Інститут представництва в нотариальному процеси

Аналіз ст.ст.38-44 ЦПК  та ст.60 ЦК України дозволяє відзначити наявність чотирьох видів представництва: добровільного; законного, за призначенням суду і громадського (про законне представництво див. коментар до ст.39 ЦПК). За ступенем обов'язковості представництво може бути обов'язковим, коли на представництво не потрібно волевиявлення представлюваного (у справах за участю недієздатних, наприклад), і факультативним, коли волевиявлення представлюваного на представництво є необхідним.

Регулюючи питання про  добровільне (договірне) представництво, коментована стаття необгрунтовано відносить до представництва участь у цивільному судочинстві органів юридичних осіб (частина 3 коментованої статті та п.2 частини 1 ст.42 цього Кодексу) та органів державної влади (частина 4 коментованої статті). Тим більше, що зазначені норми частково протиставляють їх представникам. Безумовно, участь зазначених органів не є представництвом, оскільки є участю юридичних осіб та держави через уповноважені органи.

В основі добровільного (договірного) представництва лежить договір. Перший підвид - представництво інтересів сторін і третіх осіб адвокатами. Підставою такого представництва є договір доручення на ведення справи у суді. Другий підвид - юрисконсульт представляє у суді інтереси підприємства, організації, установи в силу трудового договору. Третій підвид - окремі громадяни представляють у суді інтереси сторін і третіх осіб за договором доручення. Наявність доручення у юрисконсульта є не підставою і не свідченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг повноважень. Тому дуже спірною є думка деяких авторів про те, що і юрисконсульти виступають у суді за договором доручення.

Громадське представництво полягає у тому, що в силу статуту, положення про громадську організацію  вона може представляти у суді інтереси членів цієї організації (наприклад, профспілки).

 

3.2. Законні представники

 

У статті 39 ЦПК України  зазначається, що:

1.Права, свободи та  інтереси малолітніх осіб віком  до чотирнадцяти років, а також  недієздатних фізичних осіб захищають  у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

2.Права, свободи та  інтереси неповнолітніх осіб  віком від чотирнадцяти до  вісімнадцяти років, а також  осіб, цивільна дієздатність яких  обмежена, можуть захищати у суді  відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.

3.Права, свободи та  інтереси особи, яка визнана  безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над  її майном.

4.Права, свободи та  інтереси спадкоємців особи, яка  померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не  прийнята, захищає виконавець заповіту  або інша особа, яка вживає  заходів щодо охорони спадкового  майна.

5.Законні представники  можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

Дана коментована стаття містить правила про так зване  законне представництво або, точніше, про представництво по справах не повнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних, безвісно відсутніх та ін.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), згідно зі ст.31 ЦК України наділена частковою дієздатністю. Цивільне процесуальне законодавство не визнає їх дієздатними. Що стосується фізичної особи, визнаної судом недієздатною, то вона вважається недієздатною і цивільним (ст.41 ЦК), і цивільним процесуальним законодавством (частина 1 ст.39 ЦПК). Тому коментована стаття передбачає, що права, свободи та інтереси зазначених осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни. Підставами такого представництва є відповідно факт походження дитини від її батьків, факт усиновлення або акт про призначення опікуном.

Фізичні особи віком  від чотирнадцяти до вісімнадцяти років  ст.32 ЦК України наділяються неповною цивільною дієздатністю за деякими  винятками (див. коментар до ст.29 ЦПК). Особи, цивільна дієздатність яких обмежена судом, можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Виходячи із зазначеного, коментована стаття передбачає, що їх права, свободи та інтереси можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники. Суд може залучати до участі у таких справах і неповнолітню особу чи особу, дієздатність якої обмежена.

Згідно зі ст.44 ЦК України, на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Опікун, призначений для опіки над майном, захищає права, свободи та інтереси зазначеної особи і в суді.

Права, свободи та, інтереси спадкоємців особи, яка померла  або оголошена судом померлою, якщо спадщина ще не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - органи місцевого самоврядування - вживають заходів щодо охорони спадкового майна (ст.1283 ЦК). Виконавцем заповіту може бути фізична чи юридична особа за дорученням заповідача. Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка були ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту (є рішення суду про це за позовом спадкоємців), спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу (ст.1287 ЦК України).

 

 

3.3. Особи, які можуть або не можуть бути представниками в цивільному процесі

 

Статті 40 ЦПК України  висовує головні вимоги до осіб, які можуть виступати представниками в суді. Перша вимога є професійною - представниками можуть бути адвокати. Вони володіють значними навичками  юридичної діяльності, необхідними  юридичними знаннями. Тому не випадково ст. 59 Конституції України передбачає, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Представниками у суді можуть бути й інші особи, які не відповідають першій вимозі, але до них коментована стаття висуває чотири інші вимоги: 1) вони повинні бути повнолітніми; 2) мати цивільну процесуальну дієздатність; 3) мати належно посвідчені повноваження на здійснення представництва і 4) не належати до кола осіб, які не можуть бути представниками в суді (див. коментар до ст. 41 цього Кодексу).

Частина друга даної  статті забороняє - і це цілком зрозуміло - суміщення процесуальної ролі представника осіб, процесуальні і матеріальні  інтереси яких протирічать один іншому.

Стаття 41 ЦПУ України  у частині 1 визначає неможливість іншого суміщення процесуальних ролей  представника та осіб, які входять  згідно ЦПК до інших учасників  процесу (секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок), оскільки ті й інші належать до різних груп суб'єктів процесуальних правовідносин, з яких одні юридично заінтересовані, а інші - ні.

Частина 2 даної статті встановлює обмеження за професіональною  ознакою деяким категоріям юристів: суддям, слідчим, прокурорам. Це обмеження має етичний характер: у інших учасників справи не повинно виникати сумніву в неупередженості суду у зв'язку з участю зазначених осіб у якості представників. Однак з цього правила є два винятки: судді, слідчі, прокурори можуть представляти у суді відповідні органи, в яких вони працюють, якщо вони є стороною або третьою особою у справі, і якщо зазначені особи виступають у справі як законні представники.

 

 

3.4. Призначення або заміна законного представника судом

 

Згідно статті 43 ЦПК України у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня  чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського  піклування, не має законного представника, суд ухвалою встановлює над нею  відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.

У разі якщо законний представник  не має права вести справу в  суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює законного представника.

Звільнення опікуна  чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, і призначення  ними інших осіб здійснюються в порядку, встановленому частиною другою статті 241 цього Кодексу.

Стаття 60 ЦК передбачає 4 випадки встановлення опіки і піклування судом, які є підставами особливого виду судового представництва - по призначенню суду. По-перше, суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною. По-друге, суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності. Зазначені підстави застосовуються судом при розгляді відповідних цивільних справ (див. коментар до глави 2 розділу 4 цього Кодексу).

Третьою підставою призначення  законного представника у особі  опікуна є обставина, якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітній позбавлений батьківського піклування, а якщо такою особою є неповнолітній - у особі піклувальника(четверта підстава). У цих випадках згідно частини другої коментованої статті, якщо при розгляді цивільної справи буде встановлено, як вимагає ст. 60 ЦК, відсутність батьківського піклування, і, додатково, як вимагає коментована стаття, відсутність законного представника, суд своєю ухвалою встановлює над малолітньою чи неповнолітньою особою відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна чи піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.

П'ята підстава представництва по призначенню суду є випадок  передбачений частиною 1 коментованої статті. Якщо при розгляді цивільної справи буде виявлена відсутність у сторони чи третьої особи визнаної недієздатною чи обмеженою в цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки і піклування своєю ухвалою призначає опікуна чи піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Частина 3 коментованої статті передбачає можливість за поданням органу опіки і піклування заміни законного  представника після відкриття справи. Підставами такої заміни є заборона з боку закону певним особам бути представниками (див. коментар до ст. 41 цього Кодексу).

Частина 4 даної статті передбачає також право суду звільнити  опікуна чи піклувальника в разі якщо їх призначив суд, і призначити опікунами чи піклувальниками інших  осіб. Про порядок здійснення цих процедур (див. коментар до ст. 241 цього Кодексу).

 

 

 

 

3.5. Повноваження представника  в суді

 

У статті 44 ЦПК говориться про те, що представник, який має  повноваження на ведення справи в  суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначаються статтями 248 - 250 Цивільного кодексу України. Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю мас бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні. У разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.

Стаття 44 Нового ЦПК докорінно  змінила порядок визначення повноважень  договірного представника. Згідно з  ЦПК 1963 р; повноваження представників підтверджувалися відповідно загальним або спеціальним дорученням. Якщо в суд представлено тільки загальне доручення, то представник від імені особи, яку він представляє, міг вчинити всі процесуальні дії, крім передачі справи до третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову (матеріально-правової вимоги), укладення мирової угоди, передоручення, оскарження рішення суду, пред'явлення виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Якщо сторона, що представляється, або третя особа довіряли своєму представнику здійснення будь-яких з перелічених вище повноважень, вони повинні були видати представнику таке доручення, у якому це спеціально застережено.

Тому таке доручення  і прийнято було називати спеціальним.

Частина 1 коментованої статті, навпаки, визначає, що загальне доручення  означає наявність у представника права вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти зазначена  особа, тобто і відмовитись від позову, і визнати позов, і укласти мирову угоду і ін. А якщо особа, що представляється, не довіряє вчиняти певну або певні процесуальні дії представникові, вона повинна зробити відповідні застереження у довіреності. Необхідність такої різкої зміни порядку підтвердження повноважень, як уявляється, сумнівна, оскільки для цього потрібен більш високий рівень правосвідомості осіб, що представляються, і, можливо, більш високий рівень відповідальності представників, аби уникнути можливих зловживань.

Коментована стаття передбачає також можливість припинення договірного  представництва, обмеження повноважень  представника та відмову представника від повноважень.