Цивільне право України

Цивільний кодекс України  визначає право власності як врегульовані законом громадянські відносини з володіння, користування і розпорядження майном. Зміст права власності розкривається через притаманні власнику повноваження — правові можливості здійснювати певні дії:

1. володіння — фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати річ своєю. Фактично має річ і той, хто буквально тримає її в руках, фізично відчуває її, і той, хто має до речі доступ через перебування речі у своєму господарстві;
2. користування — вилучення з речі корисних властивостей. Це головне повноваження власника, свого роду мета права власності. Річ купується задля того, щоб вдовольнити особисті, побутові, господарські потреби власника. Користування може здійснюватися в різних формах. Наприклад, колоду можна використовувати як засіб опалення, для виготовлення дощок, для підпірки будівельної конструкції. Важливо лише, щоб користування річчю не порушувало прав інших людей і не було заборонено законом;
3. розпорядження — можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі: переробити річ, знищити (такими є варіанти вирішення фактичної долі речі), викинути, передати іншій особі (вирішення юридичної долі речі).

Об'єктом права власності можуть бути різноманітні речі, зокрема:

• споживані (знищуються при першому використанні) і неспоживані (не втрачають своєї сутності при багаторазовому використанні). Наприклад, продукти,гроші, технічна сировина — споживані речі, а порцеляновий сервіз, меблі, автомобіль — неспоживані;
• родові (головна характеристика — вага, обсяг, кількість) та індивідуально-визначені (мають індивідуальні, неповторні ознаки). Наприклад, гроші — родова річ, а картина відомого художника — індивідуальна;
• рухомі (можуть бути переміщені в просторі без шкоди для речі) і нерухомі (земля і поєднані з нею об'єкти, а також річкові та морські судна).

Суб'єктами права власності можуть бути фізичні та юридичні особи, Українська держава, територіальні громади. Відповідно до Конституції України і Закону України «Про власність» усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Конституція України  гарантує захист прав всіх суб'єктів права власності й господарювання.

Право власності, крім конституційного  права, охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного  права і деякими іншими галузями права.

Головний цивільно-правовий засіб захисту права власності — подання позову. Позов — це звернення до суду за захистом порушеного права. Право власності захищається через такі позови:

• віндикаційний позов – спрямований на витребування свого майна з чужого незаконного володіння;
• негаторний позов – спрямований на усунення перешкод у здійсненні повноважень власника. Наприклад, власник не може повною мірою використовувати належну йому земельну ділянку, тому що проїзд до неї загороджений сусідньою будівлею. У цьому разі власник ділянки має право подати негаторний позов [5 ; 223-224].

2.1. ФОРМИ ПРАВА  ВЛАСНОСТІ

Форми права  власності — це законодавчо встановлені види права власності.

Конституція України встановила такі форми права власності: приватна, державна і комунальна.

Суб'єктами права приватної власності є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни і піддані) і юридичні особи (підприємства, установи, організації). Об'єктом права приватної власності можуть бути різноманітні речі: підприємства, будівлі, транспортні засоби, гроші, цінні папери і багато чого іншого. Різновидом приватної власності є спільна власність — власність кількох осіб на ту саму річ (майно). Наприклад, можлива спільна власність подружжя [5 ; 224].

Приватний власник має  три види правомочності у сукупності: володіння, користування, розпорядження об'єктами власності. Інші особи (невласники), як правило, мають ці правомочності кожну окремо і залежать від правомочностей і волі власника. Тільки сукупність цих правомочностей у конкретного суб'єкта дає підставу вважати його власником майна [4 ; 100-101].

Ряд об'єктів знаходиться  у виключній власності українського народу: земля, надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси  України. Використання цих об'єктів  фізичними і юридичними особами  можливе, але воно здійснюється в  особливому порядку. Окремі, прямо визначені законом, речі не можуть бути об'єктом права приватної власності: наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні речовини та ін.

Суб'єктом права державної і комунальної власності є український народ, від імені й в інтересах якого повноваження власника здійснюють як державні органи — Верховна Рада України, Фонд державного майна україни, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, так і територіальні громади та органи місцевого самоврядування.

Об'єктом права державної власності може бути будь-яке майно. Об'єкти права комунальної власності визначені Законом України «Про місцеве самоврядування»: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів та інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації, у тому числі банки, страхові товариства, пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування [5 ; 224-225].

3. ПОНЯТТЯ,  ПІДСТАВИ ТА ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА

Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов'язків є представництво.

Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна особа (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Представництво характеризується наступними ознаками:

• цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;
• представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);
• представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;
• представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;
• правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спричинила для контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.

Значення  представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові  юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин громадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, поштові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджатися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від чималої низки подібних відносин.

Особливості має так зване комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно представляє підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво здійснюється на підставі договору, укладеного в письмовій формі, який містить перелік повноважень представника, а при відсутності вказівок на такі повноваження — також довіреності. За загальним правилом, представник не може укладати угоди між особами, представником яких він є, комерційне ж представництво дозволяє укладати такі угоди, але тільки в разі згоди на це обох сторін.

Дії представника особи спричиняють певні правові  наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

Повноваження — це право однієї особи виступати представником іншої особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:

1. волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або, найчастіше, у вигляді довіреності;
2. призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:
1. призначення або обрання керівником підприємства;
2. призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання угод (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. У той же час, коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то, звичайно, при цьому вже вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю;
3. призначення опікуном;
3. наявність  адміністративного акта, що дозволяєособі вчиняти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укладення конкретної угоди, що виходить за межі побутової (ст. 145 КпШС України);
4. відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені;
5. спільне ведення селянського (фермерського) господарства, оскільки інтереси такого господарства представляє голова господарства (п. З ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство");
6. членство в кооперативі, спілці, об'єднанні, за статутом якого інтереси цього об'єднання представляє голова.

Таким чином, залежно від того, на чому будуються  повноваження представника, можна розрізнити представництво за законом (або законне, обов'язкове) і представництво за договором (або договірне, добровільне).

Представництво  за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень  і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ІІК, КпШС, Законом України "Про підприємства" тощо). До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом  даного представництва є так зване статутне представництво, коли відповідно до статуту чи положення керівний працівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати у цивільному обігу від імені юридичної особи.

Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті угоди між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення даного представництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

Представником може бути не кожний суб'єкт цивільного права. Необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього право- і дієздатності. Тому представниками не можуть виступати особи, які не досягли повноліття чи перебувають під опікою або піклуванням. Не дозволяється укладати через представника угод, які за своїм характером вимагають особистої присутності особи: складати заповіт, укладати договір довічного утримання тощо [2 ; 124-129].

4. ПОНЯТТЯ, ВИДИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ, ПІДСТАВИ ЇХНЬОГО ВИНИКНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ

Зобов'язання — правовідносини, у силу яких одна сторона (кредитор) вправі вимагати від іншої сторони (боржника) визначеного поводження у свою користь. Таким чином управомоченою особою (носієм права, що випливає з зобов'язання) у зобов'язанні є кредитор.

Зобов'язальні  відносини мають наступні ознаки:

1. об'єктом зобов'язання є дія (передати річ, виконати роботу, надати послугу);
2. зміст права, що випливає з зобов'язання, як правило, визначається договором. Наприклад, права орендаря складського приміщення визначаються договором оренди. За договору правомоччя орендаря не повинні виходити;
3. зобов'язальні відносини завжди обмежені визначеним терміном, за своєю природою воно термінове. Тому і права, що випливають із зобов'язання, мають кінцеві терміни;
4. права, що випливають із зобов'язання, захищаються законом відносно. Тобто, у випадку невиконання зобов'язання кредитор вправі звернути свої претензії тільки до однієї, конкретної особи — боржника.