Концепція розвитку США після розпаду СРСР

 

Вступ

Вступ

1. Однополярний світ……………………………………………………………3
2. Концепція розвитку США після розпаду СРСР…………………………….5
3. Нова глобальна стратегія США……………………………………………...8

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Боротьба за визначення напрямку розвитку планети стала головною складовою всієї системи міжнародних  відносин. Саме в цей період виходить на авансцену світової політики країна, яка довгий час утримувалася від  активної участі у світових справах - Сполучені Штати Америки. США  вже на результаті Першої світової війни зробили спробу висунутися на перші ролі у світі. Але тільки Друга світова війна перетворила  їх у справжнього лідера всього некомуністичного світу. А вихід зі світової арени СРСР зробив єдиною наддержавою. Із цього моменту аналіз міжнародної ситуації став неможливий без аналізу поведінки Америки. Всупереч самим популярним пророкуванням, катастрофа Радянського Союзу не викликала розпад західної коаліції, не виштовхнула на перший план історичної дії економічний націоналізм, не стала початком процесу групування західних держав у спробі зрівноважити міць Сполучених штатів. Навпроти, зміна прапора над Кремлем найбільш очевидним образом відкрила дорогу тому, що простіше й точніше інших термінів визначається поняттям гегемонії в міжнародних відносинах північноамериканського колоса.

 

1. Однополярний світ

Багатополюсному розумінню  світу протистоїть модель однополюсної ("монополюсної") структури світового  порядку, в якій в якості монополюса виступає єдина понаддержава – США, що збереглася після "холодної війни". Прихильники "уніцентризму" розглядають  уніполярність як результат еволюції від багатополярності до "просунутої моделі геополітичного світоустрою  – біполярності", в результаті чого "завершується перехід до зрілої форми уніполярності" (К.Е.Сорокін). Підтвердженням прихильності США контрольованому  ними однополюсного світоустрою  стала антитерористична операція в  Афганістані, проведена Вашингтоном  під лозунгом "Хто не з нами, той проти нас". Розгром афганських талібів був лише незначною частиною великої перемоги, головним же став суттєвий перерозподіл сфер впливу в  світі на користь Америки, демонстрація нею своїх політичних та військових можливостей як єдиної понаддержави світу США вдалося увірватися в Середню та Центральну Азію, досягти  там не лише військової присутності, але й забезпечити собі можливість у майбутньому вибудовувати свою зовнішньополітичну лінію з урахуванням  того, що ці країни опинилися в центрі Великого шовкового шляху і саме через них міг здійснюватися  самий короткий шлях для товарів  та ресурсів з Південно-Східної Азії, Китаю й Індії до Європи. Американці створили в регіоні плацдарм, що є одним з найбагатших за покладами  нафти, зміцнили своє панування в  нафтових районах Близького Сходу  та Перської затоки, забезпечили повну  залежність Пакистана від США, продемонстрували можливість створення  в своїх  інтересах безпрецедентно широкої  коаліції держав, вирішуючи глобальні  проблеми без НАТО і, по суті, навіть без ООН. Проголошене 29 січня 2002 р. щорічне  послання американського президента конгресу й американському народу закріпило  саме такий курс Вашингтона, і призначенням "доктрини Буша" стало визначення "історії людської свободи". Навіть колишній міністр юстицій США  Рамсей Кларк змушений був порівняти  свою країну з "наркоманом, що сп’янів  від своїх успіхів".

Претендує на самостійність  також модернізований варіант однополярності, що ґрунтується на відносно багатосуб’єктній природі, коли "монополюсом" є  не одна країна, а група держав, які  складають домінююче "ядро" всього світоустрою, а навколо цього "ядра" і повинна вибудовуватися, прямо  чи опосередковано, вся конструкція  міжнародних відносин. У розумінні  прихильників цієї позиції, насамперед, А. Страуса, співдружність держав, що виступає в якості "монополюса" – це в даному випадку не співдружність  рівнозначних одиниць в атлантичні "ядрі", так як визначальною ланкою цього "ядра" повинна виступати  єдина нині понаддержава. На його думку, "концентрична структура" нового світопорядку складається з трьох  кіл: в центрі – США, друге коло – "союзна система" (ЄС, Японія) і  третє – Росія, Китай, країни "третього світу". Як  підкреслює О.О. Злобін, така однополюсність базується не на військово-силових чинниках і не на зовнішніх балансах сил", а  на "внутрішньому балансі", що характерний  кожній складовій "концентричної  структури", балансу сил " в  традиційному значенні вже не існує", а "однополюсність буде продовжувати своє існування й визначати розвиток світу". "Однополярність", що трактується  Страусом в рамках "балансу сил", як вважає автор, погано "передає  сутність і концепції, і самої  справи". Від біполярності до моноцентризму  рухається й Західна Європа, що спирається на створенні об’єднання – ЄС, РЄ і НАТО, що ефективно функціонують і які посідають ключові позиції  в основних сферах міжнародних відносин в Європі: економічна інтеграція, зовнішньополітичне співробітництво та забезпечення безпеки, співробітництво в правовій, соціальній та гуманітарних сферах.

 

 

2. Концепції розвитку США після розпаду СРСР

Для зовнішньої політики США  останнє десятиліття XX в. стало періодом пошуків і пристосування до радикальних  змін системи міжнародних відносин, що виникли в результаті закінчення холодної війни й розвитку нових  глобальних процесів. Із закінченням  холодної війни в США з'явилися  як нові можливості, так і досить серйозні проблеми.

З одного боку, припинення глобальної конфронтації в умовах "саморозпуску" ворожого блоку означало зникнення  реальної військової загрози США  й перетворення їх у єдину військову  наддержаву. Сполучені Штати стали  не тільки практично невразливими перед  масштабним військовим нападом, але  й отримали набагато більшу свободу  стратегічного маневру. Крім того, у  результаті розпаду СРСР і всього соціалістичного табору відкривалися широкі можливості для співробітництва  США з державами, що входили в  радянський блок, і новими державами  на просторі колишнього СРСР, для поширення  там американського впливу.

З іншого боку, із закінченням  холодної війни значно девальвувалася роль військової сили й торгово-економічна сфера перетворилася в основне  поле суперництва між розвиненими  державами, де США зіштовхуються  зі зростаючою конкуренцією з боку своїх союзників по холодній війні. Її закінчення також поставило під  сумнів всю глобальну військово-політичну  інфраструктуру, створену Сполученими  Штатами для ведення цього  протиборства. Зник і колишній стратегічний компас у вигляді доктрини "стримування", що служила основою післявоєнної зовнішньополітичної стратегії  США. Виникла ситуація невизначеності відносно загроз безпеці США й  методів протидії ім. Ослабшав і  внутрішній "тил" глобальної зовнішньої політики, оскільки під час відсутності  серйозної зовнішньої загрози, що об’єднував нації, і ясних нових цілей, стало  набагато сутужніше мобілізувати суспільну  підтримку активного зовнішньополітичного интервенціонізму. 

Нарешті, крах колишнього біполярного  світового порядку обернувся  посиленням дестабілізуючих тенденцій  у світі, що виразилося в збільшенні числа етнорелігійних конфліктів, поширенні ядерної й інших видів зброї масового знищення, росту міжнародного тероризму й злочинності. 

Іншою новою реальністю для  зовнішньої політики США стала зростаюча  глобалізація світової економіки, що поставила  країну перед необхідністю підвищення конкурентоспроможності на світовому  ринку, визначення своєї ролі в цій  економіці, що змінюється, а також  знаходження нового оптимального балансу  між внутрішньою й зовнішньою політикою.

З початку 90- х років у  країні розгорнулися широкі дискусії щодо нового світового порядку, про  роль і місце в ньому Сполучених Штатів, їхніх національних інтересах, цілях і методах зовнішньої політики в умовах, що змінилися. У цих дебатах, що тривають і донині, визначилося  кілька основних варіантів зовнішньополітичної  стратегії, які відрізняються розумінням національних інтересів і способів їхнього забезпечення.

"Вибіркове  залучення". Ця концепція розвивалася в руслі школи "реалізму" і окреслює більше широке коло національних інтересів США.

Прихильники "вибіркового  залучення" визнають важливими національними  інтересами поширення демократії й  захист прав людини, однак уважають невиправданим пряме втручання США для цих цілей.

"Погоджена  безпека". Ця концепція, що живиться ліберальною школою зовнішньополітичної думки США, зберігає певну спадковість з концепцією колективної безпеки - пріоритет віддається спільним багатобічним зусиллям держав по запобіганню й відбиттю агресії. Разом з тим вона йде далі як у визначенні загроз безпеки, так і у виборі засобів протидії їм.

На додаток до загроз, традиційних для рівня міждержавних відносин, прихильники "погодженої безпеки" виділяють як більш характерні для сучасного світу загрози, що виникають в середині держав, - геноцид, етнічні чищення, інші форми  масових порушень прав людини, екологічні злочини, тероризм, у відношенні яких колишня система колективної  безпеки з її приматом суверенітету, непорушності кордонів і невтручання  у внутрішні справи виявляється неспроможною. Головними джерелами цих загроз вважаються відсутність демократії, репресивний характер режиму порушника. 

Гегемонія США. Концепція гегемонії США також опирається на школу "реалізму", але орієнтується при цьому на модель стабільності, заснованої на гегемонії. Відповідно до цієї концепції оптимальною основою безпечного миру є не багатополярність, а однополярність, не баланс сил, а їхній явний дисбаланс на користь гегемона. Вважається, що саме в такому унікальному положенні виявилися США після закінчення холодної війни. "Перевага Америки, - пише відомий публіцист Ч. Крахаммер (він першим увів в оборот поняття "однополярний світ" і став писати про США як про єдину наддержаву), - засновано на тому, що вона є єдиною країною, що має необхідну військову, дипломатичну, політичну й військову міць, щоб бути вирішальним учасником будь-якого конфлікту в будь-якому регіоні за своїм вибором". Право і обов'язок США - використовувати всю свою міць для того, щоб "вести за собою однополярний світ, без перешкод встановлюючи правила цього світового порядку й забезпечуючи їхнє дотримання".

Підтримка американської  переваги як основи глобального лідерства  США, у свою чергу, вимагає збереження їх "силового відриву" від найближчих конкурентів.

"Гегемоністи" вважають  найважливішим завданням збереження  існуючої системи військово-політичних  союзів з вирішальною роллю  Америки в забезпеченні їхньої  ефективності. Визнаючи, що головна  мета цих союзів періоду холодної  війни – колектив - головний самозахист - багато в чому втратила свою  актуальність, "гегемоністи виступають  за їхнє перенацілювання на  завдання "експорту" або "проектування" безпеки зовні. (Не випадково саме "гегемоністи" першими виступили  за розширення складу НАТО  й сфери його діяльності за  межами альянсу.) При цьому провідна  роль США стає ще більш необхідною, що виключає перерозподіл відповідальності  на користь союзників США, яке  пропонувалося прихильниками "вибіркового  залучення".  

3. Нова глобальна стратегія США

На формування зовнішньополітичної  стратегії США в 90- х роках впливали як уже відзначені ідейно-теоритичні підходи, так і зміни у внутрішній і міжнародній обстановці. І хоча адміністрацію Клінтона часто критикують за відсутність цілісної "великої  стратегії", основні контури нової  стратегії позначені вже досить чітко не тільки на доктринальному, але й на політичному рівні.

Виходячи з офіційних  зовнішньополітичних установок  США, викладених у виступах їхніх  лідерів, програмних документах у сфері  зовнішньої й військової політики (насамперед періодичних доповідях Білого дому про стратегію національної безпеки), можна в такий спосіб представити  національні інтереси США й шляхи  їхнього забезпечення.

Основні цілі "великої стратегії" США - зміцнення безпеки й забезпечення економічного процвітання країни, а також просування демократії у світі. Останнє вважається відповідним не тільки принципам, але й інтересам США, оскільки (як відзначається в останньому виданні "Стратегії національної безпеки в новому сторіччі") "демократичні режими більше схильні співпрацювати один з одним для відбиття загальних загроз, вони заохочують вільну торгівлю й стійкий економічний розвиток. Такі режими рідше розв'язують війни й порушують права своїх громадян. Тому всесвітня тенденція просування до ринкових відносин просуває й американські інтереси".

Цим багато в чому обґрунтовується  й необхідність керівництва світом з боку США - не тільки як єдиної країни, що володіє необхідними "волею  й можливостями", але і як країни, ідеали й інтереси якої найбільшою мірою відповідають "універсальним  цінностям демократії та свободи".

Доктрина національної безпеки  США розрізняє три рівні національних інтересів країни.

1.Життєві національні  інтереси (забезпечення виживання,  безпеки й життєдіяльності США;  сюди входить безпека території  США і їхніх союзників, безпека  американських громадян, економічний  добробут країни й захист її  найважливіших інфраструктур); для захисту цих інтересів допускається використання військової сили, у тому числі в однобічному порядку.

2. Важливі національні  інтереси (торкаються економічного  благополуччя США й вимагають  відповідних американських акцій,  наприклад по підтримці миру  в Боснії).

3. Гуманітарні й інші  інтереси (протидія екологічним  і гуманітарним нещастям, допомога  в урегулюванні міждержавних  і внутрішніх конфліктів і  т.п.). Загрози безпеці США також  розділяються на кілька видів: