Докази у кримінальному провадженні

Не можуть служити доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним шляхом.

Усі сумніви, щодо законності одержання та достовірності фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розвязатися на користь підозрюваного, обвинуваченого та підсудного”.

 

Джерелами доказів називають передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості, вказані в ч. 1 ст. 65 КПК як докази в справі.

У сучасній науці не має єдиного погляду й на поняття „джерела” доказів.

Одні вчені вважають, що фактичні дані, котрі містяться в чиїх-небудь показаннях (свідка, потер¬пілого тощо), висновках експертів, різних предметах і документах не можуть існувати окремо від цих джерел, інші заперечують таку думку.

Основна суперечка на мою думку виникла тому, що не всі розмежовують поняття матеріальних джерел та процесуальних джерел доказів.

Перш за все необхідно дати визначення поняття „джерела інформації” взагалі, зазначив¬ши, що це об'єкти живої природи — люди та неживої — речі. Перші — суб'єкти кримінального процесу: свідок, потерпілий, той, що підозрюється, обвинувачуваний, підсудний, фахівець, експерт, позивач і відповідач, які перебувають у різних зв'язках і відносинах між собою та матеріальними речами. Речі — об'єкти природи, тобто тверді, сипкі, рідинні та газоподібні фізичні тіла, котрі знаходяться в стані руху або спокою, що були предметом безпосереднього посягання або засобами скоєння злочину, зберігання та передачі інформації про нього. Все перелічене вище можна віднести до матеріальних джерел доказів. При цьому варто зазначити, що матеріальні джерела можуть не тільки відображати інформацію, а й зберігати її в часі.

Що ж до видів матеріальних джерел, то вцілому їх можна поділити на:

1) об'єкти живої природи (люди, тварини, рослини, мікроорганізми  тощо);

2) об'єкти неживої природи (грунт, мінерали, метали, рідини, гази, а також об'єкти — (тіла живої  природи, які втратили життєві  функції, — труп, будівельний дерев'яний  матеріал тощо).

Що ж до процесуальних джерел, то на мою думку саме їх перелічено у ч. 2 ст. 65 КПК і їх обов’язково потрібно відрізняти від матеріальних джерел доказової інформації. У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази.

Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових зв'язків, то в кінцевому підсумку виявиться, що джерелом доказової інформації є сама подія, яка залишила сліди в навколишній обстановці, які згодом у результаті процесуальної діяльності слідчого й суду по їх збиранню стануть процесуальними доказами.

Неправильно вважати процесуальним джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладена у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх процесуальних джерел, які повинні знаходитись у справі. Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової інформації.

Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти, обставини та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, повністю відповідає законові і потребам практики. КПК прямо вказує, що, наприклад, в описовій частиш обвинувального висновку слідчий зобов'язаний зазначити докази, які зібрані в справі (ч. 2 ст. 223); у мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтуються його висновки (ч. 1 ст. 334). Пленум Верховного Суду неодноразово у своїх керівних роз'ясненнях судам наголошував на необхідності обґрунтовувати рішення саме доказами, а не обмежуватися переліком їх джерел. Так, у постанові від 29 червня 1990 р. „Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” він зазначив, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів, і вказав: „Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п. 16)” . Як бачимо, тут досить чітко розмежовуються у повній відповідності із законом (ст. 65 КПК) докази як фактичні дані, відомості та їх процесуальні джерела.

При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності й повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів і їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.

КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч.. З ст. 22). Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обґрунтування якогось рішення в справі. „Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання”, схвалена 10 грудня 1984 р. Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р., передбачає: «Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, зроблена при катуванні, не використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» (ст. 15). Конвенція роз'яснює, що «термін „катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або вія третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дію, яку вчинила вона або третя особа чи у вчиненні якої вона запідозрюється, а також залякати або примусити її або третю особу, чи з будь-якої іншої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково» (ст. 1). Аналогічні норми слід включити і до КПК України.

Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування» вказав: «Особливу увагу слід приділяти перевірці заяви про недозволені методи слідства та інші порушення законності, які могли потягти самообмову чи дачу інших неправдивих показань. Коли при судовому розгляді з'ясується, що доводи підсудного при застосування до нього незаконних заходів не позбавлені підстав і суд не можете перевірити, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування з мотивів однобічності, неповноти чи необ’єктивності проведеного дізнання або попереднього слідства з вказівкою про необхідність перевірки такої заяви прокурором».

Кримінально-процесуальний кодекс містить норми, які регулюють окремі випадки недопустимості використання доказів і їх джерел у кримінальному процесі:

1. Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. (ч. З ст. 68, ч. 2 ст. 72).

2. Не можуть бути допитані як свідки:

Ø адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі - з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

Ø захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача - про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

Ø особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

Ø свідок, який відповідно до статті 52-3 Кодексу дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

Ø особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до статті 52-3 Кодексу дає показання під псевдонімом - щодо цих даних. (ч. 1 ст. 69)

3. Учасники судового розгляду мають право в судових дебатах посилатися тільки на ті докази,  які були  досліджені в судовому засіданні. (ч. З ст; 318).

 Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання  про допустимість і недопустимість  доказів і їх процесуальних джерел, у КПК не сформульовано, і це слід зробити.