Сучасне євразійство: різновиди та перспективи

 «Сучасне євразійство: різновиди та перспективи»

Вступ

Пожвавлення інтересу до євразійства, останнім часом, випливає із ситуації, пов'язаної з розпадом СРСР, внаслідок чого особливе значення отримали відносини Росії з колишніми радянськими республіками, де переважає ісламське населення.

Тому темою євразійства  інтенсивно займаються російські аналітики і спостерігачі, які при цьому не зараховують себе до прихильників євразійства. Реанімація євразійства в його сьогоднішньої інтерпретації пов'язана з деякими його особливостями, привабливими як для інтелектуалів, так і для людей більш широкого кола.

Євразійські ідеї отримали сьогодні велике поширення в сучасній політиці, політології, політичній публіцистиці Росії. Євразійський концептуальний дискурс використовують у своїх програмах суспільно-політичні рухи і партії діаметрально протилежної орієнтації - від радикально- демократичних до радикально-правих. Пов'язано це з пошуком нових підстав для самоідентифікації, і з цієї точки зору політико-ідеологічна концепція євразійства становить інтерес для окремих політичних напрямків.

Вся політична історія євразійства в XX ст. - це реакція на більшовиків, на спроби реалізації комуністичної доктрини, в 1920-і рр.. - це реакція на їх перемогу, в 1990-і рр.. - на їх поразку. Це реакція в її західному оформленні, тому що основна теза зводиться до того, щоб відколоти Росію від західної цивілізації, що потребує доведення її незахідних, показу неспроможності впровадження в Росії західних ідей.

 

 

 

 

Сутність класичного євразійства

Класичне євразійство  було ідейним спадкоємцем слов'янофільства. Однак, незважаючи на те, що за висловом П.Н. Савицького: «Євразійство, звичайно, лежить в загальної зі слов'янофілами  сфері ... проблема взаємин обох течій  НЕ може бути зведена до простому спадкоємства ». Унікальність же євразійства на думку  автора полягає в тому, що це був  оригінальний синтез трьох навчань:

• візантизму пізніх слов'янофілів, тобто визнання основоположним елементом Російської культури візантійські перекази і Православну Церкву, сполученого з неприйняттям європейської цивілізації Нового часу;
• «поворот до Сходу (Азії)», тобто визнання позитивної ролі татаро-монгольського ярма і єдності історичної долі та культури російського та туранских (східних) народів;
• оригінального політико-економічного вчення, близького до марксизму за своїми політичними висновками (євразійці повністю брали тактику більшовиків в сенсі їх організаційної структури і політичного ладу).

Синтез цих трьох вчень грунтувався на аналізі культури та історії Росії з одного боку, а з іншого боку, на одній з перших у світі теорій геополітики, тобто співвіднесенні політичних і національних форм органічного буття життя народів з географічним простором, або цивілізаційному підході.

Точкою відліку для  початку класичного євразійства прийнято вважати книгу Н.С. Трубецького «Європа і Людство», яка вийшла 1920 року у Софії. У цій праці він написав:

«Інтелігенція європеїзованих народів повинна зірвати зі своїх  очей пов'язку, накладену на них романо-германцями, звільнитися від мани романо-германської ідеології. Вона повинна зрозуміти цілком ясно, твердо і безповоротно: ... європейська культура НЕ є щось абсолютне, ... а лише створення обмеженою і певної етнічної або етнографічної групи народів ..., що, таким чином, європеїзація є безумовним злом для всякого неромано-германського народу ... і що істинне протиставлення є тільки одне: романогерманці - і всі інші народи світу, Європа і Людство »

Відштовхуючись від неприйняття  романо-германської цивілізації, євразійство ставило завданням створення самобутньої Російської цивілізації (Росія-Євразія), яка б утверджувалася на засадах Православ'я.

Євразійці також ставили  перед собою завдання осмислення російської революції 1917р. і марксистської  ідеології в цілому з її мінусами і плюсами. Осмислення революції  було необхідно, щоб виправдати російський народ і російську культуру в  очах білої еміграції, зневіреній в  старому слов'янофільської ідеалі «народу-богоносця».

Справжній розвиток євразійства припало на період з 1925 по 1927 рр.. Як раз в цей час проходить операція ОГПУ «Трест» (операція з контролю за білою еміграцією і її військово-політичними організаціями через імітацію виникнення антибільшовицької підпільної монархічної Організації Центральної Росії (МОЦР)) і підготовляється ідейний базис для з'їзду. Євразійці вступили в контакт з агентами ОДПУ, повірили їхнім обіцянкам і постаралися направити уявну антибільшовицьку організацію на шлях євразійства. У 1928 році було викрито «Трест». Кілька євразійців загинуло в Росії. Емігрантська преса широко використовувала це. І, хоча в «Трест» брали участь багато інших емігрантські політичні організації, саме євразійців стали звинувачувати у зв'язку з комуністами. Під впливом усіх цих факторів євразійська організація була змушена перейти до напівлегальної боротьбі, до видання газети «Євразія».

У результаті майже всі  лідери євразійства покинули євразійське  рух. На боці газети «Євразія» виступили  П.П. Сувчінскій, П.С. Арапов, Л.П. Карсавін. Паралельно з цим йшла підготовка до II євразійського з'їзду, який повинен був усунути протиріччя. Однак, цей з'їзд, що відбувся в 1931 році, не усунув протиріч і привів до того, що євразійство стає одним з дрібних емігрантських течій і втрачає свою колишню значимість.

 

У 1932 році виходить останній євразійський збірник. Хоча після 1932 року до 1938 року продовжується видавнича  діяльність євразійців (виходять «Євразійські зошити»), вона вже не пов'язана з їх ідейною єдністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поняття сучасного  євразійства та його різновиди

Одна з причин відродження  євразійства криється в приході  епохи глобалізації, яка оголила  проблему цивілізаційної ідентичності. У свій час саме євразійство вперше загострило увагу на існуванні в  євразійському просторі двох складових: "західно-Слов'янський" і "східно-туранської". З часів революції 1917 року потенціал "східно-туранської" складової все більш активно нагадував про себе, особливо в Росії. Зрослий національну свідомість народів, що населяють євразійський простір, вимагало тоді і вимагає сьогодні вирішити проблему самоідентифікації кожного з них. Євразійство, загальним постулатом якого є визнання і повага цивілізаційної спадкоємності, надає народам можливость саме такої ідентифікації, однак у кожного з напрямків сучасного євразійства є свої особливості у трактуванні тих чи інших його положень.

Концепція неоєвразійства здійснила радикальний і системний розвиток ідей класичного євразійства. Неоєвразійство виникло і розвивалося, тісно переплітаючись з долею його єдиного засновника і ідеолога Олександра Гельевіча Дугіна. Особиста політична доля А.Г. Дугіна, його прагнення і шукання і відбили еволюцію неоєвразійства, як ідейно-політичної течії.

У дослідницьких роботах, присвячених тематиці сучасного  євразійства, можна побачити найрізноманітніші  класифікації цього руху. Так, Сим  Бом Сік пропонує виділяти два напрямки - наукове (або академічне) і політичне євразійство. Дослідник С.Данилов поділяє євразійство на "автентичне" євразійство, неоєвразійство і псевдоевразійство. "Автентичним" цей автор вважає євразійство Л. Гумільова і його послідовників. Неоєвразійство, у свою чергу, поділяє на русофільську і ісламську гілки, а псевдоевразійством названі проекти початку 90-х років минулого століття. Дослідник М.Гавріш розділив сучасне євразійство на:

• прихильників політичного неоєвразійства;
• творців партії «Євразія»;
• представників "популістського" напрямку;
• представників "кон'юнктурної" течії.

 Уже цей перелік  класифікацій говорить про те, наскільки сучасне євразійство  в Росії є неоднорідним рухом.

В основу даного огляду покладено  класифікацію дослідника А.Самохіна, який виділяє в сучасному євразійство п'ять чітко фіксованих напрямків. Це:

• неоєвразійство А.Дугіна;
• послідовники Л. Гумільова;
• академічна школа;
• право-консервативний напрям;
• ліва течія.

Виділення цих напрямків  досить складно вважати прямим продовженням "класичного євразійства" 20-х років  минулого століття, але є ряд ознак, за якими їх можна об'єднати як один з одним, так і з "класичної" теорією євразійства. До числа таких  ознак відносяться: визнання культурно-цивілізаційної спадкоємності і геополітичної  самодостатності Євразії, органічний тип філософії історії, поліцентризм або методологія "локальних цивілізацій", які дозволяють вважати відродження  євразійства в 90-ті роки минулого століття відбувся фактом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сучасний розвиток євразійства та його перспективи

У 1988 році А.Г. Дугін починає пропагувати філософію французьких традиціоналістів, зокрема Юліуса Еволи і Рене Генона, основною соціальною ідеєю яких є ідеалізація кастового ладу Стародавнього світу. На їхню думку, через змішання соціальних каст духовних типів відбувається занепад людства, його захід. А.Г. Дугін починає приходити до висновку, що пік занепаду наближається, бачучи, яким курсом іде перебудова і що відбувається у всьому світі. У цей час він займає вкрай радикально-консервативні позиції і в своїх виступах квапить злам Радянського ладу, як застарілих і старезного освіти.

У 1991 році А.Г. Дугін знайомиться з політичним діячем А. Прохановим і іншими лівими інтелектуалами, з цього моменту його погляди кардинально змінюються. У цей час починає видаватися журнал «Елементи», в якому ведеться пошук нового синтезу, здатного зупинити розкладання і розпад Росії. Це час співпраці А.Г. Дугіна не тільки з так званою лівою опозицією, але це також час його жвавих контактів з вкрай правими і вкрай лівими інтелектуалами за кордоном (Ален де Бенуа, Р. Стойкерса). А.Г. Дугін вивчає і переосмислює праці класичних євразійців, читає лекції і веде семінари.

У 1993 році А.Г. Дугін розчаровується в ідеях вкрай лівих і відходить від ідеї збереження і повернення імперії в старому Радянському вигляді. З 1993 по 1998 рік відбувається розвиток доктрини неоєвразійства, виходять основні роботи А.Г. Дугіна «Консервативна революція», «Містерія Євразії», «Конспірологія», «Метафізика Блага Вести», «Основи геополітики», «Тамплієри пролетаріату», в яких класичне євразійство об'єднується з самим різним набором політичних ідей і поглядів. Він синтезує цивілізаційний і геополітичний підходи з соціальним та етнічним виміром реальності. Крім того, поступово складається неоєвразійський рух, з'являються його перші критики зліва і справа. Саме в цей період рух випускає велику кількість брошур і програмних заяв. А.Г. Дугін одночасно повертається до Православ'я, критикуючи Рене Генона за його недооцінку християнства.

 

З 1998 року відбувається остаточний синтез різних частин доктрини неоєвразійства. Формується неоєвразійська ортодоксія, що характеризується двома суттєво новими рисами в порівнянні з класичним євразійством:

• визнання радянського періоду в історії російської держави, як однозначно позитивного в цілому явища;
• перехід А.Г. Дугіна в старообрядництво і його радикальна апологія.

 

З 2001-2002 року неоєвразійство оформляється як повноцінний суспільно-політичний рух, а потім і як партія «Євразія» (30 червня 2002 року), яка заявляла про радикальний центризм і підтримку політики Президента Росії В.В. Путіна, а сам А.Г. Дугін стає радником спікера Держдуми з геополітики.

Основними напрямками політичної діяльності партії «Євразія» стали:

• партійна робота, тобто прийом в партію нових членів і організація партійних осередків, випуск партійної газети, брошур та іншої літератури, можлива участь в регіональних або парламентських виборах.
• наукова та ідеологічна діяльність, тобто робота з самими членами партії по розвитку неоєвразійська вчення, здійснювана ядром партії на чолі з Дугіним, з метою більш ретельного аналізу різних аспектів російської історії і їх роз'яснення рядовим членам партії. Сюди ж увійшло і залучення до лав членів партії наукових кадрів і творчо мислячих людей.
• зовнішньополітична діяльність партії, під цією діяльністю малася на увазі організація з'їздів і соборів з широкою участю різних релігійних діячів, політичних лідерів, видатних учених і послів різних азіатських країн. Метою цих конференцій була можлива консолідація політичних сил різних країн та їх активну участь в утворенні єдиної Євразії.

Неоєвразійство було також зроблено переосмислення поняття Євразія, яке отримало більш широкий геополітичний сенс. Євразія у класичних євразійців була географічним ареалом, грунтом, базисом для російської імперії. У неоєвразійство Євразія - це не грунт, а майбутній поліконфесійний і поліетнічний, континентальний союз народів і країн, супердержава, суперімперія, рівної якій історія не знала. Ядром цієї імперії повинен стати по Дугіну російський народ, але реально в умовах рівності релігій і етносів ядром імперії може стати тільки загальна ідеологія.

Ідеологічні погляди класичного євразійства відрізнялися вкрай  радикальним цивілізаційним підходом, успадкованим ще від слов'янофілів. Росія - Євразія на думку євразійців повинна була будуватися на національних засадах, на повній відмові від західницької ідеології або навіть її елементів. У той же час, в будь брошурі неоєвразійців тези євразійства доповнюються політичною філософією (О.Шпенглер, В. Зомбарт, К.Шмітт, Е.Юнгер, Е.Нікіш, Е.Фробеніус), європейським традиціоналізмом (Р.Генон, Ю.Евола , Т.Буркхардт), «новою лівою» критикою західного капіталізму» (Ж.Батай, Ж.-П.Сартр, Г.Дебор, М.Фуко, Ж.Дельоза), марксистської критикою (А.Грамші, Д.Лукач і т . д.), європейськими «новими правими» (А. де Бенуа, Р.Стойкерс, Ж.Тіріар).