План
Вступ…………………………………………………………….............................3
1.Поняття і зміст договору……………………………………………………….4
2. Договір купівлі-продажу у колі інших
договорів, які опосередковують відносини
щодо переходу права власності……………………………….…....19
2.1.Договір поставки…………………………………………...………………..20
2.2.Договір міни (бартеру)………………………………………………………26
2.3.Договір дарування………………………………………………………...…29
2.4.Договір контрактації сільськогосподарської
продукції…………………...31
3. Гарантії прав покупців
в роздрібній торгівлі ……………………………...33
ВИСНОВОК…………………………………………………………………..….40
ДОДАТОК 1……………………………………………………………………...41
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА………………………………………………..43
ВСТУП
Договір купівлі-продажу являється одним
із основних видів зобов'язань по передачі
майна у власність або в інше майнове право.
Відома нам історія правового регулювання
цього договору нараховує майже 4 тисячі
років. В процесі розвитку правових систем
проходив природний відбір правових норм
про куплю-продажу. Випадкові положення
з часом відсіювалися уступаючи місце
більш обґрунтованим і якісним, підвищувався
рівень юридичної техніки. Правові норми
спочатку урегулювавши купівлю-продаж
поступово набули характер загальних
положень для інших цивільно-правових
угод. Завдяки цьому інститут купівлі-продажу
зробив серйозний вплив на формування
договірного права всіх правових систем.
Договір купівлі-продажу має основну роль
в опосередкуванні міжнародних економічних
відносин. Його регулюванню служить Конвенція
ООН 1980року “Про договори міжнародної
купівлі-продажу товарів”. З часом розширяється
круг видів купівлі-продажу. В якості різновиду
купівлі-продажу розглядається поставка,
міна, дарування, контрактація та інші
договори.
В різних правових системах свої особливості
в регулюванні купівлі-продажу. Наприклад,
в США особливе значення надається гарантії
використання: поняття гарантії, особам,
на чию користь діє гарантія, засобам захисту
у випадку порушення гарантії. В французькому
цивільному праві значна увага приділяється
природі і формі продажу, обов'язкам продавця
і покупця. Але у всіх правових системах
важливе значення надається передачі
права власності на речі (майно, товар)
по договору купівлі-продажу і істотним
умовам даного договору: його предмету,
ціні, відповідальності сторін за дотримання
договірних умов, а також деяким додатковим
умовам - про строки, місце і порядок передачі
товару, його перевозку і страхування,
порядок розрахунків і т.д.
В Українському законодавстві правові
норми які регулюють договірні відносини
купівлі-продажу знайшли своє відображення
в Цивільному кодексі України та інших
нормативних документах.
Договір купівлі-продажу
— це угода, за якою продавець
(одна сторона) зобов'язується передати
майно у власність покупцеві (друга сторона).,
а покупець зобов'язується прийняти майно
і сплатити за нього певну грошову суму
(ст.224 ЦК України).[4]
Однак не всі учасники цивільних
правовідносин можуть набувати майно
у власність. Так, відповідно до Закону
України «Про власність» (1991 р.) майно,
що є державною власністю і закріплене
за державним підприємством, належить
йому на праві повного господарського
відання, крім випадків, передбачених
законодавством України, а майно, що є
державною власністю і закріплене за державною
установою, яка перебуває на державному
бюджеті, — на праві оперативного управління
[5]
Таким чином, за договором купівлі-продажу
продавець зобов'язується передати покупцеві
майно у власність або повне господарське
відання чи оперативне управління, а останній
зобов'язується прийняти це майно і сплатити
за нього обумовлену угодою грошову суму.
Це оплатний, двосторонній
і консесуальний договір. Він спрямований
на безповоротне відчуження
продавцем майна і перехід його у власність
(повне господарське відання чи оперативне
управління) покупця, і, отже, є юридичною
підставою виникнення такого зобов'язального
правовідношення, яке обумовлює появу
у покупця абсолютного речового
права.
Договір купівлі-продажу, як
правило, має одноразовий характер і укладається
переважно на те майно, яке є в наявності
і підготовлене для відчуження. При цьому
продавцеві сплачується вартість відчужуваного
майна лише у грошовому вираженні.
В окремих випадках для покупця становить
інтерес не саме придбане майно (як матеріальний
об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше
право вимоги, наприклад, у разі купівлі
цінних паперів. Оплата придбаного майна
повинна здійснюватися у національній
валюті України, за винятком випадків,
передбачених законом.
Двосторонній характер купівлі-продажу
обумовлює взаємне виникнення у кожної
із сторін прав і обов'язків. Так, з укладенням
такого договору продавець приймає на
себе обов'язок передати покупцеві певну
річ і водночас набуває права вимагати
її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний
здійснити оплату придбаної речі і водночас
набуває права вимагати від покупця її
передачі. Іншими словами, в договорі купівлі-продажу
відповідним правам і обов'язкам продавця
кореспондуються відповідні права І обов'язки
покупця і навпаки.
Договір купівлі-продажу є консесуальним,
оскільки права і обов'язки сторін виникають
у момент досягнення ними згоди щодо усіх
істотних умов. Настання цього моменту
може мати ряд особливостей, зумовлених
тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу
законодавець передбачає спеціальні вимоги
до їх оформлення, без додержання яких
укладена угода не може вважатися дійсною.
Правове регулювання відносин
купівлі-продажу здійснюється Цивільним
кодексом України (ст.ст.224—240), Законами
України «Про захист прав споживачів»,
«Про цінні папери і фондову біржу», «Про
товарну біржу», «Про приватизацію майна
державних підприємств», «Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)», численними підзаконними
нормативними актами.
З урахуванням особливостей
організаційно-правових форм торгівлі,
що використовуються на території перебування
сторін договору купівлі-продажу, особливостей
відчужуваних об'єктів, особливостей способу
укладення та виконання договору існує
кілька різновидів договору купівлі-продажу,
зокрема:
а) договори купівлі-продажу
в оптовій і роздрібній торгівлі;
договори, які укладаються на
біржах і аукціонах;
б) договори купівлі-продажу,
які укладаються у внутрішньому і в зовнішньоекономічному
обігу;
в) договори купівлі-продажу
земельних ділянок, валютних цінностей,
жилих будинків, квартир, автомашин;
г) договори купівлі-продажу
на умовах комісії, консигнації та поставки;
д) договори купівлі-продажу
об'єктів приватизації;
е) форвардні і ф'ючерсні угоди
купівлі-продажу.
Кожен з них має певні особливості
щодо умов укладення та виконання, визначення
прав і обов'язків сторін та правових наслідків
невиконання (неналежного виконання) договору.
Відповідно до цивільного законодавства
сторонами в договорі купівлі-продажу
виступають продавець і покупець. Ними
можуть бути будь-які суб'єкти цивільних
правовідносин: громадяни, юридичні особи,
держава. Однак умови участі кожного з
цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу
не завжди однакові, що залежить від обсягу
правоздатності і дієздатності конкретного
суб'єкта цивільних правовідносин, форми
власності відчужуваного майка, його правового
режиму та інших обставин.
Законом можуть визначатися
певні спеціальні умови щодо участі відповідних
юридичних осіб у товарообігу з урахуванням
статутних цілей їхньої діяльності (наприклад,
щодо комерційної діяльності політичних
партій, громадських, релігійних об'єднань).
В умовах переходу до ринкових реформ
держава відмовилася від монополії на
зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер
суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності
(в тому числі торговельної) можуть бути
як фізичні, так і юридичні особи на засадах,
визначених спеціальним законодавством,
зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну
діяльність».
За статтею 225 ЦК України право
продажу майна, крім випадків примусового
продажу, належить власникові. Іншими
словами, це положення закону означає,
що приймати рішення про відчуження майна
(визначати його правову долю) має право
лише його власник, оскільки за договором
купівлі-продажу продавець зобов'язаний
передати покупцеві не лише саме майно,
а й право власності
на нього (право повного господарського
відання чи оперативного управління).
Тільки за такої умови у покупця може виникнути
відповідне право. Продавець не може передати
покупцеві те, на що він сам не має права.[4]
У законодавстві не розкривається
зміст поняття «примусовий продаж», визначаються
лише підстави для здійснення примусового
продажу майна. До таких підстав належать
продаж описаного у боржника майна з метою
задоволення вимог кредиторів (ст.388 Цивільного
процесуального кодексу України), продаж
заставленого майна в порядку, встановленому
Законом України «Про заставу», продаж
майна відповідно до Закону України «Про
банкрутство», реалізація конфіскованих
предметів, які стали знаряддям або безпосереднім
об'єктом адміністративного правопорушення
(ст-315 Кодексу України про адміністративні
правопорушення), тощо.
Від примусового продажу майна
необхідно відмежовувати інші можливі
випадки відчуження майна за відсутності
на це волі власника. Так, Цивільним кодексом
України, окремими законодавчими актами
встановлюється особливий порядок реалізації
невитребуваних за договором побутового
замовлення виготовлених підрядчиком
речей, невитребуваних на транспорті вантажів
і багажу, майна, відправленого через органи
зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного
майна не є примусовим, а лише здійснюється
без згоди власника, оскільки такий невідомий
або не виявляє інтересу до належного
йому майна, що може завдати охоронцю майнової
шкоди, Звідси можна зробити висновок,
що коло підстав для продажу майна невласником
значно ширше, ніж це передбачено статтею
225 ЦК України.
Власникові не обов'язково особисто
брати участь в укладенні договору купівлі-продажу.
Він може здійснити ці повноваження через
свого представника або комісіонера, В
такому випадку покупець досягає тієї
самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо
у власника, хоча й з певними особливостями.
Так, при продажу майна, зданого на комісію,
продавцем виступає комісіонер, а не власник
такого майна. Тому у разі виявлення відхилень
від умов договору купівлі-продажу покупець
звертається з претензіями до комісіонера
(продавця), а не до комітента (власника).
При укладенні договору купівлі-продажу
продавцем через свого повіреного (на
підставі договору доручення) стороною
в ньому є власник, а не повірений.
У статті 225 ЦК України визначено
також наслідки продажу майна невласником
за відсутності в останнього належних
повноважень на здійснення дій по відчуженню
майна. Якщо продавець, зазначено в цій
статті, не є його власником, покупець
набуває права власності лише у тих випадках,
коли відповідно до закону власник не
вправі витребувати від нього майно (ст.145
ЦК України).[4]
Якщо продавцем майна може бути
лише певна особа, тобто, як правило, власник,
то покупцем може бути будь-яка особа.
Обов'язковою умовою участі громадян стороною
в договорі купівлі-продажу є наявність
у них достатньої дієздатності (ст.11—16
ЦК України). Підприємства (організації,
установи) повинні мати статус юридичної
особи, а угоди, що ними укладаються, не
повинні суперечити цілям їхньої діяльності,
передбаченим в установчих документах,
Чинним законодавством в окремих
випадках може встановлюватися особливий
правовий статус продавців і покупців.
Наприклад, відповідно до Закону України
«Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)» продавцями
об'єктів малої приватизації, що перебувають
у загальнодержавній та комунальній власності,
є відповідно Фонд державного майна України,
його регіональні відділення та представництва,
органи приватизації, створені місцевими
Радами народних депутатів. Покупцями
об'єктів малої приватизації можуть бути
фізичні та юридичні особи, які визнаються
покупцями відповідно до Закону України
«Про приватизацію майна державних підприємств»
(ст.8). Разом з тим, не можуть бути покупцями:
юридичні особи, серед засновників та
учасників яких є органи державної влади
та управління; працівники органів приватизації
та особи, яким заборонено займатися підприємницькою
діяльністю (крім випадків використання
ними приватизаційних паперів).
Істотними умовами договору
купівлі-продажу є умови про предмет і
ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо
цих двох умов, договір не може вважатися
укладеним, незважаючи на погодження всіх
можливих інших умов (про строк, місце,
спосіб виконання тощо). Інші умови також
можуть набути значення істотних, якщо
щодо них за заявою однієї із сторін повинно
бути досягнуто згоди (ст.153 ЦК України).
Наприклад, у разі продажу товарів у кредит
з наступним погашенням платежів встановлення
в договорі строку повернення кредиту
набуває значення істотної умови.
У чинному законодавстві немає
переліку того майна, що може становити предмет договору
купівлі-продажу. У статті 224 ЦК України
лише зазначено, що за цим договором передається майно. ![4]
Предметом договору купівлі-продажу
можуть бути окремі речі або їх сукупність
(об'єкти природи або створені людиною
матеріальні блага), а також певні зобов'язальні
права, які пов'язані з можливістю реалізації
зафіксованих у них повноважень на можливе
отримання майнових вигод (зафіксованих,
наприклад, у цінних паперах). У сучасних
умовах значного поширення набув обіг
цінних паперів, значення яких за соціалістичної
економіки було мінімальним. За Законом
України “Про цінні папери і фондову біржу»
(1991 р.) цінними паперами є грошові документи,
що засвідчують право володіння або відносини
позики, визначають взаємовідносини між
особою, яка їх випустила, та їх власником
і передбачають, як правило, виплату доходу
у вигляді дивідендів або відсотків, а
також можливість передачі грошових та
інших прав, що випливають з цих документів,
іншим особам. За цим Законом цінними паперами,
які можуть випускатися і обертатися,
визнаються акції, облігації внутрішніх
державних і місцевих позик, облігації
підприємств, казначейські зобов'язання
держави, ощадні сертифікати, векселі,
приватизаційні папери. В юридичній літературі
називаються й інші документи, які мають
ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви,
ощадні книжки, лотерейні білети, страхові
поліси, накладні, варанти, коносаменти.
Своєрідними цінними паперами є приватизаційні
документи (майнові сертифікати, житлові
чеки, земельні бони). Цінні папери можуть
бути іменними або на пред'явника. Якщо
цінні папери на пред'явника обертаються
вільно, то іменні цінні папери, якщо інше
не передбачено зазначеним Законом або
в них самих спеціально не передбачена
заборона обігу, передаються із спеціальним
передавальним записом, що засвідчує перехід
прав за цінним папером до іншої особи.