Типи і моделі соціальної ринкової економіки

Разом із тим, соціальний поступ — не тільки передумова, а й ключове завдання щодо забезпечення високих параметрів безпеки. Така подвійна роль соціальних чинників потребує посилення уваги саме до соціально-економічних аспектів проблем безпеки на сучасному етапі суспільного розвитку, хоча концептуальна єдність економічних та соціальних підвидів безпеки не дає підстав ігнорувати їхні внутрішні відмінності. Якщо економічна безпека має своїм об’єктом розвиток економічної структури суспільства, удосконалення господарського механізму, то соціальна безпека спрямована передусім на захист індивідуума як найвищої цінності будь-якої країни.

Захист життя, здоров’я, добробуту, прав і свобод людини утворює внутрішній зміст соціальної безпеки. Із соціалізацією економічного розвитку соціальна безпека підпорядковує своїм завданням усі форми взаємин стосовно безпеки як в економічній, так і в політичній сферах суспільства, зумовлюючи динаміку соціальної системи регулювання та життєзабезпечення. Відповідно об’єктами соціальної безпеки виступають люди, їхні спільноти і стосунки, належні соціальні потреби, системи соціалізації людини і соціальні інфраструктури: освіта, виховання, культура, торгівля, охорона здоров’я, спосіб життя. Отже, соціальна безпека — це надійна захищеність життєво важливих інтересів соціальних суб’єктів макро- та мікрорівнів, збереження і розвиток людського потенціалу, підтримка ефективного стимулювання діяльності людей, систем їхньої соціалізації та життєзабезпечення.

Важливою ознакою наявності високого рівня соціальної безпеки є можливість самостійно (без зовнішнього впливу) реалізовувати заходи розвитку соціальної сфери відповідно до системи усвідомлених національних інтересів.

Найважливішими національними інтересами України в соціальній сфері є:

гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;

розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для необхідного відтворення населення;

створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;

забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства.

Реалізація окреслених соціальних інтересів потребує запобігання реалізації руйнівних загроз, найнебезпечніші серед яких у соціальній сфері України такі:

невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

неефективність державної політики щодо підвищення трудових прибутків громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

криза системи охорони здоров’я та соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

загострення демографічної кризи;

зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства;

прояви моральної та духовної деградації суспільства.

Таким чином, соціальна безпека виникає як соціальний феномен у процесі розв’язання суперечності між такою об’єктивною реальністю, як небезпека, і потребою соціального індивідуума, соціальних груп і спільнот запобігти їй, локалізувати чи усунути наслідки небезпеки, реалізувавши свої соціальні інтереси найадекватнішими засобами. Цілеспрямована діяльність щодо забезпечення високого рівня соціальної безпеки як у межах  політики соціально-економічних реформ держави, так і в процесі реалізації механізмів самозабезпечення з боку соціальних суб’єктів, потребує визначення критеріїв, показників, факторів зміни стану безпеки. Звідси виникає гостра потреба в науково обґрунтованому дослідженні рівня соціальної безпеки та її констатації в системі параметрів, здатних виконувати функцію спрямування практичних заходів на досягнення цілей безпеки в соціальній сфері.

3. Механізм соціальної  координації

Соціальна координація — одна з форм прояву процесу регулювання економіки взагалі, їй притаманні як властивості останнього, так і певна специфіка, зумовлена специфічністю її цілей, таких як забезпечення соціальної стабільності та соціального поступу. Механізм соціальної координації не має жорстких просторових і часових меж, а існує в руслі соціальної політики держави як комплекс заходів щодо підвищення рівня матеріального та духовного добробуту суспільства.

Соціальні проблеми пронизують усі сфери життя суспільства, і, одночасно, обов’язковою умовою розвитку соціальної політики є функціонування всіх інших сфер, оскільки в них продукуються матеріальні, духовні блага й цінності, реалізуються функції політичної системи суспільства тощо. У державній політиці взагалі та в соціальній політиці як її частині соціальна координація постає як фактор зміцнення і підтримки стабільності суспільних взаємин і процесів, їхньої відповідної рівноваги. Проведення цілеспрямованої та послідовної соціальної політики, застосування дієвих важелів соціального регулювання — необхідна умова збереження держави як суспільної системи.

Соціальна координація передбачає всебічне використання сукупної робочої сили, захист її від безробіття, тобто повинна гарантувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх на підвищення свого професійно-кваліфікованого рівня (у разі потреби — на отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи.

У сфері заробітної плати та формування прибутків соціальна координація зорієнтована на виконання всіх основних функцій (відт­ворювальної, стимулюючої і розподільчої), а також — на оптимальне співвідношення між прибутками, отриманими як заробітна плата, та іншими видами прибутку (відсотків від вкладів, дивідендів), у структурі заробітної плати повинен чітко бути диференційованим її рівень, залежно від кваліфікації трудівників та умов праці.

Механізм соціальної координації постає вирішальним фактором щодо забезпечення добробуту, визначення структури збалансування неминучої соціальної нерівності пошуками справедливості з урівноваженням індивідуалізму процесами солідарності, формування в суспільстві демократичних засад розвитку, рівних умов громадян для участі в економічній діяльності, а також досягнення соціальної стабільності та соціального миру (згоди) у суспільстві. Визначальна роль у процесі соціальної координації належить державі, тому правомірним буде визначення, що механізм соціальної координації, як складовий елемент загального соціального регулювання, залучає систему соціально-економічних заходів держави, за допомогою яких вона впливає у визначеному напрямі на динаміку рівня та якості життя населення, на суспільну свідомість.

Загальна мета соціальної координації — оптимізація відповідності результатів економічної діяльності соціальним цілям суспільства. Важливою особливістю такої координації є те, що вона, переважно, має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання благ — у першу чергу національного прибутку — в основному через бюджетну систему країни, таким чином безпосередньо пов’язуючись з фінансово-бюджетною політикою держави: податковою політикою та політикою прибутків, за допомогою яких здійснюються фінансування соціальної інфраструктури, виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури й динаміки прибутків різних прошарків населення тощо.

Специфічна складність процесу соціальної координації полягає в неосяжності його впливу та практичній складності передбачити всі можливі наслідки в довгостроковому періоді. По-суті, усі більш або менш значущі питання можуть бути — прямо чи опосередковано — віднесені до соціальної сфери, а тому й до проблеми соціального регулювання. Обсяг, напрями і методи державної координації соціальних процесів істотно залежать від вибору певної соціально-економічної моделі. Відсутність чіткої мети неминуче прирікає соціальну координацію, як частину загального процесу соціального регулювання, на непослідовність, робить її малозрозумілою та неефективною.

За концепцією формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, наша держава апріорі переймає на себе й турботу про створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також — працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення в разі непрацездатності та безробіття. Здійснення цих заходів — основа соціального регулювання та його координації, що повинні спиратися на державний механізм їх забезпечення та залучати заходи недержавного фінансування з розширенням повноважень у цій важливій сфері органів місцевого самоуправління.

Ключовий принцип механізму координації соціальної економіки — оптимальне розв’язання «вічної проблеми» за співвідношенням економічної ефективності та соціальної справедливості, проте соціальні складові, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші, однаковою мірою сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. І, навпаки, відмова від вирішення вказаних питань, примітивна економія на соціальних витратах не лише посилюють несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводять до зниження ефективності економіки.

Відповідно — для підтримання паритету між економічною ефективністю та соціальною справедливістю — головним у механізмі координації соціальної економіки на сучасному етапі повинно стати стимулювання економічної активності працездатної частини населення, створення передумов, за яких людина буде здатна своєю працею, ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повною мірою відповідає як вимогам економічної ефективності, так і принципу соціальної справедливості.

Механізм соціальної координації повинен органічно поєднувати розв’язання завдань як специфічного для перехідної економіки короткострокового (тактичного), так і довгострокового (стратегічного) характеру: 1) збереження потенціалу ключових галузей соціальної сфери (освіти, науки, медичного обслуговування), як основи проведення в майбутньому активної соціальної політики; 2) значно рівномірніший розподіл тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що неминуче потребує посилення, з боку держави, специфічного врівноваження прибутків.

Довгостроковий стратегічний характер соціальної координації має сприяти досягненню цілком визначених цілей, соціальна координація не може мати абстрактного характеру. Її успіх і дієвість залежать від урахування реалій часу та реальної економічної ситуації.

Важливим напрямом соціальної координації довго- та короткострокового характеру щодо працездатного населення має стати прийняття обґрунтованих рішень щодо забезпечення робочими місцями, розв’язання потребують проблеми гуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці (максимальне усунення ручної праці за рахунок технологічного вдосконалення виробництва, а також санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки), піднесення техно­логічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо.

У зв’язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понаднормових робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення з цих питань.

Соціальне регулювання та процеси координації щодо непрацездатного населення полягають у його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і підвищення цін, знецінення трудових заощаджень тощо.

Важливою вимогою, що висувається перед соціальною координацією в перехідній економіці, є додержання принципу збереження у процесі руху суспільства до якісно нового стану соціальної рівноваги, що в сучасному цивілізованому суспільстві досягається проведенням політики щодо узгодження інтересів усіх верств населення. На сьогодні соціальна рівновага підтримується такими методами: у соціальній сфері — забезпеченням рівних соціальних прав, соціальної стабільності та рівня життя і прибутків різних соціальних верств, локальними і глобальними механізмами захисту від обвалів ринку. В економічній сфері це — державне регулювання економіки, цін, прибутків, сфери зайнятості, фінансування соціальної структури як загальнодержавної системи соціального відтворення і соціальних гарантій. Щодо політичної сфери, то тут важливе запровадження системи інституціональних механізмів забезпечення демократичних і соціальних прав громадян, у тому числі механізмів їхнього реального впливу на політику.

Виникнення та існування всіх складових соціальної координації та їхня специфіка зумовлені головною функцією соціальної сфери — соціальним відтворенням людей як суб’єктів життєдіяльності, оновленням ресурсів для життєзабезпечення, а також побудовою соціальних інститутів. Соціальна координація повинна виходити із того, що первинним елементом аналізу соціальної сфери, є поняття «потреба індивідума (групи)», якому властива характерна для соціальної сфери в цілому основна суперечність — між зростанням потребам суб’єктів і можливостями їх задоволення. Ця суперечність є ключовою у процесі саморозвитку, самореалізації кожного соціального суб’єкта. Її характер і спрямованість багато в чому детермінують процеси розвитку соціального регулювання й координації.

Важливими в соціальній діяльності особистості є ціннісні орієнтири, що втілюються в ідеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають їхню поведінку. Ціннісні орієнтири формуються в ході історичного процесу соціалізації людини і суспільства, закріплюються всією сукупністю життєвого досвіду. Сама система ціннісних орієнтирів має багаторівневу структуру, яка містить раціональний, емоційний і поведінковий компоненти. Її вершину становлять цінності, наближені до ідеалу.