері особливим статусом, тобто можливостями використовувати владно-управлінські повноваження, вирішувати політичні, державні, соціально значущі завдання, які відкривають шлях для вирішення багатьох інших, більш конкретних завдань в усіх сферах суспільного життя та за допомогою різних галузей законодавства.

У публічному праві пріоритет  має воля органів державної влади; правове регулювання будується  на засадах субординації, за принципом «влада — підпорядкування»: дотримання дисципліни, відповідальність нижчої посадової особи перед вищою, обов'язковість виконання розпоряджень, правових актів і рішень вищих органів і посадових осіб для нижчих суб'єктів. Публічне право має своєю метою забезпечення гармонії та згоди в суспільстві, балансу інтересів особи, колективу, спільнот і суспільства в цілому, стабільність держави та її інститутів, усталеність засад економічного та соціального розвитку

В усіх державах, де законодавством встановлено особливий публічно-правовий статус державних службовців, створено спеціально підготовлений корпус цих службовців з особливими правами й обов'язками. Система законодавства складається з двох частин: одна частина поширюється на працівників, задіяних на державній службі, а інша регулює відносини в сфері загальних трудових відносин службовців, які також працюють в публічних установах. Головна різниця полягає в тому, що особи, які перебувають на державній службі, на відміну від осіб, які перебувають у звичайних трудових відносинах, мають особливий правовий статус.

 

Список використаної літератури

 

 

1. Авер’янов В. Виконавча влада в Україні та її правове регулювання // Вісник Академії правових наук України. - 2003. - № 2-3. - C. 238-254

2. Авер'янов В. Адміністративна реформа і правова наука // Право України. — 2002. — № 3. — С. 21.

3. Авер'янов В. Система  органів виконавчої влади: проблеми  реформування у світлі конституційних  вимог // Право України. - 2003. - №  9. - С.24-30

4. Авер'янов В.Б. Структурно-функціональна характеристика апарату державного управління // У кн.: Державне управління: теорія і практика / За заг. ред, В.Б.Авер'янова. - К., 1998. - С 149-150.

5. Васильєв А.С. Административное  право Украины (общая часть): Учебное  пособие. — X., 2001. — С. 83—84;

6. Голосніченко І.П.  Адміністративне право України  (основні категорії і поняття): Посібник. — Ірпінь, 1998. — С. 18;

7. Дахова І. Поняття  виконавчої влади та її місце  в державному механізмі України  (конституційний аспект // Право України. - 2002. - № 12. - С.23-27

8. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Державна служба в Україні: Підручн. – Харків: Юрид. л-ра, 2003. – 368 с.

9. Зайцев С. Процесний підхід у моделюванні структури органів виконавчої влади// Вісник академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 4. - C. 37-43

10. Конституційне право України/ За ред. В.Ф.Погорілка. — К., 1999. — Є. 514—515.

11. Концепція адміністративної реформи в Україні. Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи. — К., 1998.

12. Котляр Д. Окремі аспекти проведення адміністративної реформи та організація центральної виконавчої влади в країнах світу // Парламент. - 2001. - № 6 . - C. 24-28

13. Кравченко С. Зміна конституційної моделі організації виконавчої влади в Україні та досвід країн Центральної й Східної Європи // Вісник академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 4. - C. 43-52.

14. Ноздрачев А.Ф. Государственная служба: Учебн. для подгот. госуд. служащих. – С.: Статут, 1999.

15. Пилипенко А. Адміністративно-юрисдикційна діяльність оргнів виконавчої влади: питання теорії // Право України. - 2004. - № 2. - С.26-31

16. Попков В. Д. Этика советской государственной службы. – М.: Юрид. лит., 1970. – 200 с.

17. Старцев О. Питання вдосконалення інституту адміністративної відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади України // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 10. - C. 69-73