Концепція розвитку США після розпаду СРСР

• погрози регіонального або державного рівня (їхніми основними джерелами тепер уважаються Іран, Ірак і Північна Корея);
• транснаціональні погрози (тероризм, міжнародна злочинність, торгівля наркотиками, незаконна торгівля зброєю, погроза інформаційній інфраструктурі США);
• поширення небезпечних технологій, насамперед по виробництву ЗМЗ;
• іноземне шпигунство;
• погрози, що виходять від "неспроможних держав" (їхня неспроможність забезпечити стійке правління може привести до внутрішніх конфліктів, гуманітарним кризам і регіональній нестабільності).

Відсутність прямої військової загрози існуванню США по типу радянських часів холодної війни  розглядається Пентагоном як тимчасове  явище, а найбільш імовірним сценарієм  її відродження там вважають появу "веймарської Росії" або ворожого Китаю як нової великої держави. Тому найважливішим завданням військово-політичної стратегії США, як відзначав У. Перрі (міністр оборони США в 1994 - 1997 р.), є "превентивна оборона", націлена, по суті, на участь у формуванні військового  потенціалу цих країн шляхом розширення взаємодії й надання впливу на їхні військові доктрини й характер військового будівництва. У той  же час підкреслюється, що США повинні  зберігати воєнно-стратегічний потенціал, необхідний на випадок провалу "превентивної оборони" і відродження великої  військової загрози. 

Що стосується загроз регіонального  рівня, то основним засобом їхнього  стримування є підтримка військового  потенціалу, досить успішного ведення  двох "великих регіональних воєн" (замість "двох з половиною воєн" періоду розпалу холодної війни), найбільш імовірними з яких уважаються війни в районах Перської затоки й Корейського півострова. У цілому, як підкреслюється в "Стратегії національної безпеки", "Сполучені Штати  не дозволять якій-небудь ворожій  силі домінувати в будь-якому регіоні, критично важливому для наших  інтересів". До таких регіонів у  додавання до традиційного для післявоєнної стратегії США Західної півкулі, Західної Європі, Східної Азії й  Перської затоки всі частіше прираховуються Центральна й Східна Європа, Балкани, а також басейн Каспійського моря (включаючи Центральну Азію й Кавказ) з його величезними сировинними  ресурсами.

Характерно, що все більше уваги приділяється формуванню безпечного для США зовнішнього середовища. Цим самим підкреслюється першорядна роль США в створенні нової  системи міжнародної безпеки. 

Неважко помітити, що навіть на декларативному рівні "велика стратегія" США має яскраво виражений  глобальний характер, а в концептуальному  плані сполучить у собі елементи "гегемонізму", "погодженої безпеки" і "вибіркового залучення". Більш  надійний критерій оцінки - сама зовнішньополітична практика США 90- х років.

Незважаючи на радикальні зміни міжнародної обстановки, США  зберегли глобальну систему своїх  військово-політичних союзів і зобов'язань, створену в роки холодної війни. Більше того, найважливіший із цих союзів - НАТО - був не тільки розширений, але  й перенацілений з "захисту  території" на набагато більш широку функцію - забезпечення стабільності всього "трансатлантичного регіону" шляхом, у тому числі, дій за межами території  країн - членів альянсу. У підсумку США  поширили сферу своїх військово-політичних зобов'язань на країни Центральної  й Східної Європи, а з літа 1999 р. - фактично й на всі Балкани. Як підтвердили й воєнна операція НАТО в Косово в 1999 р., і нова стратегічна  концепція альянсу, США, продовжуючи  посилатися на можливу роль ОБСЄ, проте послідовно проводять лінію на забезпечення центральної ролі НАТО в вирішенні європейських справ. Через ініційовану Сполученими Штатами програму "Партнерство заради миру" і Двосторонні угоди про партнерство (насамперед з Росією й Україною) НАТО стала важливим каналом співробітництва з пострадянськими державами, і їхнього поступового втягування в систему безпеки, що існує під його егідою. У підсумку Сполученим Штатам вдалося завдяки істотній адаптації підсилити роль НАТО (а виходить, і свою власну) у вирішенні питань європейської безпеки.

Рівень військово-політичної активності США залишається дуже високим, причому до кінця 90- х років  тут намітилися дві характерні взаємозалежні  тенденції. Перша – поступове  перенесення центра тяжіння з  багатобічних колективних дій у  рамках ООН на однобічні дії силами проамериканських військово-політичних союзів, насамперед НАТО. Дрейф США  в бік однобічних (або в рамках НАТО) дій супроводжувався ростом питомої ваги силових примусових засобів в арсеналі зовнішньополітичних  інструментів.

Найважливішим зовнішньополітичним  пріоритетом США в 90-і роки стало  просування американських торгово-економічних  інтересів в умовах глобалізації світової економіки. У політичному  плані це зрушення було підготовлено закінченням холодної війни, що підкорила  торгово-економічні інтереси міркуванням  національної безпеки.

Справді, уже до середини 90- х років США затвердили своє центральне місце в регіональних об'єднаннях, що створюються під  їхньою егідою - Північно-Американській  зоні вільної торгівлі (до 2005 р. планувалося  поширити її на всю Західну півкулю) і аналогічній зоні в АТР, що до 2020 р. повинна охопити всі країни - члени АТЕС. У Європі, де економічна інтеграція отримала найбільш повний розвиток, США активно підключаються  до цього процесу через канали ініційованої ними в 1995 р. програми "Трансатлантичний порядок денний", маючи на увазі створення в довгостроковій перспективі трансатлантичної зони вільної торгівлі. Тим самим США забезпечили собі на майбутнє роль моста, що з'єднує всі основні регіональні торгово-економічні об'єднання світу. "Формування глобальної економічної системи, що працює на Америку", залишається, за словами держсекретаря М. Олбрайт, найважливішим завданням зовнішньої політики США. Важливою частиною експортної стратегії США стало цілеспрямоване завоювання десяти національних ринків, що вважаються найбільш перспективними, - Китаю (включаючи Гонконг і Тайвань), Індії, Індонезії, Південної Кореї, Мексики, Бразилії, Аргентини, Польщі, Туреччини й Південної Африки.

Третьої цілевизначною установкою сучасної зовнішньополітичної стратегії  США (поряд із забезпеченням безпеки  й процвітання країни) є просування демократії у світі. Хоча тяга до демократичної  перебудови світу по американській  подобі здавна є однією з рис зовнішньої політики США, приведення цього завдання в ранг офіційної політики являє  собою нововведення тих років. Уперше "стратегія розширення світового  вільного співтовариства ринкових демократій" була висунута Білим домом в 1993 р. як заміна стратегії "стримування". Вона містила в собі Зміцнення  співтовариства зрілих ринкових демократій, вирощування й консолідацію молодих  демократій і протидія антидемократичним  режимам з одночасною підтримкою їхньої лібералізації. Хоча в останні  роки саме завдання формується трохи  інакше, просування демократії залишається  важливим зовнішньополітичним пріоритетом  США.

Обмеженою залишається й  реалізація цієї установки на практиці, тому що часто США у своїх діях керуються традиційними геополітичними або економічними мотивами. Наочні тому приклади - надання Китаю режиму найбільшого сприяння в 1994 р. незважаючи на масові порушення прав людини в  цій країні, а також тісні зв'язки США зі своїми стратегічними союзниками - Саудівською Аравією, Кувейтом, Туреччиною й рядом інших країн, хоча там  існують авторитарні режими.

Висновок

У період після холодної війни США змінили стратегію  «стримування» на стратегію «розширення  світового вільного співтовариства ринкових демократій». Проте усередині  американської політичної еліти  і суспільства в цілому досі точаться спори щодо моделі нового світового  порядку і ролі США у цій системі.

З них можна виділити концепції  неоізоляціонізму, "вибіркового  залучення", "погодженої безпеки", гегемонії США і не тільки. На реальній же політичній арені присутньо  найбільше елементів від останньої. Основні цілі "великої стратегії" США - зміцнення безпеки й забезпечення економічного процвітання країни, а  також просування демократії у світі. Останнє вважається відповідним  не тільки принципам, але й інтересам  США, оскільки "демократичні режими більше схильні співпрацювати один з одним для відбиття загальних  загроз, вони заохочують вільну торгівлю й стійкий економічний розвиток. Такі режими рідше розв'язують війни  й порушують права своїх громадян. Тому всесвітня тенденція просування до ринкових відносин просуває й американські інтереси". По цій логіці саме демократизація світового співтовариства, а не підтримка  геополітичної рівноваги є головною гарантією забезпечення міжнародної  безпеки й життєвих інтересів  самих США.

Триває активна пропаганда американського лідерства й, як показує  практика, небезуспішно. Лунають голоси про увічнення панування США  у світі й використанні для  цього, якщо буде потрібно, і сили зброї. Не може не турбувати намір американських  законодавців переглянути Договір  про протиракетну оборону, що є наріжним каменем системи обмеження й  скорочення ядерних озброєнь.

Список використаної літератури

1. Гелд Д., Мак-Ґрю Е.  Глобалізація / Антиглобаліза-ція. —  К., 2004.

2. Дмитриева Г. К. Мораль  и международное право. — М., 1991.

3. Каґан Р. Про рай  і владу: Америка і Європа  у новому світовому порядку.  — Львів, 2004.

4. Morgenthau H. I. Politics among Nations. —  N.Y., 1967. — P. 222.

5. Уткин А. И. Мировой  порядок ХХІ века. — М., 2002.