Интеллектуальная собственность

 

3.(75) Юрисдикційна форма захисту  прав на об'єкти інтелектуальної власності.

 

Законодавство України  в сфері інтелектуальної власності  містить положення, пов’язані з  набуттям, здійсненням та захистом прав на об’єкти інтелектуальної  власності.

Захист прав інтелектуальної власності  становить передбачену законодавством діяльність відповідних державних органів щодо визнання, поновлення прав, а також усунення перешкод, що заважають реалізації прав та законних інтересів суб’єктів права у сфері інтелектуальної власності, та здійснюється у визначеному законодавством порядку, тобто за допомоги застосування належних форм, засобів і способів захисту.

Захист прав і законних інтересів  авторів і правовласників на об’єкти  інтелектуальної власності в  судовому порядку на сьогодні є найбільш дієвим і довершеним для встановлення істини. Проблема захисту прав на ці об’єкти безпосередньо пов’язана також з подальшим вдосконаленням системи судових органів у рамках Концепції судово-правової реформи.

Правовідносини щодо охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності регулюють правові норми про надання, використання та захист прав на об’єкти інтелектуальної власності в Україні, викладені в Конституції України, цивільному, кримінальному, адміністративному та митному законодавстві, окремих законах України та 10 спеціальних законах у сфері інтелектуальної власності.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ ФОРМИ І СПОСОБИ  ЗАХИСТУ ПРАВ ОБ’ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ  ВЛАСНОСТІ

Однією з найважливіших умов успішного розвитку культури, науки, промисловості, торгівлі та інших галузей  діяльності є не тільки визнання за авторами об’єктів інтелектуальної власності та особами, що набули право на ці об’єкти певних цивільних прав, а й забезпечення надійного їх захисту.

Будь який нормативно-правовий акт у сфері інтелектуальної  власності містить положення, направлені на захист прав, що набуваються відповідно до даного акта. Власники прав повинні мати можливість здійснювати дії проти осіб, які порушують їх права, з тим, щоб запобігти подальшому порушенню і компенсувати ті збитки, які були нанесені внаслідок вказаного порушення, та спрямувати на користь власника прав, прибутки одержані порушником прав.

Виходячи з цього, система  охорони прав інтелектуальної власності повинна містити у своєму складі ефективно діючий блок захисту прав, що має відповідну нормативно-правову базу.

Без належного забезпечення як захисту прав, так і запобігання  можливості набуття аналогічних  прав іншими особами, система охорони інтелектуальної власності не має цінності.

Захист прав на об’єкти  інтелектуальної власності здійснюється в передбаченому законодавством порядку, тобто за допомогою застосування належної форми, засоби і способи  захисту.

Існують дві форми захисту прав: юрисдикційна і не юрисдикційна.

Юрисдикційна форма  захисту прав передбачає діяльність уповноважених державою органів  щодо захисту порушених прав на об’єкти  інтелектуальної власності або  прав, що оспорюються. Суть її полягає  у зверненні особи, права і законні інтереси якої порушено неправомірними діями, за захистом до державним або інших компетентних органів, які уповноважені вжити необхідних заходів для відновлення порушеного права і припинення правопорушення.

Юрисдикційна форма  захисту прав поділяється на загальну і спеціальну форму здійснення передбачених законом засобів захисту.

Відповідно до загальної  форми захист прав на об’єкти інтелектуальної  власності здійснюється у судовому порядку.

Спеціальною формою захисту  прав на об’єкти інтелектуальної власності є адміністративний порядок захисту цих прав. Він застосовується лише у випадках, прямо вказаних у законодавстві. [4]

 

4. (105) Внесення нематеріальних  активів у статутний капітал

 

Власний капітал —  це частина в активах підприємства, яка залишається після вирахування його зобов'язань. Він включає статутний, додатковий, пайовий, резервний, вилучений, не-оплачений капітал, нерозподілені прибутки (непокриті збитки), цільові надходження, які обліковуються на рахунках класу 4.

 Статутний капітал — основне джерело активів підприємства. Він має визначений порядок утворення і використання. На державних підприємствах статутний капітал формується державою, на недержавних — засновниками, якими можуть бути фізичні або юридичні особи. Якщо засновників кілька, розмір внеску коленого обумовлюється окремо. Мінімальний розмір статутного капіталу для підприємств різних організаційно-правових форм встановлюється законодавчо.

 До статутного капіталу  можуть вноситись: грошові кошти;  цінні папери; основні засоби; матеріали, МШП (обмежено); нематеріальні активи.

 При створенні підприємства  не менш ЗО % оголошеного статутного  капіталу повинно бути внесено  у вигляді грошових коштів  на тимчасовий поточний рахунок.  Частина статутного капіталу  може бути внесена пізніше  протягом року; розмір і строки відкладеного внеску повинні бути обумовлені в статутних документах.

Зміни статутного капіталу можливі в разі:

 — зміни номінальної  вартості акцій;

 — прийняття чи  вибуття учасників;

 — зарахування  частини прибутку або резервного капіталу до статутного капіталу;

 — анулювання викуплених  акцій.

 Для зміни статутного  капіталу необхідно: рішення учасників;  перереєстрація статутного капіталу; протягом 3 днів повідомити податкову  інспекцію. В "Примітках до  фінансових звітів" необхідно зазначити розмір і причини змін у статутному капіталі.

 

При внесенні нематеріальних активів до статутного капіталу первісною  вартістю таких нематеріальних активів  визнається узгоджена засновниками (учасниками) підприємства справедлива  вартість. Порядок оцінки внесків учасників до статутного капіталу визначається в засновницьких документах товариства

Облік вибуття нематеріальних активів 

 Списання нематеріального  активу з балансу здійснюється  внаслідок: 

– реалізації нематеріальних активів (з переходом права власності на них);

– реалізації права на користування або розпорядження  нематеріальними активами (без переходу права власності на самі нематеріальні  активи);

– здійснення фінансових вкладень нематеріальними активами до статутного капіталу інших підприємств;

– безплатної передачі об’єкта  нематеріальних активів;

– ліквідації об’єкта  нематеріальних активів за ініціативою  власників;

– нестачі нематеріальних активів, виявленої при інвентаризації.[6,7]

 

 

 

 

 

 

 

 

5. (135) Оцінка прав на  промисловий зразок.

 

Промисловий зразок є  результатом творчої діяльності людини в сфері художнього конструювання, вирішенням естетичної і декоративної сторони виробу. Об’єктом правової охорони промислового зразка є не вироби або продукти, а зображення, яке застосовується або втілюється в таких виробах чи продуктах.

На теперішній час  в світі не існує єдиної точки  зору щодо правової охорони промислових  зразків, що відрізняє їх від інших  об’єктів права інтелектуальної  власності (патентного та авторського  права, права товарних знаків). Проблема правової охорони промислових зразків обумовлена подвійністю їх природи. Поєднуючи елементи мистецтва і промисловості, промисловий зразок знаходиться під впливом двох правових режимів авторсько-правового та права промислової власності. З одного боку, виходячи з естетичної суті промислових зразків, доцільна їх охорона нормами авторського права як художніх творів. З іншого, - необхідність реалізації в промисловому серійному виробництві, потребує більш надійної правової охорони, заснованої на принципах права промислової власності.

Головною метою роботи було дослідити форми правової охорони  промислових зразків, які використовуються в світовій практиці та їх співвідношення, проаналізувати відповідність ряду положень розробленого проекту закону “Про внесення змін до Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" вимогам законодавства Європейського Союзу стосовно правової охорони промислових зразків. Зазначимо, що в рамках цієї статті не буде розглядатися правова охорона промислових зразків як торгівельної марки.

Поняття промислового зразка. В більшості країн сутність промислового зразка пов’язують з декоративною або естетичною стороною зовнішнього  вигляду виробу, тобто як промислові зразки охороняються лише зовнішні риси готового виробу, які сприймаються візуально.

В більшості країн  світу правову охорону промисловим  зразкам надають відповідно до спеціальних  законів, які базуються на принципах  патентного права. Однак в законах  цих країн мало спільного, не має  єдиного погляду, який об’єкт підлягає охороні, за яких умов, на який період надається охорона та таке інше. Основою для надання охорони промисловому зразку є реєстрація.

Право на промисловий  зразок засвідчується охоронним  документом – патентом або свідоцтвом про реєстрацію (в залежності від країни видачі охоронного документа), який надає його власнику виключне право використовувати промисловий зразок за своїм розсудом та забороняти іншим особам використання промислового зразка без його дозволу. При цьому, використанням промислового зразка визнається його виготовлення, пропозиція до продажу або введення у господарський обіг в будь-який інший спосіб.

Цей охоронний документ на зразок не містить „формули”  промислового зразка, і це відрізняє  його від патентів на винахід і  корисну модель. По суті “формулою” промислового зразка є характерні нові ознаки його зовнішнього вигляду, які відтворені на зображеннях промислового зразка, і зазначені в матеріалах заявки. [8]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. (162) Відповідальність, гарантії й обмеження в ліцензійному  договорі.

 

У світовій практиці обміну науково-технічними досягненнями застосовується така форма правовідносин, як ліцензійний  договір. Україна має значні досягнення в галузі науки і техніки, які  можуть бути об'єктом ліцензування.

 Предмет ліцензійного  договору. В юридичній літературі як предмет ліцензійного договору, як правило, розглядалося лише охоронюване законом право на винахід або окремі повноваження, що випливають з цього права. Такої думки дотримувалися І.Я. Хейфец, Б.С. Антимонов, Е.О. Флейшиц та інші автори1

 Нині переважає  інша точка зору, відповідно до  якої предметом ліцензійного  договору є сам винахід.

 На нашу думку,  найпоширенішою точкою зору є  та, згідно з якою предметом  ліцензійного договору є винахід  або інше технічне досягнення  в обсязі, встановленому договором. Виходячи з цієї позиції, у ліцензійному договорі необхідно якомога точніше визначити предмет ліцензії, тобто яке саме технічне досягнення передається для використання.

Основна мета ліцензійного договору — забезпечити можливість практичного використання конкретного технічного рішення. Але, деталізуючи мету ліцензійних відносин, можна відмітити, що вона складається, з одного боку, з можливості використання винаходу (запатентованого або незапатентованого) у виробництві і як результат— отримання прибутку, з іншого — з отримання винагороди за надане право користуватися винаходом.

Ліцензійний договір  передбачає передачу права користування винаходу, тобто лише одного елемента права власності.

Суб'єкти ліцензійних  відносин. Сторонами у договорі —  ліцензіаром і ліцензіатом — можуть виступати всі учасники цивільно-правового обігу, тобто фізичні і юридичні особи та держава, інтереси якої представляє Держпатент України. Ліцензіар— це власник запатентованого або незапатентова-ного винаходу. Ліцензіат— фізична або юридична особа, яка відповідно до ліцензійного договору отримала дозвіл (ліцензію) на використання винаходу.

Визначення ліцензійного договору. Ліцензійний договір —  це правочин, на підставі якого власник (володілець) запатентованого або  незапатентованого винаходу (ліцензіар) надає фізичній або юридичній особі (ліцензіатові) дозвіл на здійснення у певному місці і протягом певного терміну однієї або кількох дій, на які має виключні права ліцензіар, а ліцензіат зобов'язується сплатити винагороду за надання права на використання винаходу.

Основним правом, заради якого, власне, і укладається ліцензійний  договір, є право на винагороду та інші виплати за використання предмета ліцензії'. Порядок обчислення, розмір і строки виплат встановлюються умовами  ліцензійного договору.

Гарантійні зобов'язання та ліцензійні ризики. Ліцензійні договори на використання об'єктів промислової  власності відзначаються ще й  тим, що їх дія, ефективність, взаємовигідність та інші позитивні якості досить часто зумовлюються не тільки добросовісністю сторін, а й рядом інших, часто незалежних від їхньої волі факторів.

 З огляду на ці  обставини у ліцензійних договорах  варто передбачити не тільки  їх наслідки, а й певним чином  забезпечити неможливість їх  настання. З цією метою зарубіжна практика виробила ряд правових запобіжних засобів, які мають певною мірою унеможливлювати вплив сторонніх факторів на процес виконання ліцензійного договору. Тому нині у ліцензійних договорах прийнято передбачати обов'язок ліцензіара гарантувати можливість виконання їх.