Природа грошей

«Кембриджська версія». На початку XX ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансакційного варіанта І. Фішера. Вона була названа теорією касових залишків, або «кембриджською версією». її активні пропагандисти - професори Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях).

Важливою  особливістю «кембриджської версії»  було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувалися господарюючим суб'єктам із «залізною необхідністю» згори, а визначалися мотивами їхньої поведінки. За основу вони брали два мотиви зберігання грошей - формування фонду засобів обігу та резерву на покриття непередбачених потреб.

Цей висновок виражено у формулі «кембриджського рівняння» (формула Пігу):

М = гRР ,

де М   - кількість грошових одиниць;

R   - загальна величина виробництва у фізичному виразі за одиницю часу;

Р   - ціна виробленої продукції;

r  - частина RР, яку люди мають бажання зберігати у вигляді грошей.

За постійності r і Р виникає обернено пропорційний зв'язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії.

Кейнсіанські  трактування кількісної теорії. Дж. Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трактування грошей як другорядного технічного інструменту. Важливість грошей він пов'язував із наявністю невизначеності в процесах прийняття господарських рішень. На його думку, прагнення зберігати   гроші  -   це   барометр   нашого   недовір'я  до   власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно майбутнього

У традиціях  Кембриджської школи Дж. Кейнс  важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу і платежу. Але головна новизна у Кейнса - виокремлення третього елемента попиту на гроші - попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов'язував його з динамікою ціни фінансових актів чи облігацій. І, що є дуже важливим, чинником, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, у Кейнса виступає норма процента.

Отже, сукупний попит на гроші (М) складається з двох частин - трансакційного (М₁), що є функцією доходу, і спекулятивного (М₂), що є функцією процента: М = М₁ + М₂ = L₁(у) + L₂(і), де у - сукупний дохід; і - норма процента.

Отже, Дж. Кейнс  перебудував теорію грошей, увівши в не норму процента. Він перетворив гроші в один із важливих факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв'язок грошей і цін.

Теорія грошей Дж. Кейнса глибоко вплинула на всю систему економічних уявлень Заходу. Однак післякейнсіанський розвиток призвів до різкого падіння інтересу до грошової проблематики взагалі і до кейнсіанських пропозицій зокрема.

Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла непристосованість його моделі для аналізу господарських ситуацій, що характеризуються стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства наприкінці 60-х - на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні.

Сучасний монетаризм. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям сформувався у США в середині 50-х років. Біля його витоків стояла група економістів, очолюваних М. Фрідменом. Монетаризм виник на базі кількісної теорії грошей.

Важливим  положенням монетаристів є визнання головною причиною кризових явищ хаотичних коливань грошової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями щодо стимулювання сукупного попиту.

Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійснення платежів, створюють резерв ліквідності на випадок непередбачених обставин тощо. На відміну  від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М. Фрідмена належить до класу «портфельних моделей», або теорій «віддання переваги активам». У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов'язана зворотною залежністю з рівнем цін (Р).

М. Фрідмен  використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від праць Бем-Баверка), де під капіталом   розуміють будь-яку річ, що створює «потік доходу» у вигляді грошей,  товарів  і  специфічних  послуг/ Відповідно  гроші у нього -«капітальний актив», частина нагромадженого капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.

Монетаризм   та   економічне   регулювання.    Розбіжності монетаристів і  кейнсіанців  щодо питання  про роль держави у господарському    житті    вилилися    в    кінцевому    підсумку    у протиставлення двох основних інструментів  макроекономічного контролю,    які    використовуються    урядами    для    впливу    на кон'юнктуру,  а саме:  грошово-кредитної і фіскальної політики. Перший вид політики, пов'язаної із впливом центрального банку на   величину   грошової   маси,   розцінюється   монетаристами   як найефективніший. Другий же вид політики,  що грунтується на зміні    податкових    ставок    і    управління    державним    боргом пов'язується зі свавіллям уряду і вважається малоефективним для господарського розвитку.

Порівняння ефекту двох головних методів  економічної політики здійснили Л. Андерсен і Дж. Джордан із федерального резервного банку Сант-Луїса. Вони прагнули перевірити обгрунтованість трьох важливих тверджень кейнсіанської школи, а саме:

1. фіскальні заходи  чинять сильніший  вплив  на  стан  економічної активності, ніж грошові;
2. реакція   економічної   кон'юнктури   на   фіскальні   заходи   більш передбачувана, ніж реакція на грошову політику;
3. вплив фіскальних заходів  на  економічну ситуацію  виявляється швидше, ніж вплив грошової політики.

Проведені розрахунки показали, що реакція економічної  кон'юнктури на заходи грошової політики сильніша, передбачуваніша, швидша, ніж на фіскальні заходи. Відтак висновки кейнсіанської теорії про роль бюджету були поставлені під сумнів. Сант-Луїська модель багато в чому сприяла зміцненню позицій монетаризму і зростанню його популярності.