Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні

                                                                            Міністерство освіти і науки,

                                                                            молоді та спорту України

                                                                            Національний Університет

                                                                            ˮ Юридична академія України

                                                                            Імені Ярослава Мудрого ˮ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Індивідуальна робота

ˮ Виникнення та розвиток інституту судової влади в  Україні ˮ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                       Виконав: студент 11 групи 3 факультету      

                                        Желізняк А.І.

                      

                        Перевірив: доцент

               Назаров І.В.

 

 

 

Харків - 2011

 

План:

 

1.Вступ……………………………………………………………………………..2-4

 

2.Особливості верховних судів Галицько-Волинської держави (1199-1349)...5-6

 

3.Суди магдебурзького  права у селах Галичини………………………………..7-8

 

4.Революційні військові  суди в Українській Народній Республіці……………9-10

 

5.Становлення і розвиток  радянського суду……………………………………11-13

 

6.Судова система України………………………………………………………..14-39

 

• загальна характеристика
• характеристика основних конституційних засад судочинства
• єдність системи судів загальної юрисдикції (її забезпечення)
• Верховний суд України
• вищі спеціалізовані суди
• апеляційні суди
• місцеві суди
• Конституційний суд України

7.Висновок…………………………………………………………………………40

 

8.Список літератури……………………………………………………………….41-42

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ

Якщо основою виконавчої влади,

є меч, законодавчої - гаманець,

то судової - мудрість.

(Олександр Гамільтон)

В Україні 1996 року було прийнято Основний Закон нашої держави − Конституцію України. На конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежними і здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

В Основному Законі вперше в історії конституційного законодавства  наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції — гарантується.

Судова влада - це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію по розгляду правових конфліктів і яка реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону й спеціальних (судових) процедур. Наведене визначення не претендує на вичерпність, бо сутність цього феномена можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм реалізації судової влади, її функцій, принципів організації й діяльності.

Реформувати судову систему і судочинство — це далеко не проста і швидкоплинна в часі справа, тим більше з огляду на ті проблеми, які тепер вирішуються у державі.

Але історія України  не починається у 1996 році, потому щоб  чітко і конкретно дослідити історію становлення судової влади на території нашої держави, треба починати дослідження з первісного ладу до сьогодення. Україна не починала своє існування і діяльність з незалежності і готової системи правоохоронних органів бо постійно знаходилася під владою інших держав, які постійно вносили свої зміні до існуючих законів або зовсім відміняли їх, в залежності від існуючого режиму і форми правління держави-завойовника.

Як відомо Україна  до своєї незалежності йшла дуже тернистим  і войовничим настроєм, адже хотіла побудувати самостійність, незалежність та демократизм без впливу інших держав. Після формування племен у IX-XIст. Почали зароджуватися перші умови для розвитку судової влади на України. В історичних джерелах описують початок формування суду ще у Київській Русі, яке потім продовжив свій розвиток в період існування Галицько-Волинської держави.

Потім після запровадження  магдебурзького права ця система  змінилася, адже територія України  вже була під владою Литви, а згодом Польщі,  які вводили на захоплених територіях свої власні закони, якими підпорядковувалось все населення.

В період перебування  Української держави під владою Московської імперії судочинство  удосконалювалося та розвивалося. Вперше після падіння державності могутньої імперії у законах про судоустрій з’являлися перші зародки демократизації.

На сьогоднішній день ми можемо конкретно визначити принципи, функції, мету та завдання суду та судової  системи. Тому я пропоную дослідити  історію становлення судової  влади на Україні, щоб розібратися в основних її засадах та принципах її розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Особливості верховних судів Галицько-Волинської держави (1199-1349)

 

У процесі дослідження  генезису копного суду та судочинства  вагоме місце посідають вервні суди Галицько-Волинської держави, які відіграли роль зв’язкової ланки між вервним і копним судом українського народу.

 

У 1199р. помер, не залишивши  спадкоємців, галицький князь Володимир II, і за його галицький престол почалась політична боротьба, в якій брав активну учать навіть угорський король. Серед претендентів був також і волинський князь Роман Мстиславович. У цій боротьбі його підтримав і надав військову допомогу польський князь Лєшко Білий. У 1199р. князь Роман заволодів Галичем і всім Галицьким князівством, об’єднавши його з Волинським князівством. Таким чином була заснована Галицько-Волинська держава. Вона стала продовженням українських традицій державно-правового розвитку, започаткованого ще в Київській Русі.

 

Суд у Галицько-Волинській державі не був відокремлений від адміністрації. Верховна судова влада належала галицько-волинських князям, але в разі розбіжності з боярами, вона переходила до боярської верхівки. Судові функції від імені князя виконував двірській. Місцеві бояри були наділені й політичною, й судовою владою. Князь призначав у міста посадників, які мали не тільки адміністративні та військові повноваження, а й виконували судові функції, збирали з населення данину і мито. Окремий суд мали міста з магдебурзьким правом, причому у судочинство війта ніхто не мав права втручатися. Церква користувалася своїм церковним правом і судом. У сільських громадах (вервах) дрібні судові страви вирішували старости, а для важливіших-скликався вервний суд.

 

Вервні суди біли судовими органами сільських громад Галицько-Волинської держави, що, як і в Київській Русі, називали «вервами». Це не випадковий збіг, адже на галицьких і волинських землях верви формувались як територіальні громади в час, коли ці території перебували у складі Київської Русі. Перетворення галицько-волинських родових общин у територіальні громади було тривалим і складним процесом, який нерозривно пов’язаний із формуванням східнослав’янської державності на українських землях.

 

Вервні суди Галицько-Волинської держави слід вважати правонаступниками  вервних судів Київської Русі, продовженням давньоукраїнського правового звичаю здійснення судочинства громадою. Вервний суд складався з «судових мужів»-представників, яких обирала на віче територіальна громада. Його очолював виборний голова (староста). У «Руській Правді» вервний суд називався «Судом 12 мужів». Компетенція його була доволі широкою. Він розглядав як цивільні справи, так і кримінальні. Громадські суди здебільшого розглядали справи про злочин й проступки селян-смердів. За «Руською Правдою», на громаду також покладався обов’язок дотримання її норм. Проте ці норми були тільки санкціонуванням окремих правових звичаїв. Основну регламентацію верховного судочинства здійснювало давньоукраїнське право.

 

До найбільш поширених  норм звичаєвого права Галицько-Волинської держави належали норми, які регулювали порядок здійснення процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків, заклик, звід, гоніння сліду тощо). Здебільшого у Галицько-Волинській державі діяла усна форма звичаєвого права, проте поряд із нею існувала й письмо, тобто «Руська Правда», розширена редакція якої регулювала правові відносини на її території. Звичаєве право відіграло позитивну роль у Галицько-Волинській державі, то ототожнювалося з правом, яке мало загальну підтримку населення. Водночас верховний суд був органом, який набув великого авторитету серед сільського населення, а його діяльність забезпечувалася не стільки державою, скільки цим суспільним визнанням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Суди магдебурзького  права у селах Галичини

 

Магдебурзьке право почало поширюватися на українських землях наприкінці XIII- на початку XIVст. На відміну від Німеччини, де діяло міське право (Stadtrecht) і земельне право (Landrect), на українських землях такого поділу не існувало. Тут застосовували магдебурзьке право та його різновиди: кульменське (хелмське) право і шредське право, які діяли як у містах, так і в селах. У селах Галичини переважно діяло магдебурзьке право. Привілеї на магдебурзьке право надавалось українським селам з польськими королями, незалежно від того, хто був їх власником. Після надання магдебурзького права містам за їх керівниками закріплялась назва війт, яка була похідною від німецького. Керівником села відповідно став солтис. Жителі сіл були відповідальні перед солтисом, а він, у свою чергу, відповідав перед власником села. До повноважень солтисів належали адміністративні, поліцейські та судові функції. Найважливішою функцію солтиса, а пізніше-війта було здійснення судочинства. Судова влада солтиса поширювалася на всіх жителів села та його територію. До юрисдикції солтиса належало як католицьке, так і некатолицьке населення. Солтис здійснював судочинство в усіх кримінальних та цивільних справах. Сюди належали також кримінальні справи, що передбачали покарання у вигляді смертної кари.

 

Взамін смертної кари могли застосовуватися вигнання з села, тілесні покарання або передача злочинця у холопство. Для юрисдикції сільського суду магдебурзького права не належали сам війт або солтис. Війт підлягав судочинству власнику села. Лавники, у свою чергу, судилися у сільському суді магдебурзького права. Скарги війта або лавників на жителів села, що принижували гідність членів суду або погрожували їхньому життю, міг розглядати як вищий суд, так і сільський суд.

 

Судочинстві у війтівсько-лавничого суду не підлягала також працівники панського двору, за винятком цивільних справ, не пов’язаних із службою. Особливий порядок існував при розглядані судових справ селян, які проживали у різних селах і буди підданими різних власників. У складі суду могли брати участь представники обвинуваченої сторони.

Громадський суд розглядав  усі кримінальні справи при вчинені  злочину жителями сіл, що володіли магдебурзьким правом, щодо осіб іншого стану і права. У цих випадках солтис міг брати участь у судовому засіданні у якості асесора.

 

В окремих випадках король або інший власник села міг залишити за собою право на здійснення судочинства. У компетенції солтиса залишалися лише дрібні кримінальні та цивільні справи. Після скуповування спадкових солтисів протягом XV-XVIст. Права солтисів було значно обмежено. Взамін назви солтис стали вживати війт. Повноваження у галузі судочинства стали належати виключно власнику села, який міг доручити війту виконувати судові функції та контролювати прийняті судом рушення.

Судочинство солтисом, а пізніше-війтом здійснювалось не самостійно, а з допомогою колегій лавників. Кількість лавників протягом XVI-XVIIст. була постійною, і у різних селах їх кількість коливалась від 3 до 12. Лавники призначалися королем через своїх представників або іншими власниками села, після скуповування спадкових солтисів. У селах, де лавники обирались, у виборах брали участь дорослі члени сільської громади, і лавники виконували свої обо’язки по життєво.

 

Значна частина доходів  від судових справ йшла у користь  солтиса або війта. Солтису або війту переважно належало право на отримання третини від судових штрафів. Вперше реформа апеляційного судочинства була здійснена королем Казимиром III Великим шляхом створення найвищого суду німецького права Краківського замку. Найвищий суд Краківського замку  став апеляційною інстанцією для усіх судів магдебурзького права на території Польщі. Із створення цього суду виникли проблеми розгляду справ у апеляційній інстанції, що було пов’язане з значними відстанями та витратами. Найвищий суд німецького права Краківського замку став апеляційним судом III інстанції, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до якого входило по 2 представники від 6 міст. У XVIIIст. Було утворено єдиний загальнодержавний апеляційний суд. Апеляція на рушення солтисько-лавничного суду у більшості випадків йшла до власника села. Власник, який володів кількома селянами, міг доручити розгляд апеляційних справ суду, що знаходилися в центрі панських маєтків. У королівських маєтках, у яких існувало війтівство з юрисдикцією, з апеляцією можна було звертатися до Львівського війтівсько-лавничого суду. Однак на практиці тільки у деяких випадках житель села міг звернутися до апеляційного суду. У королівських селах, де війт мав заступника ленд-війта, апеляція могла йти до війта. Суди магдебурзького права в окремих селах Галичини проіснували до 1789р., коли було ліквідовано магдебурзьке право та поширено на Галичину дію австрійського законодавства.