Розвиток фінансів як науки у ХУ— XX ст

Суспільне призначення, місце та роль фінансової науки у  суспільстві найбільш повно розкриваються як це вже зазначалось вище, через функції. Функції фінансової науки дають можливість простежити шляхи розвитку системи знань про фінанси, їх вплив на систему суспільних зв'язків, наукове і практичне значення результатів фінансових наукових досліджень, завдання, які стоять перед фінансовою наукою. У результаті ознайомлення з функціями фінансової науки стає зрозумілим її суспільне призначення та практична цінність, визначаються основні напрями її впливу на соціально-економічні процеси.

 

2.2. Розвиток фінансової науки у ХУ—ХІХ ст.

 

До XV ст. фінансової науки  як окремої галузі наукових знань  не існувало, хоча окремі її аспекти  розглядались філософією, зокрема представниками античної науки Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціпероном та іншими. Практичні питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення державних потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, податки і збори у грошовій формі. Ставлення до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Флоренції і Венеції можна було спостерігати успішну організацію практичних фінансів.

XIV ст. пов'язане з появою  великих монархій, необхідністю  утримання великих армій, розширенням  сфери і функцій правлячих  структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел доходів. Саме на цей час припадає розквіт фінансової науки, налагодження її зв'язку із фінансовою практикою.

У 1577 р. французький науковець  Ж. Боден опублікував працю "Фінансові нерви держави", яку вважають початком публічної фінансової науки. З того часу фінансова наука набула нової якості. З'являються цікаві наукові праці з фінансів таких італійських вчених, як Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрарки та ін. Хоча опубліковані праці характеризувалися практичним спрямуванням, однак для фінансової науки вони мали дуже велике значення [8, c 68-73].

У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткування  англійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомендували спростити чинну і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах.

У цей час В. Петті  опублікував працю "Трактат про  податки і збори", яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що стало підставою для присвоєння автору звання першого професійного економіста. Заслугою В. Петті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю затраченого на її виробництво часу. Він підкреслював, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

У XVII—XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробили німецькі вчені — представники німецької школи камералістики — Л. фон Се-кондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів з економікою, залежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

У 1746 р. була опублікована основна праця Ф. Юсті "Система  фінансового господарства'', у якій вперше викладено основи фінансової науки. Його погляди на фінанси і  фінансову науку мали істотний вплив на розвиток фінансової теорії і практики у багатьох країнах.

З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера ("Про стан фінансів нації") пов'язується створення нової самостійної  галузі економічної науки — фінансової, яка виділилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фінансових наукових досліджень.

Пожвавленню фінансової науки сприяли ідеї Великої французької  революції. Завдяки новим поглядам Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта  світ змінив своє ставлення до питань державотворення, економіки, фінансів, політики.

На той період припадає опублікування праць у галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів  Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. їхні ідеї про  справедливе оподаткування, джерела  доходів, розмір участі кожного, зокрема, у витратах держави підтримувалися прихильниками у багатьох країнах Європи. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фінансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його частину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіократів, зокрема Ф. Кене, е розроблення  економічної таблиці, у якій чітко  проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхні ролі у процесі суспільного відтворення. Проте найбільшою заслугою фізіократів є те, що вони, критикуючи тодішню фінансову систему, вплинули позитивно на розвиток класичної школи політичної економії.

Відповідний внесок у  розвиток фінансової науки зробили  класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосередньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що держава зобов'язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утримання державного апарату і відображають непродуктивне використання коштів.

Позитивним у роботах  А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загальнодержавні і місцеві, а також формулювання принципів  оподаткування, наприклад таких: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно; податок повинен сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків повинно бути дешевим. Ці положення є актуальними і сьогодні. Цікавими з позиції практичних фінансів є погляди А. Сміта про обмеження підприємницької діяльності держави, що відповідало інтересам капіталістів, які бажали монополізувати своє місце в економіці.

Праці А. Сміта "Дослідження  про багатство народів" та Д. Рікадо "Початок політичної економії і оподаткування" сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися у процесі прийняття важливих державних рішень у галузі фінансів.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ державного управління, включаючи фінансове право. Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

Німецьким вченим К.Г. Pay був опублікований перший підручник  з фінансів "Основні начала фінансової науки", який майже півстоліття  перевидавався і був основним не тільки у Німеччині, а й у  всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Б. Селігман (американець) та інші.

У Росії термін "фінанси" з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок  запозичення з французької літератури. До цього використовувався термін "казна".

Наукові і практичні  фінансові проблеми розглядалися у  працях І. Посошко-ва ("Книга о скудности и багатстве", XVIII ст.), О. Радищева ("Записки о податях", XVIII ст.), М. Тургенєва ("Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капустіна та інших.

Значний внесок у розвиток фінансової науки, у тому числі світової, зробив російський фінансист І. Озеров, підручник "Основи фінансової науки" якого і нині є суттєвим науковим доробком із детальним висвітленням фундаментальних положень фінансової теорії і практики.

Найвищого рівня розвитку фінансова наука досягла у XX ст. У цей час формуються фінансові  наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова  наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники міждержавних інституцій.

У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи  до наукових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження  позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний характер, то позитивна — описовий і теоретичний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від нормативних зумовила одну з головних причин успіхів науки за останні 300 років.

До позитивістської  школи належали Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Б. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін.

Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б  дуже престижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізованими суспільствами.

У А. Вагнера значення державних фінансів і науки про  них підвищується до статусу першочергової  дисципліни, призначеної для обґрунтування  раціональної фінансово-економічної  політики, корегування економічних  процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи соціального ринкового господарства та держави добробуту. Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Парето, Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж. Грааффа та ін. В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето. Водночас В. Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей". У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним (2,с.100-112).

Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль) включав  такі наукові школи: камералісти, меркантилісти, фізіократи, марксисти, китайські, соціалісти, австрійська (Е. Сакс та ін.), історична (А. Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) включає такі фінансові школи  і напрями;

— фінансова думка  країн Східної Європи і СНД (включаючи українську фінансову думку);— кейнсіанство і його епігони;

— сучасні напрями  фінансової думки Заходу (А. Пігу, Дж. Б'юкенен, Р. Масгрейв та ін.);

— італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

— шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних  фінансів:

— соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків — "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

— концепція розподілу  державних доходів і видатків з позиції суб'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

— теорія фінансової системи  як продукту історичних умов, інтерпретація  податків як продукту конституційного  суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

— теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);

— теорія справедливого  оподаткування як складова теорії економіки  добробуту і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);.

— теоретизація державних  фінансів як механізму установлення рівноваги між приватними і суспільними благами через політичний процес (Д. Монте-мартіні, Італія);

— теорія суспільних потреб з позицій суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Італія);

— соціологічна інтерпретація  державних фінансів з позицій  теорії фіскальної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);

— теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних практичних корисностей приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

— теорія державних фінансів в інтерпретації соціальної солідарності (Г. Рітгль, Німеччина);

— теорія оподаткування з позицій суб'єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);

— теорія практичної корисності для обґрунтування параметрів державного бюджету, розроблення теорії фіскального  обміну (Е. Ліндаль, Швеція);

— інтерпретація податків як страхової премії та форми колективного заощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

— "чиста" формалізована  теорія оподаткування на основі маржиналізму (Д. Еджворт, Англія);

— теорія прогресивного  оподаткування з позиції граничної  корисності доходу (А. Кохен-Стюард, Голландія).

У 1965 р. вперше за соціалістичну добу була видана праця                                  А.Александрова "Фінанси соціалізму", у якій з перших сторінок стверджувалося, що всі питання стосовно вчення про фінанси вже розглянуті у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріалах КПРС і досліджувати більше вже немає чого. Автор взяв на себе відповідальність стверджувати, що фінанси — це суспільна, а не самостійна, наука і органічна складова політичної економії.

Інші радянські вчені, зокрема Г. Точильніков, В. Дьяченко, Е. Вознесенсь-кий, А. Бірман, Б. Болдарев, П. Жовтяк, Е. Брегель, М. Азарх, Д. Аллавердян, А. Звєрєв, І. Злобін, Є. Ровінський, розглядали фінанси суто з партійних позицій, дискусія проводилась тільки стосовно функцій фінансів, що для фінансової теорії і практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах командно-адміністративної системи фінансової науки не існувало. Елементи цієї науки з'явилися напередодні розпаду СРСР.