Докази у кримінальному провадженні

З належністю доказів тісно пов'язане поняття їх допустимості.

Якщо належність доказів — це внутрішньо притаманна їм якість, яка характеризує їх об'єктивний інформаційний зв'язок з обстави¬нами, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, то допус¬тимість доказів — це властивість, яка характеризує зовнішні умови формування доказів, механізм залучення інформації в процес. Вимо¬га допустимості доказів є настільки важливою з позиції захисту прав і інтересів особи, що знайшла своє закріплення в ч. З ст. 62 Консти¬туції України: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».

Сукупність вимог, що пред'являються законом до процесу фор¬мування доказів, складає інститут процесуальної допустимості, яка полягає в тому, що належна до справи інформація повинна бути одер¬жана з встановленого законом джерела у правомочною на те особою або органом, закріплена у спосіб і у порядку, вказаному в законі.

Законність джерела фактичних даних означає наявність його у переліку ч. 2 ст. 65 КПК. Тому недопустимість доказу за ознакою незаконності джерела може мати місце у таких випадках:

а) джерело не вказане в ч. 2 ст. 65 КПК;

б) джерело вказане, але в силу ряду причин втрачає свої якості джерела фактичних даних.

Прикладом такої недопустимості є заборона використовувати як доказ відомості, отримані від осіб, які у конкретній справі або у будь-якій не можуть виступати як свідки.

Так, згідно зі ст. 69 КПК не можуть бути допитані як свідки і, отже, не допускаються як джерела доказової інформації:

1) показання захисника  підозрюваного, обвинуваченого чи  під¬судного про обставини, які  стали йому відомі у зв'язку  з виконанням обов'язків захисника, зокрема зі слів його підзахисного;

2) показання адвоката, представника  професійної спілки та іншої  громадської організації про  обставини, що стали Йому відомі  в зв'яз¬ку з виконанням ним  обов'язків представника потерпілого, цивіль¬ного позивача І цивільного відповідача;

3) показання особи, яка  в зв'язку зі своїми фізичними  або пси¬хічними вадами нездатна  правильно сприймати обставини, що ма¬ють значення для справи, і давати про них показання.

Крім того, не допускаються показання свідка і потерпілого, які по¬відомляють відомості, джерело яких невідоме (ч. З ст. 68, ч. 2 ст. 72 КПК). Так само не можна допускати в кримінальному процесі вис¬новки експерта, який перебував у службовій або іншу залежності від обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача або цивіль¬ного відповідача, а також коли він особисто або його родичі за¬інтересовані в результаті справи (статті 62 і 54 КПК); не допус¬кається і висновок експерта, коли його дано особою, яка раніше здійснювала у справі ревізію (ч. 7 ст. 75 КПК) або виявила свою некомпетентність з тих питань, з яких вона повинна в силу ст. 75 КПК дати свій висновок.

Інформація про обставини, що підлягають доказуванню, залучається в кримінальний процес у встановленій у законі формі, яка докладно регулює:

а) види слідчих та деяких інших процесуальних дій, спрямова¬них на одержання доказової інформації;

б) правові підстава та порядок провадження кожної слідчої дії;

в) коло осіб І органів, уповноважених на проведення слідчих дій, їх права та обов'язки;

г) гарантовані законом права учасників слідчих дій.

Тому не може бути визнаний допустимим доказ, отриманий з пе-редбаченого у законі джерела, однак процесуальне закріплення якого проведено з порушенням вимог процесуальної форми.

Характер порушення має істотне значення для визначення до-пустимості доказів. У літературі висловлюються дві точки зору з цього питання. На думку одних авторів, будь-яке порушення про¬цесуальної форми при формуванні доказів спричиняє визнання їх недопустимими.

 

Дані, які отримано з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили та не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися в процесі доказування в кримінальній справі.

Дана інформація має відповідати певним вимогам, серед них основними можна виділити: відносність, достовірність та допустимість.

Відносність в даному випадку означає можливість перевірки та підтвердження певного висновку про час, місце скоєння злочину, особу злочинця та інші обставини у справі конкретною інформацією.

Достовірність – це відповідність інформації зафіксованої під час розслідування кримінальної справи даним об’єктивної дійсності, які мали або мають місце.

Допустимість являє собою дотримання установленого законом порядку отримання, фіксації даних, а також використання для підтвердження висновків тільки тієї інформації, яку було отримано та подано у одній з форм передбачених законом. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

Отже, як ми можемо бачити, допустимість доказів тісно пов’язана з іншим поняття „джерел” доказів, оскільки саме законність джерел являється одним з основних умов допустимості доказів.

 

В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є належність, допустимість, достовірність та достатність. Розглянемо їх детальніше.

Допустимість доказів – це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази. [26, с. 105]

В науковій літературі існує ціла низка підходів, доктрин, концепцій щодо допустимості доказів. Серед них хотілося б виділити такі концепції «асиметрія правил допустимості доказів», «правило плодів отруєного дерева» (або «ефект доміно»), «чаю та чорнил» та «розбитого дзеркала».

В нашій роботі зупинимося на концепції «асиметрія правил допустимості доказів». Зміст її полягає в різних правових наслідках порушень, допущених при одержанні доказів, для сторони обвинувачення і сторони захисту.

Наукове середовище сприймає вказану концепцію досить неоднозначно. Прихильники «асиметрії» базують свою позицію на наступних аргументах: недопустимими повинні визнаватися лише ті докази, здобуті з порушенням закону, що можуть бути покладені в основу обвинувачення [40, 105 – 106]; сторона захисту вправі застосовувати збиткові докази, що недопустимі в руках протилежної сторони, а обвинувачений не може нести відповідальність за помилки слідчого, що згубив виправдувальний доказ [39, с. 51]; доказ, отриманий з порушенням прав обвинуваченого, може бути визнано допустимим за клопотанням захисту тому, що фактично ці порушення не досягли своєї мети [45, с. 75-76]; якщо доказ представляє (нею здобутий) сторона захисту, то питання допустимості має вирішуватися у повній відповідності із правилами допустимості доказів без будь-яких обмежень [22, с. 44] та ін.

К. І. Сутягін вказує на можливість збереження допустимості виправдувальних доказів, отриманих з порушеннями закону, лише в тому випадку, якщо вони не викликають сумніву у своїй достовірності [48, с. 150].

На думку Г. Ю. Юдківської, коли сторона обвинувачення отримає докази невинуватості особи з порушенням закону, але результат слідчої дії сумнівів у достовірності не викликає, сторона захисту вправі використати такий доказ [62, с. 12].

О. В. Горбачов та інші фахівці вбачають додатковий аргумент в обґрунтуванні можливості реалізації «асиметрії правил допустимості» в кримінальному судочинстві у тому, що сторона захисту, незважаючи на формально проголошену рівність зі стороною обвинувачення, у дійсності, має істотно менший обсяг прав з формування доказової бази у кримінальній справі [17, с. 21].

Противники застосування «асиметрії» при вирішенні питання допустимості доказів обґрунтовують свою позицію, зокрема, неможливістю встановлення різного режиму представлення та використання доказів у кримінальній справі ні стороною обвинувачення, ні захистом [30, с. 108-113]. Наприклад, А. М. Стуліков вважає, що не повинні виникати підстави для «подвійного стандарту» зі збирання, представлення та оцінки обвинувальних та виправдувальних доказів [47, с. 10]. Також вчені, що виступають проти введення «асиметрії», підкреслюють, що ця концепція ставить сторони захисту та обвинувачення у нерівне становище, створює тим самим свого роду «асиметрію» прав учасників кримінального судочинства [9, с. 3].

При вирішенні цього питання варто виходити також з правил тлумачення сумнівів на користь обвинувачуваного. Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо доведеності вини особи, котрі не можуть бути усунуті в порядку, встановленому КПК України, тлумачаться на користь цієї особи. Це правило поширюється і на тлумачення сумнівів у відношенні допустимості доказів [42, с. 169].

Крім того, Основний закон закріплює, що саме обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Словосполучення «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом» є принциповим в цій дискусії та виступає, на нашу думку, ще одним аргументом на користь можливості застосування «асиметрії» правил допустимості. Але, варто погодитися із В. І. Крупницькою в тому, що якщо доказ представлено стороною захисту, то в даному випадку діють загальні правила допустимості доказів [63, с. 49].

Концепція «асиметрії правил допустимості доказів» знайшла нормативне закріплення в законодавстві зарубіжних країн. Наприклад, Федеральні правила про докази США в ст. 105 дають визначення обмеженій допустимості: «у випадку якщо доказ, що є допустимим для однієї сторони або для однієї мети, але недопустимим для іншої сторони або для іншої мети, визнається допустимим, то суддя за клопотанням сторони обмежує сферу застосування такого доказу й інструктує при цьому присяжних засідателів» [29, с. 47].

Аналіз законодавства та правових позицій авторів щодо наслідків порушення процесуальної форми при збиранні доказів дозволяє висловити аргументи за впровадження в законодавство концепції «асиметрії правил про допустимість доказів». Сторона захисту не збирає докази в процесуальному змісті, то для збереження балансу їй необхідно надати деякі переваги на досудовому провадженні. При цьому необхідно внести уточнення. «Асиметрія» правил допустимості доказів не може поширюватися на випадки отримання доказів з неналежного джерела. Правильно з цього приводу висловилася П. А. Лупінська: «якщо про алібі підсудного говорить свідок, чиї показання визнані недопустимими, наприклад, тому що він душевно хворий, то посилатися на алібі підсудного недопустимо» [28, с. 2].

Окрім цього, на нашу думку, термінологічно невірно, характеризуючи «асиметрію», вести мову про порушення, допущені при збиранні доказів, лише стороною обвинувачення. Докази у кримінальній справі збираються в тому числі на стадії порушення кримінальної справи та досудового розслідування до прийняття рішення про притягнення особи в якості обвинуваченого. Таким чином, вчинення кримінально-процесуальних правопорушень може передувати здійсненню прокурором функції обвинувачення адже органом дізнання та слідчим доказова діяльність здійснюється й до прийняття такого рішення. Більш того, ми підтримуємо позицію тих авторів, які вважають, що на суд в судових стадіях кримінального процесу покладено обов’язок доказування, а отже й обов’язок збирання доказів [7, с. 285 – 286]. Отже, при запровадженні «асиметрії правил допустимості доказів» вірніше буде використовувати термін «суб’єкти, що здійснюють провадження у справі» замість «сторона обвинувачення».

Відповідно до ст. 261 КПК України цивільного відповідача також віднесено до сторони захисту. Тому справедливо буде казати про те, що не тільки обвинувачений (підозрюваний, підсудний, засуджений), але й цивільний відповідач не може зазнавати негативних наслідків (відсутність доказів, що підтверджують зауваження проти цивільного позову) допущених суб’єктами, що здійснюють провадження у справі, порушень. В той же час питання вирішення цивільного позову в кримінальній справі, заявленого цивільним позивачем, на нашу думку, тісно пов’язане із результатами оцінки судом обвинувачення, сформульованого прокурором. Отже ставити цивільного позивача в привілейовану позицію не представляється можливим.

Тому пропонуємо доповнити КПК України відповідним положенням: «Доказ, що підтверджує позицію захисту у кримінальній справі, отриманий з порушенням, допущеним суб’єктами, що здійснюють провадження у справі, допускається до використання в процесі доказування. Такий доказ вважається допустимим лише у відношенні позиції підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, засудженого, а також цивільного відповідача».

Ще раз наголосимо, виражаючи солідарність із С. В. Нєкрасовим, який зазначав, що змішувати сумніви в доведеності вини, які тлумачаться на користь обвинуваченого (захисту), та факти порушення закону не можна [32, с. 12], що допущене стороною захисту порушення закону в умовах відсутності ознак крайньої необхідності має своїм наслідком безумовне визнання доказів недопустимими.

Схвальною також представляється пропозиція введення в науковий оборот правила «рівносторонньої асиметрії в оцінці юридичної сили доказів». У загальному вигляді це означає: з одного боку – право сторони обвинувачення на відновлення юридичної сили недопустимих доказів у досудовому провадженні. З іншого боку – право сторони захисту на використання доказів, при одержанні яких вимоги законодавства були порушені з вини суб’єктів, що здійснюють провадження у справі [51, с. 11].

Варто зазначити, що саме «допустимість» є основною ознакою доказів, а у разі визначення недопустимості фактичних даних як доказів далі вже можна не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами)[26, с. 105 – 106].

Належність доказів – спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об’єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з’ясування двох моментів:

чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані в предмет доказування;